3 вересня виповнюється 115 років від дня народження молодшого сина класика української літератури Михайла Коцюбинського — Романа.
Четверта, й остання дитина у родині Коцюбинських, Рома народився 3 вересня 1901 року у Чернігові.
З перших же років життя Ромця, як лагідно називали малого у родині, виявив неабиякий хист до співу, літератури, всебічно розвивався. Під час літературних вечорів тішив рідних та друзів виконанням українських народних пісень, декламуванням віршів. Але разом з тим, з раннього дитинства здоров’я малого Романа було слабким. Переніс декілька хвороб, зокрема хворів на плеврит.
Характери братів Коцюбинських були дуже різними. Якщо Юрко був ватажком у багатьох дитячих, а згодом і дорослих справах, то Роман надавав перевагу літературі, музиці.
Потім була гімназія: під впливом старшого брата, (а після передчасної смерті батька та ще й тих обставин, що призвели до перевороту у жовтні 1917, саме Юрій був для нього взірцем й наставником), Роман вступає до партії більшовиків. Шлях юнака стелеться до Москви, де згодом навчався в комуністичному університеті, працював в молодіжних організаціях залізничників.
У середині 20-х рр. Роман мешкав вже у Одесі, де працював у редакції місцевої газети «Чорноморська комуна». Оселився недалеко від моря на вулиці Затишній, 6. Роман Михайлович був напрочуд веселою людиною, охочий до жартів, любив співати. Він залюбки виконував українські пісні, арії з опер, мав прекрасний ліричний тенор. Коли перебував у веселому гуморі, любив розповідати смішні, комічні історії.
У середині 20-х, тривав період досить активної українізації, або ще існував такий термін, що здебільшого побутував у Москві — «коренізації» національних окраїн. Саме працю на цій ниві енкаведисти згодом «пришиють» сину класика української літератури, як «буржуазному націоналістові». В Одесі Роман Михайлович працював на культурній ниві: редактором газети, у радіокомітеті, у книжковому видавництві, після чого в серпні 1929 року поїхав на навчання до Харкова, тодішньої столиці Української РСР, до українського т.зв. Інституту марксизму-ленінізму.
У 1931 р. на базі ідеологічних ВНЗ було створено Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів — ВУАМЛІН. Там Роман навчався у аспірантурі й завідував науковою бібліотекою.
У той час у Харкові жив і працював ще один з родини Коцюбинських — Юрій Михайлович, член українського уряду.
В липні 1933 Харковом розповсюдилася тривожна новина, яка згодом дійшла й до дітей: застрелився Скрипник. Він звинувачувався у буржуазному націоналізмі... Отже «ворог народу», стандартне тавро сталінської всежерної тоталітарної системи. Але це стало зрозумілим значно пізніше, а тоді що могли знати про Миколу Олексійовича Скрипника? Наприкінці 20-х – на початку 30-х він працював наркомом освіти УРСР
Пізніше стало відомо, що до самогубства Скрипника був причетний і П.Постишев, якого в січні 1933 року було направлено на Україну для «зміцнення» партапарату у важкій боротьбі проти селянства.
Важко сприйняли смерть Скрипника брати Коцюбинські, бо ж вже ставало очевидним, що боротьба з так званим «буржуазним націоналізмом» тільки розкручується сталінською «інквізицією», й хтозна, що очікувало їх вже найближчим часом...
У жовтні 1934 було «викрито контрреволюційну організацію», де однією із головних постатей був Юрій Михайлович Коцюбинський, що тоді обіймав відповідальну посаду голови держплану УРСР. Він, мовляв, як керівник держплану особисто сприяв троцькісту Наумову. 3 листопада 1934 року Юрія Коцюбинського було знято з поста голови держплану і виключено із членів ЦК КП(б)У. Виявлено політичну недовіру. Чи знав він, що над ним вже давно готується розправа?
Ірина Михайлівна Коцюбинська, молодша донька письменника, згадувала, що в 1934 р., напередодні 7 листопада до їх додому (це було в Києві) приходила дружина Юрія – Ольга Петрівна Бош-Коцюбинська. «Стримуючи ридання, вона розповіла, що Юрія зняли з роботи, вивели зі складу ЦК КП(б)У, виявили йому політичну недовіру, і що він вже поїхав у Москву до свого друга Серго Орджонікідзе, щоб реабілітуватись». Хто міг тоді передбачити, що полум’яний більшовик Серго, захищаючи друзів-соратників від необґрунтованих звинувачень та репресій сам потрапить «у лещата» до товариша Коби (Сталіна) і поплатиться за це власним життям.
Тим часом Роман Коцюбинський одержав наказ наркома освіти Затонського про зняття його з посади директора Вінницького музею, яку він обіймав усього п’ять місяців Переважна більшість комуністів тоді ще не уявляли собі, що Сталіним було задумане і вже здійснювалося знищення старих партійних кадрів, а після загадкового вбивства С.Кірова у Ленінграді розквітне кривавий терор...
Після звільнення Р.Коцюбинського з посади директора Вінницького музею М.Коцюбинського, нарком освіти В.Затонський запропонував Романові з родиною їхати на Дніпропетровщину, й працювати там в обласному відділі соцзабезпечення. Що залишалося робити? Згодом, у лютому 1935 р. Роман Михайлович з дружиною Оленою та двома дітками потрапляють до Ротфронтівського району, де мешкали німецькі колоністи (сучасна Запорізька область). Там на місцевому з’їзді Рад за письмовим розпорядженням обкому партії його мають обрати заступником голови райвиконкому. Але свого прізвища серед названих не почув: телефонний дзвінок з того ж обкому секретареві райкому наказував: «Коцюбинського не обирати!».
Від такої партійної «турботи» Роман занедужав. Що робити? Як же жити далі? Та доля трохи змилостивилася: Олені запропонували місце економіста на обозному заводі в Молочанську, неподалік від того ж Ротфронтівського району й за двісті кілометрів від Дніпропетровська. І на початку березня 1935 р. Роман з дружиною й дітьми переїздять до Молочанська. Ну, здавалося б, усе йде непогано – Олена працює економістом, Роман – спочатку токар, а невдовзі директор школи фабрично-заводського навчання при тому ж таки заводі.
Через майже два роки слідчий допитуватиметься у Романа, яким чином і з якою метою приїхав той у німецький район, бо конче необхідно було прив’язати Р.Коцюбинського до німецької підпільної терористичної організації.
І от він, 1936-й рік. У грудні, як тоді скрізь повідомлялося, було прийнято «найдемократичнішу» у світі, так звану сталінську конституцію. Це було 5-го, а вже 12-го, за свідченням архівних даних, Романа Коцюбинського заарештовують. Зробив це співробітник Молочанського райвідділу НКВС Кноблох. Він був настільки «грамотний», що прізвище арештованого записав «Коцубинский». Обшук проводився майже одночасно вдома і на робочому місці. В протоколі обшуку зазначені такі речі: партійний і військовий квитки, паспорт, револьвер системи «Наган» з 14-ма патронами, різне листування і декілька книжок, серед яких були, очевидно, і твори Романового батька, хоч ініціали й прізвище «М.М.Коцюбинський» чомусь закреслено.
I ось перший офiцiйно зафiксований допит, що вiдбувся 22 грудня 1936 року.
Декiлька рядкiв з протоколу того допиту (мовою оригiналу):
«Вопрос: — Следствием установлено, что вы, до вашего ареста, являлись...участником националистическо-троцкистской организации, подготовлявшей террористические покушения против руководителей партии и советского правительства на Украине. Вы признаёте себя виновным в этом?
Ответ: — Нет, я не признаю себя виновным в этом.
Вопрос: — Известно, что ряд ваших близких родственников являются активными участниками контрреволюционного заговора, подготовлявшими убийство тов. Сталина... — Что вам известно по этому вопросу?
Ответ: — Мне известно из прессы, что мой брат Юрий Коцюбинский является одним из руководителей националистическо-троцкистской организации. Никаких иных данных, кроме указанных о нём, а равно и других родственниках, я не имею».
Впертiсть Романа Михайловича дратувала сталiнських «сатрапів». Це було особливо дивним для них, оскiльки здоров’я Романа вже з молодих рокiв було пiдiрване. I можна тiльки уявити собi, яким фiзичним та моральним тортурам пiддавали свою жертву такi собi молодший лейтенант держбезпеки Перцов, лейтенант держбезпеки Бондаренко та сержант держбезпеки Давидов — справжнi садисти. Вiсiм мiсяцiв безперервних нiчних допитiв знесилили i без того недужого Романа. Краще вже смерть, нiж такi муки.
У енкаведистiв знайшлася й «зачiпка». Як вiдомо, при обшуку у Романа було знайдено револьвер та чотирнадцять набоїв до нього. I черговий слiдчий — Татарчук, допитуючи Романа Михайловича 18 та 24 липня 1937 року, намагається «пiймати на гачок» Романа Коцюбинського, вдаючи, що «спільники», вже, мовляв, зiзналися, усе звалюють на Романа, який мав зброю. Звiдки вона у нього? Чому нема дозволу? Роман й на цi безглуздi закиди дає чiтку вiдповiдь, що пiд час служби в Червоному козацтвi вiн вимiняв наган на свiй браунiнг. Та й дозвiл у нього є, а документи — на перереєстрацiї у Молочанському райвiддiлi НКВС. Посвiдчення ж не встиг бо забрати до свого арешту.
I ось вже останнiй допит, що вели 15 серпня начальник 5-го вiддiлення, лейтенант Бондаренко та оперуповноважений 3-го вiддiлу сержант держбезпеки Давидов. I їм нарештi вдалося вибити iз Романа зiзнання. Звинувачувальний висновок 30 серпня пiдписали молодший лейтенант держбезпеки Татарчук, старший лейтенант Галчинський, а затвердили його: заступник начальника управлiння НКВС по Вiнницькiй областi капiтан держбезпеки Морозов та заступник прокурора Рагiнський. Останнiй пiдписав його 25 вересня, тобто за день до судового засiдання. У протоколi закритого судового засiдання Вiйськової Колегiї Верховного Суду СРСР записано, що на запитання головуючого Роман Михайлович вiдповiв, що винним себе визнає тiльки в тому, що у своїй практичнiй дiяльностi проводив нацiоналiстичну лiнiю. Свої свiдчення на попередньому слiдствi не пiдтверджує. Нiколи не мав нiяких терористичних намiрiв.
Звичайно, це не могло врятувати Романа. Маховик репресiї вже був розкручений на повну силу. За вироком тiєї ж Вiйськової Колегiї Романа Михайловича 27 вересня 1937 року розстрiляли в Одесi. Це засвідчує довідка, що була акуратно підшита до «Справи № 32208».
Де похований Роман Коцюбинський також не вiдомо. Символiчна могила знаходиться у Чернiговi на старому цвинтарi поруч з бабусею Гликерою Максимівною та тіткою Лідією.
I лише 25 сiчня 1956 року справу Романа Коцюбинського було переглянуто Вiйськовою Колегiєю Верховного Суду СРСР i вирок вiд 26 вересня 1937 року (мовою оригiналу) «по вновь открывшимся обстоятельствам отменён и дело за отсутствием преступления прекращено». Пiдписав генерал-лейтенант юстицiї Чепцов. Така ось доля найменшого з Коцюбинських.
Проживши таке коротке, але яскраве, насичене буремними подіями, злетами й карколомними падіннями життя, Роман Михайлович Коцюбинський, як і його старший брат Юрій, як мільйони інших провідних й пересічних громадян, згорів у гігантському вогні сталінської інквізиції.
Ігор Коцюбинський, директор Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.Коцюбинського
