ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ. На майдані у центрі села Плугатар, що у Талалаївській громаді на Прилуччині, щодня дитячий гомін. Дітки біжать сюди під час шкільної перерви, біжать із дому. У них тепер є дитячий майданчик, про який давно мріяли і вони, і їхні батьки. Та чомусь не знаходилося жодного благодійника під час виборів різного рівня, щоб подарувати дітям цю радість. Потім – ковід, повномасштабна війна. А тим часом діти ростуть, і їхнє дитинство вже ніколи не повернеться. Гратися на майданчику – це маленька дитяча радість. Недавно подарував її сільським дітям батько загиблого захисника України Володимира Журавля Валерій Володимирович.
Як кажуть у селі, вигін – прямо перед садибою Валерія Володимировича Журавля.
– Тільки вийду із двору, а діти мені щебечуть: «Дядьо Валера! Дякуємо Вам!», – розказує Валерій Володимирович. – А я плачу відразу. Не можу утриматися. Не мені, кажу, дякуйте. Це моєму сину… Це він для вас усіх…
Я у Плугатарі живу все своє життя. Моє село – це моя родина! Ще до війни мої односельці, сім’ї Прохорчук, Бондар, Онанченко організували велику роботу із благоустрою центру села. Зробили його справді красивим. Тут і альтанки є, і клумби. Не вистачає для дітей якихось гойдалок… Вирішив, що я їх подарую дітям. Вірніше, не я – мій син… Я впевнений, що він був би радий, що я так зробив…
Відкриття меморіальної дошки на Плугатарській школі
– Від імені всієї сільської громади хочу подякувати Валерію Володимировичу Журавлю за всю ту допомогу, яку він надає селу, – говорить староста Рябухівського сільського округу, куди входить і село Плугатар, Анатолій Васильович Гриценко. – Чудовий подарунок дітям із Плугатаря – дитячий майданчик. Допоміг батько нашого Героя і місцевій школі, особливо для ремонту спортзалу, де займався спортом його син ще учнем, та і вже дорослим. Допоміг і всій Плугатарській громаді. Вийшов із ладу насос у свердловині, яка подає воду в оселі – то Валерій Володимирович придбав новий для всього села. Згадуємо Володю, дякуємо його татові…
* * *
Валерій Володимирович – чоловік дуже скромний. Доля послала йому тяжкі випробування. За кілька років він втратив родину, яку любив безмежно.
– Якби жив мій син, я б віддав усе-усе, навіть своє життя. Бо воно без сина втратило суть… Та щось змінити неможливо. Його немає, а я є… Спочатку, похоронивши сина, я не хотів жити. Не бачив сенсу життя. Я не звик і не звикну до цього горя. Просто, усвідомлюю, що жити треба. Треба до нашої перемоги дожить! Прийду до сина і все йому розкажу! Що все було не даремно…
Вперше за рік без сина батько дістає сімейні альбоми. Майже на кожній фотографії є Володя. Від самого народження щасливі миті. Це все його мама Тетяна Панасівна збирала фотографії в альбоми. Їх дуже багато. І всюди Володя усміхнений. Таким він був по життю!
Гортаємо альбоми і повертаємося у часи… вже й не близькі. Бо життя минає так швидко. Вони, Таня і Валерій, зустрілися, коли вже обоє були дипломованими спеціалістами з вищою освітою. Вона – економіст в районному управлінні сільського господарства, він – інженер-механік у колгоспі. Одружилися весною 1986-го і, як кажуть, куди голочка – туди і ниточка. Зупинилися жити у його рідному селі, колгосп молодим спеціалістам побудував будинок. А 23 вересня 1991-го у їхній дім прийшло довгоочікуване щастя – народився син, якого назвали іменем діда Володимира. Того ж року в селі відкрили і середню школу. До цього тут була тільки початкова.
– Вовка просто жив у тій школі! Так її любив! – згадує батько. – Через вигін додому прибіжить, поїсть – і знову у школу, бо у нього там спортивні гуртки. Він з усіма вчителями ладив добре. Ольга Василівна Прохорчук, класна керівниця, була не просто вчителькою, а подругою і порадницею. Англійську читав Володимир Андрійович Киричок, і завдяки йому син захоплювався її вивченням, а фізрук Володимир Григорович Чепель зробив свій величезний вклад щодо формування особистості Володі як спортсмена. Він спочатку хотів стати військовим. Після 9 класу вступав у Київський військовий ліцей імені Івана Богуна. Крім знань, туди ще й медичну комісію проходили, дуже прискіпливу. Виявилося, що у сина проблеми із зором. Отож вирішив, що продовжить естафету свого улюбленого вчителя Володимира Григоровича. І вступив до Харківської державної академії фізичної культури за спеціальністю «Тренер-дослідник, тренер з лижного спорту, вчитель фізичної культури», яку закінчив у 2013-му. Та від долі не втечеш… Син не вступив до військового ліцею ім. Богуна, зате був зарахований служити у 1-шу окрему бригаду спеціального призначення ім. Івана Богуна, де і служив.
Володя навчався у Харкові. Він полюбив це місто. Та і мені воно дуже подобалося ще від часів мого студентства. Змінилося – виросло як, покрасивішало! Було, поїду до сина, відпочиваємо із ним – і розказую, як було в моїй молодості. Він після закінчення вишу працював учителем фізкультури у Харківській 131-й школі. Та у нашої мами визнали тяжку хворобу, і Володя повернувся в район. Працював учителем фізкультури в Корінецькій дев’ятирічці, коли її закрили – у Красноколядинській ЗОШ. Листаємо фотоальбом випускників 9-го класу Красноколядинської школи, де Володимир – класний керівник. Навіть по фотографіях відчувається, наскільки теплою і щирою була атмосфера у його класі.
Батько не може пригадати, щоб колись син із кимось конфліктував. Здавалося, що з усім селом дружить. І хоч знову повернувся працювати вчителем у місто – у 169-ту Харківську гімназію, – у село його дуже тягнуло. Любив він свій Плугатар і його людей. А ті відповідали взаємністю.
З обстрілюваного Харкова з початком війни він повернувся додому, оскільки гімназія працювала дистанційно. Війна змінила його характер, згадує батько. Став задумливим. Мовчав. Коли отримав повістку, зареєстроване місце його проживання було у батьківському домі. Сказав, що не буде робити броню, хоча міг як учитель.
– Скажу відверто: я як батько просив його подумать. Дуже просив… На коліна ставав перед сином, – умивається сльозами батько. – Ти ж, кажу, у мене єдиний! Ти ж для мене все! Хто мою старість догляне?!
А він мені на те й каже:
– А якщо всі поховаються, що тоді з Україною буде?! Давай не будемо сперечатися. Я так вирішив! Все буде добре!
–Я знав, що коли він вирішив, то так і буде! – згадує Валерій Володимирович. – Ми попрощалися із сином 1 квітня 2023-го. Я відвіз його на автобус у Талалаївку, і він поїхав на Київ… Обнялися… Берегти себе просив… А вже 3 квітня Володя склав Присягу. Його послали на навчання у Англію. Дзвонив звідти. Казав, що вчать не на жарт, що допомагає його фізична підготовка. Згодилися і знання англійської мови. Коли після навчання перекинули у зону бойових дій, дзвонив сам не часто. У мене на той час був простенький телефон без Інтернету. А їм можна було тільки в додатках дзвонить. То його друг, наш сільський хлопець, який живе у Харкові, мені постійно дзвонив, як тільки Володя вийде на зв’язок. Він ніколи не скаржився. Казав завжди, щоб я не переживав, що у нього все добре… Того дня, як син загинув, я весь день був якийсь тривожний. Чекав дзвінка від його друга. Схотілося на кладовище. Пішов, покосив біля могил батьків, дружини… Так було сумно і одиноко. Як дзвонить друг сина і каже із сльозами: «Дядьо Валера! Вовки немає! Він помер від поранення! Мені подзвонили!» Я не хотів повірити. А вже увечері приїхали із ТЦК з похоронкою…
* * *
10 вересня 2023 року, виконуючи бойове завдання в районі Серебрянського лісу Луганської області, під час мінометного обстрілу противником, Володимир Журавель отримав поранення, несумісні з життям. Всього два тижні не дожив до своїх 32 років…
15 вересня, на колінах, встеляючи дорогу незліченною кількістю квітів Талалаївщина зустрічала свого захисника. Похоронили героя 15 вересня у рідному Плугатарі поруч із мамою.
Дитячий майданчик у Плугатарі – пам’ять про односельця Володимира Журавля, подарований його батьком
Саме до річниці пам’яті Володимира Журавля встановили у центрі Плугатаря майданчик для дітей…
Володимир Журавель
– Це пам’ять про нього. Хай пам’ятають люди Володю. Бо і він їх дуже любив. У школі вчителі за свої кошти встановили меморіальну дошку – кажуть, щоб він щодня зустрічав вчителів і дітей своєю усмішкою…
Я нікуди не хочу їхати із села. Проживу тут, скільки судилося. Буде можливість, то і надалі допомагатиму чимось односельцям. У пам’ять про сина. Як би я не хотів отримувати тих коштів! Я б хотів сина обійняти! Рік минув, а мені все – ніби подзвонить, ніби ось-ось приїде. Я розумію таких мотивованих хлопців, як мій син: вони – ровесники Незалежності, вони дуже дорожать нею. Вірю, що вони відстоять і збережуть країну… дуже дорогою ціною!
Олександра Гостра
