У старовинному Троїцькому соборі в Чернігові, збудованому на кошти гетьмана Івана Мазепи як головний храм древнього Троїцько-Іллінського монастиря, чиновники з Національного архітектурно-історичного музею «Чернігів Стародавній» 27 грудня влаштували святковий концерт з нагоди свята Різдва Христового.
На перший погляд виглядає все гарно та автентично: Різдвяні колядки та духовні піснеспіви у виконанні артистів драмтеатру та співаків місцевих ансамблів, а ще... танці! Танці в сакральному місці, де звершують Таїнство Божественної Євхаристії, та ще й перед Вівтарем – найсвятішим місцем молитви та безкровної жертви. Дехто назве це «розмосковленням», «відродженням національних традицій», однак відомий міжнародний релігієзнавець, кандидат історичних наук, доктор теології, директор Міжнародного інституту афонської спадщини Сергій Шумило вважає танці в храмах святотатством. Чому так – пояснимо у нашій розмові з ним.
– Сергію Вікторовичу, попри те, що Ви – знана людина в релігійному середовищі світового православ’я, відомо, що Ваше життя тісно пов’язане з Черніговом і Чернігівськими храмами, зокрема Троїцьким собором, про який ми говоритимемо.
Сергій Шумило
– Особисто для мене Троїцький собор у Чернігові має власне особливе духовне значення. У дворі під його стінами пройшло все моє дитинство. Я дуже добре пам'ятаю, в якому оскверненому та сплюндрованому стані він перебував за часів панування комунізму, як я малим потайки намагався пролізти до нього всередину, і яким там все на той час було занедбане тоді («мерзота запустіння» (Мв. 24:15, 16)). Із цим храмом пов'язаний чи не перший мій духовний досвід на початку 1980-х, коли під стінами зачиненого владою собору навколішках молилися катакомбні монахині з Лісковиці – колишні пострижениці преподобного Лаврентія Чернігівського. Наслідуючи їх, я теж тоді ставав навколішки і молився. Це був десь 1980 рік. Одна з монахинь жила поруч з монастирем і, пригадую, як я ще зовсім малий (мені було десь рочків 4 чи 5) гостював у неї в хаті та пив чай. З дитинства пам'ятаю розповіді мого рідного діда, який після війни відвідував цей собор. А також розповіді, як міліція насильно зачиняла храм в 1961 році, попри спротив монахинь та оголошення ними голодування на знак протесту. Пізніше, в 1988 році, я брав участь у першому богослужінні в ньому з нагоди його відкриття до ювілею 1000-ліття Хрещення Русі, а потім навіть тікав з уроків у 24-й школі, щоб зранку побути на богослужінні в соборі. Щось незбагненне ввесь час мене притягувало до нього. З того часу багато років був його прихожанином. Визнаю, що не все там було ідеально, адже совєтська система Московської патріархії давалася взнаки. Попри це, із цією святинею у мене пов'язані дуже теплі почуття та спогади. Тому особливо боляче бачити, як місце, яке для мене завжди було сакральним і святим, пов'язаним з молитвою та духовним досвідом, використовують тепер як якийсь концертний зал. Все це вже було в історії собору за часів комунізму. Чи є сенс знову повторювати хиби минулого?
– У НАІЗ «Чернігів Стародавній», до управління якого входить Троїцький собор, подають організований ними різдвяний захід як відродження національних традицій. Ви ж кажете, що храм використали як концертний зал?
– Складається враження, що під виглядом боротьби з «московськими впливами» нам намагаються зламати і суто українські багатовікові побожні традиції. Адже в українській традиції ніколи не дозволялося танцювати в церкві. І не тільки в українській, це завжди було заборонено в практиці як Вселенського Православ'я, так і Католицької Церкви. Адже храм – місце молитви, місце Божественної Євхаристії та священних Таїнств, місце покаяння та духовного очищення... Це сакральний простір. І якщо вже говорити про національні традиції, то неважко здогадатися, як би ті самі запорозькі козаки, які часто доволі жорстко карали за блюзнірство та зневагу до святинь, відреагували би на таку поведінку артистів у храмі. У козацькій традиції за таке не просто виштовхали б із церкви, а й, як мінімум, всипали би батогами. Такі були тоді традиції. З численних описів ми знаємо, що козаки не дозволяли собі заходити до храму, не знявши шапки, падали на коліна перед іконами та мощами святих, молилися та не допускали собі неблагоговійного поводження перед святинями. Навіть заходячи напідпитку до церкви, починали бити земні поклони. Тож як тут вписується в «національні традиції» те, коли виряджені артисти навпроти Вівтаря, перед Царськими вратами, поруч з мощами святих Феодосія, Філарета та Лаврентія Чернігівських не тільки співають в шапках, а й танцюють?
– Цікаво, чи така «шароварщина» у храмі є справжнім поверненням до «духовних традицій» наших пращурів, зокрема козаків?
– Коли наші гетьмани та козаки будували храми та монастирі, то з великою побожністю та благоговінням шанували їх як святині та сакральні осередки. Така була наша віковічна українська духовно-національна традиція. Приміром, обов'язково на Різдво співали колядки, канти та інші духовні піснеспіви, влаштовували вертепи, зокрема й у церквах, зокрема й у супроводі кобзи, бандури та інших музичних інструментів. Така традиція справді існувала. Але при цьому не переступали певної межі і, тим паче, ніколи в храмі не кидалися в танці. Для цього були і є інші місця та зали.
У тисячолітній українській духовній традиції, від часів Хрещення Русі-України і до самого початку XX століття, ставлення до сакрального простору храмів та монастирів завжди вирізнялося особливою побожністю та благоговінням, з відповідною поведінкою на території святині. Ситуація змінилася лише після московсько-більшовицької окупації України, коли комуністична безбожна влада десятиліттями насильно намагалася осквернити наші святині, зламати, відучити українців шанобливо та благоговійно ставитись до них.
– Чи не видається Вам, що нині з боку деяких світських діячів та чиновників знову спостерігається таке ж саме бажання перетворити стародавні українські святині на звичайні музейно-громадські простори та концертні зали?
– Схоже на те, при чому в їх розумінні Церква має бути певною мірою «присутня» лише як музейна декорація і лише в окремі дні з їхнього дозволу. Простежується прагнення десакралізувати та залишити цей простір поза впливами будь-яких Церков. Очевидно, що демосковізація традицій і святинь та їх десакралізація – не одне й те саме. І це ми маємо чітко усвідомлювати та розрізняти. Адже неповага до святині та переступання межі поведінки у храмі – це якраз суто більшовицька, совєтська практика. Як і нерозуміння чи незнання, як і що допустимо робити в храмі, а що ні.
Іларіон Огієнко колись застерігав від такої небезпеки, наголошуючи, що в українській тисячолітній традиції та культурі глибоко вкорінена християнська церковна, зокрема й чернеча спадщина, і якщо нашу культуру пробувати відокремити від неї (як те намагалися робити більшовики), то вона перестане бути власне українською, втратить свою духовну першооснову, її сенс і «душу».
І Києво-Печерська Лавра, і Чернігівський Троїцько-Іллінський монастир, в яких за останній час ми спостерігали проведення різноманітних концертів з танцями, насправді мали зовсім інше призначення. Від самого початку, понад 900 років тому, вони задумувались та розбудовувались ченцями (обидва монастирі були засновані афонським ченцем преподобним Антонієм Печерським) саме як сакральний простір, як місце молитви та аскетичних подвигів ченців, як свого роду перенесена на київські та чернігівські пагорби «ікона» чи образ Святої Гори Афон, Гори Синай та Святої Землі Палестини. Завдяки цьому протягом століть вони були тими життєдайними духовними чернечими осередками та центрами, які притягували тисячі віруючих людей як з усіх куточків України, так і з інших країн. Притягували саме до святинь, не концертами та танцями, а аскетичними подвигами, молитвою, духовними сенсами та практиками, глибокою побожністю, духовними зціленнями... Це унікальні місця за своїм сакральним значенням, які можуть порівнятися зі Святою Горою Афон та іншими духовними центрами християнства. Саме цією сакральністю вони є цінними та унікальними. І це варто плекати та берегти. Особливо тепер, під час війни, коли люди потребують справжньої духовної розради та підтримки.
Танці в Соборі
– Ви як людина, яка часто буває на Святому Афоні, чи могли б собі уявити, якби хтось захотів влаштувати щось подібне до того, що влаштували чернігівські чиновники в Троїцькому соборі?
Сергій Шумило на Афоні
– Якби щось подібне спробували зробити на Афоні, то отримали б дуже різку реакцію, і на це навіть грецька влада не змогла би вплинути. Це викликало би бурю протестів в цілому грецькому суспільстві, яке дуже шанує власні святині, зокрема монастирські.
Вже багато років мені доводиться займатись дослідженнями історії та спадщини чернецтва, як в Україні, так і на Святій Горі Афон та на Святій Землі. Це унікальний пласт нашої історії та культури, який незаслужено забутий та знецінений, і який потребує відродження. Ця наша спадщина за роки імперських та радянських вихолощень значною мірою у нас була викривлена та ушкоджена. Вона потребує відновлення на ґрунті справжніх духовних першоджерел. Потребує повернення їй старокиївського, суто українського наповнення (у церковно-релігійному, а не світському розумінні), відповідно до нашої багатовікової Києво-Печерської аскетичної традиції. Спеціалізуючись на цих питаннях, можу однозначно застерегти, що експерименти з десакралізації монастирських святинь (свідомо чи несвідомо) і використання їх не за призначенням не призведуть до чогось позитивного. Релігійні почуття співгромадян – тонка тема, і тут треба підходити виважено і зі знаннями, щоби не зневажити такі почуття та не провокувати конфлікти. Це вже про професіоналізм. Всьому є своє місце і межа.
Справжня демосковізація та декомунізація передбачає повернення до наших духовних першовитоків, де такі святині, як Києво-Печерська Лавра та Чернігівський Троїцько-Іллінський монастир як стародавні осередки чернечого життя завжди відігравали провідну духовну роль як сакральних центрів українського народу. Саме такими вони мають залишитись й надалі. На жаль, експерименти з танцями у цих святинях жодним чином не сприяють цьому.
Спілкувався Віталій Назаренко
