За п'ятнадцять останніх років переглянув доволі багато вистав, як театрів ляльок, так й драматичних театрів, так й аматорських колективів. І «живі», і записані. Щось запам'ятовувалося: акторські роботи, режисерські ходи, сценографія, музика, сценічна машинерія, тощо...
Але «очищення душі у найвищому сенсі слова», практично не було. І можна з цього кепкувати, сумувати чи згадувати слова про кризу театру тут, та відродження там...Але не пам'ятаю якогось глибокого потрясіння. З тієї кількості вистав за 15 останніх років. Потрясіння, що очищає.
І от подивився виставу «Ми» Творчої Експериментальної Майстерні нашого театру, здійсненої режисером Ренатою Гофуровою за творами репресованих радянською владою українських поетів, і згадав слова Мейєрхольда, що «театр врятують дилетанти». Можливо голосно сказано для цього випадку...Але такої глибокої віри і єдності душ, які були у чотирнадцяти-сімнадцятирічних студійців, я не бачив у визнаних майстрів сцени. Бо у них — професійне вміння задіяти в конкретну мить конкретний елемент акторської техніки («чим більшою кількістю штампів володієш, тим кращий актор»), а тут — щирість, наївність і безмежне бажання «серцебиття в унісон»...
Головною лінією вистави стала трагічна доля поета Василя Стуса. На неї нанизувалися долі поетів і українського Розстріляного Відродження, і знищених нацистами в часи Другої світової війни. Парадокс (а чи парадокс?) у тому, що тих українських митців, котрі врятувалися від розстрілу комуністами, потім дострілювали нацисти. Насильство і повне нехтування та приниження людської гідності – це те, що об’єднувало комунізм і націонал-соціалізм. Атавізми цього й донині проявляються у нашому суспільстві.
У вистави проходить ще одна лінія – безіменного офіцера НКВС: жорстокого і малоговіркого типа, що гавкаючим голосом віддає короткі накази. Він – саме уособлення бездушної системи. Між ним і Василем Стусом, упродовж всієї вистави, триває гостре протиборство. І врешті-решт поет перемагає. Як і всі інші поети, що загинули, але залишилися вічно живими, завдяки своїм творам, своїм надіям, своїм непереможеним серцям.
У фіналі вистави, як апофеоз людській неповторності та гідності, звучать слова Василя Симоненка:
Ти знаєш, що ти — людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Віталій Гольцов, художній керівник Чернігівського театру ляльок ім. О.Довженка
