Среда, 4 декабря 2024   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

Тернистий шлях до розкріпачення преси


В Україні через 98 років нарешті скасовано найперший декрет більшовицького уряду Леніна про контроль над пресою. 

Про «органи органів» або пресу влади

Україна нарешті відмовляється від порослого мохом релікту комуно-радянського режиму у вигляді преси органів влади.

24 листопада Верховна Рада ухвалила Закон «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації».

Новий закон вилучає з числа засновників цієї місцевої преси органи влади. А засновник — це, згідно із Законом про пресу, господар, власник засобу інформації.

У наших реаліях районні газети мають, як правило, по три співзасновники — районні адміністрації, райради і колективи редакцій. Кілька обласних і міських газет також мають у співзасновниках, спільно з редакціями, органи влади. За новим законом уся ця преса влади реформується — єдиним засновником, власником такої-то газети залишиться сама редакція. Якщо вона буде спроможна видавати тепер уже власну газету, може видавати. Ось юридичний бік справи.

Такими «піддонами» відправлявся  по місту той номер «Чернігівських відомостей». На кожному по  15 тисяч  газет

Такими «піддонами» відправлявся  по місту той номер «Чернігівських відомостей». На кожному по  15 тисяч  газет

Тепер про суспільний. Існування розгалуженої мережі газет влади давно є нонсенсом для демократичного суспільства. Пресу часто називають четвертою владою в суспільстві, після законодавчої, виконавчої і судової. Правильніше було б назвати її першою владою — владою громадської думки, контролю громадян за обраною ними ж владою. Але про яку першу чи навіть четверту владу говорити щодо видань влади, коли вони є структурою влади, підпорядковані їй.

Не випадково така преса давно вже стала вихолощеною, ховається від проблем, які хвилюють людей. Така преса є просто інструментом місцевої влади для її самовихваляння і нескінченного відтворення самої себе у владі в чергових виборіадах. Влада контролює пресу — ця преса звеличує цю владу — ця влада, за сприяння такої преси, знову стає владою. Замкнуте коло. 

За заповітами більшовиків

Цей релікт, пережиток тоталітарного комуно-радянського режиму — з найдавніших. Власне, контроль за пресою був встановлений уже найпершим декретом щойно обраного більшовицького уряду Леніна, про що не всі навіть знають. Загальновідомі Декрет про мир і Декрет про землю, які називають першими декретами радянської вдади, дійсно були ухвалені, щойно проголосили радянську владу Другим всеросійським з’їздом рад робітничих і солдатських депутатів — цим самим з’їздом у ніч з 7 на 8 листопада 1917 року (всі дати — за новим стилем). А от коли за добу, в ніч з 8-го на 9 листопада, цей же з’їзд утворив уряд — Раду Народних Комісарів на чолі з Леніним, то яким був перший декрет уже цього уряду? Декрет про пресу, датований 9 листопада 1917 року. Ленін же, будучи юристом за освітою, не випадково в анкетах щодо своєї професії писав «журналіст». Задумавши перевернути догори ногами Росію, він цю справу почав зі створення партії, а створення партії — із заснування газети «Іскра». Тому як же було не взяти під контроль величезну масу преси в тогочасній Російській республіці, а на той момент у країні був величезний розвій преси при повній свободі слова.

І ось щойно вилуплений більшовицький уряд скасовує свободу слова. Запроваджує контроль над пресою з метою «захисту революції від контрреволюції». Розуміючи, що після десятиліть боротьби з цензурою, демагогічних (серед інших) гасел про демократію і свободу слова йти на таке — просто непристойно, контроль за пресою було заявлено як тимчасовий. Тут варто зацитувати цей Декрет про пресу:

«Как только новый порядок упрочится, — всякие административные воздействия на печать будут прекращены, для неё будет установлена полная свобода в пределах ответственности перед судом, согласно самому широкому и прогрессивному в этом отношении закону. Закрытию подлежат лишь органы прессы: 1) призывающие к открытому сопротивлению или неповиновению Рабочему и Крестьянскому правительству; 2) сеющие смуту путём явно клеветнического извращения фактов; 3) призывающие к деяниям явно преступного, т.е. уголовно наказуемого характера.Настоящее положение имеет временный характер и будет отменено особым указом по наступлении нормальных условий общественной жизни. Председатель Совета Народных Комиссаров Владимир Ульянов-Ленин».

Погляньте на три критерії закриття газет. Та під них можна підвести що завгодно! І каральна машина запрацювала. Трохи більш як за півроку, по червень 1918-го, в країні було закрито понад 470 газет. І щодо «тимчасового» характеру Декрету. Якою насмішкою звучать слова про те, що «як тільки новий порядок зміцниться» чи про «настання нормальних умов суспільного життя». Правду кажуть, мало що більш довговічне, ніж тимчасове. Це «тимчасове» розтяглося, як мінімум, на 74 роки, до краху Радянського Союзу. А більшовицький Декрет про пресу, і то в частині скасування цензури, незалежна Українська держава скасувала лише 1996 року ухваленням Конституції, якою цензура дійсно заборонена. А ще через 19 років ми нарешті скасували і контроль над пресою у вигляді власних видань органів влади.

Довга дорога роздержавлення

Багатостраждальний закон про роздержавлення преси — один із найбільших «довгобудів» нашого парламенту. Його намагалися ухвалити кілька останніх скликань Ради. Бо ставало вже соромно перед світовою спільнотою. Та й вимоги її були чіткими. Парламентська Асамблея Ради Європи ще 2005 року закликала органи влади України розпочати роздержавлення друкованих ЗМІ. Така вимога була в резолюції ПАРЄ «Про виконання обов’язків та зобов’язань Україною» від 05.10.2005 р. Указом Президента України В. Ющенка від 20 січня 2006 року щодо виконання зобов’язань України, які випливають з її членства в Раді Європи, також було задеклароване це роздержавлення. А одним із законів, ухвалених Радою 15 січня 2009 року, вимагалося від виконавчої влади внести до парламенту законопроект про реформування преси влади.

Останньою краплею стала чітка вимога Євросоюзу: для інтеграції України в ЄС виконання Угоди про асоціацію з Євросоюзом, серед інших законів, мав бути ухвалений і закон про роздержавлення преси.

Роками в парламенті ходив не один законопроект і від депутатів про роздержавлення преси, зокрема нашого земляка — депутата кількох скликань Віталія Шевченка, пізніше — Миколи Томенка. І нарешті саме законопроект Томенка ухвалила Верховна Рада. Він мав би бути ухвалений ще торік, одночасно із законом про створення суспільного телебачення і радіо. Однак його заблокували, бо навіть дуже демократичним депутатам таки ж хотілося і далі мати під рукою підручну пресу.

Неквапливе реформування

Ті, хто гадає, що вже завтра влада не матиме кишенькових газет, помиляються. Закон набуває чинності 1 січня 2016 року, і роздержавлення розраховане на 3 роки. У перший рік будуть реформовані ті газети, які виявлять це бажання. Тобто де на це підуть співзасновники. У наступні два роки — всі інші.

Тим журналістам і читачам місцевих газет, які хвилюються, чи виживуть ці ЗМІ без фінансової підтримки влади, можна не хвилюватися. По-перше, якщо редакції не мають власних приміщень, а їх орендують, їм на пільгових умовах надаються ці будівлі в оренду не менш як на 15 років. По-друге, редакціям безкоштовно передається у власність те майно, яке досі було надане їм у користування співзасновниками — владою. Чим не преференції? І про яку рівність ринкової конкуренції інших газет із цими «реформованими» можна балакати? По-третє, протягом цього реформування редакціям і далі надаватиметься фінансова дотація, причому цього разу — з державного бюджету. У законі це називається «адресна підтримка реформованих друкованих засобів масової інформації місцевої сфери розповсюдження». Їм «адресуються» доволі немалі суми, тут розрахунок узято з тих фінансових вливань, які газети отримали цього року, і це в середньому по 150 тисяч на місцеву газету, а загалом на рік — 100 мільйонів гривень.

Серед інших преференцій, подачок є й така: наданням цим ЗМІ «пріоритетного права на укладення договорів на висвітлення діяльності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування». Отже, інших газетам зась! Притому цікаво: на період реформування (цього прямо не сказано) чи на довгі роки? До того ж, чи не трактуватимуть «висвітлення діяльності», як те саме вихваляння місцевою підгодованою газетою місцевої влади?

Нарешті таке: закон роздержавлює ДРУКОВАНІ засоби інформації, тобто газети. Натомість влада й далі має право мати свої електронні ЗМІ — радіо і телебачення. І їх подальше фінансове підживлення прямо прописане в змінах, які вносяться тепер до інших законів.

І останнє: в центральної влади ЗАЛИШАЮТЬСЯ власні газети. Їх просто хитро перейменовують (положення закону): «Перетворення друкованих засобів масової інформації, заснованих центральними органами виконавчої влади, в офіційні друковані видання». Як то кажуть, не в лоб, так по лобу.

Усе це нагадує пишно задеклароване торік «майже роздержавлення» радіо і телебачення, у формі створення суспільного мовлення. Там також збережено чималий контроль влади над цим «суспільним» і його фінансове підгодовування. Все це — бліда копія того суспільного мовлення, яке є в багатьох країнах. 

Про «маніпулювання суспільною свідомістю»

І все ж це закон революційний. Адже його основна мета, як сказано в пояснювальній записці до закону, — «зведення до мінімуму використання друкованих засобів масової інформації з метою маніпулювання суспільною свідомістю і особистою думкою громадян». Маніпулювання з боку влади за допомогою своїх газет.

В ідеалі хотілося б узагалі позбутися отого маніпулювання через будь-які ЗМІ. Утім, ми добре бачимо таке маніпулювання на здавалося б, недержавних, приватних телеканалах, а такими є найбільш потужні в країні. Різною буде доля і реформованих газет. Безумовно, місцева преса дуже потрібна людям, бо вона найближча до них. То що далі? Найбільш тиражні районки виживуть і цілком обійдуться без дотацій від районної влади, та деякі вже й обходяться. Можливо, не всі райгазети виживуть. Деякі потраплять у приватні руки місцевих бізнесменів чи бізнесових структур. Але, в будь-якому разі, ми вже не побачимо того самовихваляння влади через власні газети, яке інколи доходить до карикатури.

Один приклад. Недавно завершилася кампанія з виборів міського голови Чернігова. Вона вилилася у двобій діючого мера Олександра Соколова і нардепа, колишнього губернатора Владислава Атрошенка. Переміг другий. Я зараз не втягуюсь у полеміку щодо цих тодішніх кандидатів, як не робив цього і протягом усієї виборчої кампанії. Про один факт з боку штабу діючого тоді мера згадую лише тому, що він стосується теми цієї публікації.

За півтора тижні до повторного голосування газета міської ради «Чернігівські відомості» була видрукована шаленим тиражем — 83 тисячі примірників. При тому, що її передплатний тираж менший двох тисяч, і ще щось друкується на роздріб (це на 300-тисячне місто!). А тут 83 тисячі, чи не на кожну сім’ю чернігівців. До того ж, збільшеним обсягом — не 16, а 24 сторінки. Звичайно, це хтось оплатив (мабуть же, не бюджет міста), адже вартість паперу, за нинішньої ціни в 14 тисяч гривень за тонну, склала близько 100 тисяч гривень. Так от, основні публікації номера, як і попередніх,  — виборча агітація. І антиагітація, на яку останніми тижнями перейшли  обидва опоненти. Тобто вихваляння себе і поливання брудом суперника. Але якщо в Атрошенка телеканал і газета — нехай навіть неформально, під його впливом, принаймні вони приватні, то «Чернігівські відомості» — газета міської ради, власне, всіх мешканців міста, які, до того ж, підтримують її фінансово, дотацією з бюджету (між іншим, досить великою).

Просте запитання: чи були численні публікації того та й попередніх номерів виборчою агітацією? Безумовно. Тоді відкриваємо Закон про місцеві вибори. Ним прямо заборонено органам влади, в тому числі місцевого самоврядування, брати участь у виборчій агітації. Чи було рішення сесії міської ради про надання газети на обслуговування такого-то кандидата, навіть мера? Не було і бути не могло, бо це протизаконно. Може, було рішення міськвиконкому? Якщо й було, що навряд чи, це теж протизаконно. Та й газета — орган не міськвиконкому, а міської ради. До речі, це єдиний засновник її, тут навіть редакція не є співзасновником. То, може, письмове розпорядження самого міського голови? Чи телефонна вказівка? Чи щось, як саме собою зрозуміле? Останнє —найвірогідніше.

Отже, сподіваймося, що нарешті, з ухваленням нового закону, преса відбиватиме думку народу, а не призначених ним у владу чиновників.

Петро АНТОНЕНКО ,

 редактор газети «Світ-інфо» 


Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2024 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/