Їх називають диваками, а вони у відповідь: «Нехай і так. А ми просто любимо природу. Господарюємо на своїй землі. Вживаємо натуральну їжу. Міська метушня – не для нас». І справді, на перший погляд, коли потрапляєш до цієї родини – є чому дивуватися. Але дещо пізніше, після спілкування з сім’єю, усвідомлюєш: своє призначення на життєвому шляху кожен розуміє по-своєму. І ця родина – теж.
Хатинка на болоті
Ми з колегою потрапили до цієї родини, яка мешкає у Грибовій Рудні на Ріпкинщині, зовсім випадково, а, може, щось таки й привело нас сюди. Авжеж, їхали зовсім з іншою метою – зустрітися з чоловіком, що приїхав у цю глухомань з іншої країни кілька років тому. І хоча ми зустрілися з ним, та він навідріз відмовився спілкуватися з нами. «З журналістами розмовляти – табу. Навіть не умовляйте», – категорично відповів нам співрозмовник. Ну, що ж – господар-пан.
Проїхали на авто трохи далі, аби розвернутися, а виявилося, що дорога – тупикова: зліва та прямо – густий великий ліс, а справа – болото. Але нашому здивуванню не було меж: адже якраз на краю вулиці, трохи обабіч, де болотяна місцевість, виднілася хатина, до якої стелився неширокий, насипний, видно по всьому, доступ. Журналістська, чи то й просто людська зацікавленість повела нас туди. Та коли ми пройшли кілька метрів, зрозуміли, що колись обіруч цієї вулички жили люди, бо з-за чагарників виднілися рештки розвалених будиночків. Цікаво, що на одній вцілілій дерев’яній стіні навіть табличка з назвою вулиці залишилася.
І хоча ми з колегою по життю аж занадто обережні, чого час від часу й самі від цього дивуємося, йшли тут удвічі обачніше: а що – вискочить, бува, з хащ чи з болота якась химера в образі дикого кабана, чи здичавілого собаки – що робити? До авто добігти не встигнеш.
І ось на краю цієї болотяно-лісової вулички – будиночок, а перед ним – невеличке господарське подвір’я. Ні будь якого штахетника, ну, й звісно, ані хвіртки – нема. «Чи живе тут хтось, чи ні?» – встиг промовити колега, як справа з будки, потягуючись, виліз ліниво крупний пес – він спробував спочатку на нас загарчати, але мабуть ми йому сподобалися – за хвилину він знову заліз у своє лігво.
Пройшлися далі – нікого. Що за дивина? Обійшли хатину і з тильної сторони від болота – двері: скляні в пластиковому обрамленні. Дивно! Будиночок старий, дерев’яний, оповитий солом’яними стріхами, а двері – новочасні. Сіпнули за ручку дверей – закриті. Та що ж це за маячіння таке? Оглянулися навкруги – нікого. «Оце, скоріше за все, хтось нас бачить, а ми їх – ні», – кажу своєму колезі, на що почув у відповідь: «І що ви хочете сказати: що за нами хтось спостерігає? То звідкіля – з болота?»
Але, як виявилося, я мав все ж таки рацію – за кущами, ближче до лісового масиву, ми побачили чоловіка у масці бджоляра. Ні, він не ховався від нас – просто подвір’я і хатинка, якщо дивитися з бокулісу, виднілася як на долоні, а тому він нас бачив, а ми його – ні. «О, то він займається пасікою?» – промовив колега. Стали йти до нього, а він – до нас. З’ясувалося, що головний убір з москітною сіткою – то не від бджіл, а від комарів. А їх тут сила-силенна! А порався він у стайні з в’єтнамськими свинками.
Коли ми наблизилися один до одного і стали пояснювати, чому ми тут опинилися, до нас підійшла симпатична жінка – це дружина господаря.
З міста – у село
Чотири роки тому, маючи одностайність у виборі подальшого життєвого шляху і схожість поглядів на світ, вирішило подружжя перебратися з комфортних міських умов у село. Але не в сучасне «цивілізоване» з усіма умовами, а на глухий хутір. Звісно, щоб була електрика, а якщо вона є, то й Інтернет повинен би бути. Так і оселилися тут – у Грибовій Рудні. А в місті Миколаєві, де раніше проживало подружжя з дітьми, залишилася квартира та приватний будинок…
– Коли ми вирішили сюди переїхати, то наші знайомі крутили пальцями біля скроні й говорили, що ми якісь дивні, – розповідає господиня родини Ірина Шевченко. – А нам набридла міська щоденна метушня. Тому тут й опинилися. Щоправда, треба ж на щось жити…
Тому сімейство утримує кілька кіз – в основному для себе, а інколи, якщо вдасться продати козячого молочка, то якась не зайва копійчина та й з’явиться.
У родині Шевченків – четверо неповнолітніх дітей: троє хлопчаків, одна дівчинка. Один – найстарший, коли ми завітали до садиби, якраз доїв кіз. Соромився, напевно, бо закрив двері перед нами, аби не гляділи. А мо’ й правильно зробив, бо ж різні забобонні прикмети гуляють усюди, особливо в селі.
Онде якось робили репортаж про іншу родину, то господарочка, коли ми завітали до неї, саме доїла корову. А мій колега взяв та й запитав, чому це господиня не ставить відро на стілець під час доїння, мовляв, практичніше ж було б. Тож жіночка враз й відповіла: «Не ставлю, бо не можна – тварина зменшить молоко, якщо під вим’я стілець ставити». Отакої! А ми й не знали! А після того, як я поцікавився у неї, скільки молока дає худоба, і отримав відповідь, що не можна казати про кількість, бо надоїв поменшає, то теперечки з деякою обережністю цікавлюся в утримувачів худоби що й до чого.
Отак потроху розгомонівшись (у цих краях так і кажуть: не говорити, а гомоніти), ми дізналися не тільки про уподобання родини щодо всього, а й допиталися про життєві принципи цієї сім’ї та мету переїзду в сільську місцевість.
– Мій дід на прізвище Шевченко наказав моєму батькові Григорію: якщо буде син, обов’язково щоб назвали Тарасом, – розповідає нам про свій родовід господар садиби Шевченко Тарас Григорович, родом з Миколаєва. – А основна мета нашого переїзду з міста – це здоровий спосіб життя… Ми повинні жити в гармонії з природою... Тільки так просвітлюється наша душа…
Переговоривши трохи про духовне, наші співбесідники підвели до питань, які можна віднести й до суспільно-політичних. А тому я й запитав пана Тараса й про те, якби він був президентом нашої країни – які б найперші кроки зробив би він?
– Все зробив би, аби запрацювали підприємства, заводи, бо без цього вітчизняна економіка не зрушить з місця, – висловив своє бачення Тарас Григорович.
Та поки миколаївець – не президент, а глава сімейства, то й говорили ми здебільшого про вузьку економіку – родинну. А він, схоже, розуміється на цьому.
– Коли ми переїжджали сюди чотири роки тому, то планували заснувати тут родинне поселення, родинний маєток, – ділиться минулим та майбутніми планами господар садиби. – Ми відчували ще перед війною, що настане такий час, що вижити можна буде тільки на землі, не в місті. Вимкнуть світло, воду… Ось наші батьки зараз в Миколаєві – у них немає навіть нормальної води для вживання, тільки солона...
Тарас та Ірина не тільки розповіли нам про те, як і з чого починали тут, у селі, а й показали своє господарство.
Понад десяток кіз бігають у спеціально відведеному дворику, якого відразу й не побачиш, адже ця господарська територія розташована за сараєм, і заходити у цей двір можна тільки звідти, де починається ліс.
– А вовки чи лисиці не прибігають сюди? – цікавлюся.
– Є таке, – пригадує господар. – Лисиці іноді навідуються та вони нам шкоди не завдають. Ми порозумілися. А якщо серйозно, то у нас все в господарстві, як бачите, закрито чи то сітками, чи іншою огорожею…
А починали все тут з нуля. Коли вперше сюди прибула родина з шести осіб, то перед ними постала тільки одна хатина з сараєм, зарослими бур’янами та чагарниками. Тепер і згадувати навіть лячно.
– Коли ми сюди приїхали, тут ця хата була напіврозвалена, – згадує пані Ірина. – Та нас, перш за все, цікавило місце, а не будівля. Тож згодом ми облаштувалися, підправили як могли, завели хазяйство й тепер ось тут і живемо.
На городі, який розбитий на кілька акуратних ділянок, є все, що потрібно для вжитку. Кошара для свиней, як і годиться, подалі від хати – не для того сюди переїжджали, аби вдихати свинячий «аромат».
У хаті, коли нас запросили зайти, у кількох посудинах сушився сосновий пилок. Назбирали тут, неподалік садиби. А взагалі сімейство заготовляє і гриби, і ягоди, і рослинність. Тому взимку є свій чай з різнотрав’я…
Родовід починався з Чернігівщини
Спілкуючись із родиною, запитали й про те, чому саме Чернігівщина прибавила приїхати аж із самого Миколаєва.
«Секрет» такого відчайдушного й, погодьтеся, ризикованого кроку розкрила пані Ірина.
Від неї ми дізналися, що її рідний батько родом з Чернігівщини. У свій час, коли йому виповнилося тринадцять років, його батьки переїхали разом з ним у Миколаїв. А ще, виявляється, колишній міський голова Чернігова Владислав Атрошенко – троюрідний дядько пані Ірини. Цікаво, а чи знає відсторонений судом від виконання своїх обов’язків мер Чернігова про такі родинні зв’язки?
Але ж головне в цій міні-історії – зовсім не родинні зв’язки з колишнім мером Чернігова, а те, що попри всю складність нинішньої ситуації, люди не впали у відчай, не змирилися з труднощами, які випали на їх долю, а наперекір всьому обрали свій шлях, який вкарбовується у тяжінні до матінки-природи.
Сергій Кордик. Фото Миколи Тищенка
