Несподіваний ракурс. Ловець снів. Про дивовижну таємницю Віталія я знаю давно. Але вмовити його на цю розмову довго не вдавалося. Чоловікові – під п’ятдесят років. У нього – дружина і двоє дітей, престижна робота. Отож тільки-но я вкотре намагався переконати свого знайомого „розсекретити” його неймовірні сни, як він одразу ж рішуче хитав головою: „І не думай!!!”.
«Мене продавали в рабство...»
Проте нещодавно мені пощастило. Власне, поталанило Віталієві. Він ніколи не переймався усілякими лотереями, а тут наснилося: мовляв, вештався у Києві Хрещатиком, вирішив для розваги придбати якийсь „папірець” і отримав... п’ятдесят тисяч гривень. Число, час та місце свого сну цей добродій, як завжди, запам’ятав. А коли саме того дня „випало” відрядження до столиці, вже аніскільки не сумнівався – пофортунить!
– Я підійшов до поштового віконечка і кажу: „От зараз виграю п’ятдесят тисяч”. Молода жінка тільки іронічно гмикнула – мабуть, їй уже не звикати до таких жартів. Простягає мені лотерейку, я її розгортаю, а там виграш – п’ятдесят „штук”! Уяви собі, як та молодичка отетеріла з подиву... – добродушно сміється Віталій.
– Слухай, ти – справжній сатрап. Скільки можна краяти моє журналістське серце? Значить, так: або ти негайно погоджуєшся на інтерв’ю, або більше взагалі навіть не натякай на свої подвиги! – без особливої надії атакую я.
– Ну, що ти за людина? – миролюбно зітхає він. – Ви, журналісти, наче таргани, – так і прагнете прошмигнути бодай у якусь шпарку! Мммм... То що ти хочеш почути?
Нарешті! Пропускаю повз вуха „тарганів” і, демонструючи янгольську посмішку, заспокійливо киваю:
– Все...
Прокидаючись щоранку, Віталій чудово пам’ятає кожен свій сон. Причому всі вони – кольорові і надзвичайно реальні – до найменших дрібниць. Це триває протягом всього його життя. Коли був малим, думав, що так і має бути. Отож залюбки переказував одноліткам про захоплюючі пригоди, побачені уві сні:
– Я плавав на піратському човні, мешкав у джунглях, мене продавали в рабство... А ще, пригадую, їздив на бричці разом із веселими мандрівними акторами та вчився фехтувати у старому похмурому замку. Це міг бути один сон або три-чотири поспіль. Проте завжди і скрізь я залишався головним персонажем.
– Тоді у своїх снах ти був дитиною?
– Авжеж. Тому багато чого не розумів – просто розповідав пережите, а приятелі витріщали очі від подиву, адже з ними нічого подібного не відбувалося. Мабуть, вони думали, що я все вигадую. Однак слухали, бо їм було цікаво! Згодом я став не таким відвертим – почалися романтичні сни, у яких виникали мої однокласниці та вчительки – саме ті, котрі мені подобалися... Власне, це були такі платонічні стосунки – пристрасні погляди, якісь особливі слова, ну, може, інколи невинні поцілунки... Ніхто з них ні про що, звісно, не здогадувався. Вдень на уроках я начебто взагалі не помічав своїх нічних „гостей”. Так у мене з’явилася власна таємниця!
– Тобто ти не мав зі своїх снів ніякого зиску?
– Ну, чому ж не мав? – задоволено примружує очі. – Знаєш, я раніше страшенно нервував перед екзаменами. Ніби й готувався, щось вчив, а все одно десь за кілька днів до іспитів почувався, наче перед екзекуцією. Але якось склепив повіки і... потрапив на власний екзамен, який мав відбутися за кілька днів. Підходжу до столу, рука тремтить, вчителька промовляє щось таке лагідне, аби не хвилювався. Беру білет, дивлюсь – номер одинадцять, читаю завдання... Тут мене мама в школу й розбудила. Однак номер екзаменаційного білета я не забув і, про всяк випадок, вивчив відповіді мало не напам’ять. Як ти гадаєш, що сталося далі? На екзамені я витягнув одинадцятий білет!
Потім таке траплялось не раз. Таланило Віталію і в студентські роки. Причому нерідко сни повторювалися з неймовірною точністю. Він бачив, у якому одязі прийдуть на іспит однокурсники. Пам’ятав анекдот, випадково почутий в аудиторії. Знав, що викладач буде застудженим і скаржитиметься на нежить... Правда, щастило не завжди. Іноді, замість рятівного білета, уві сні з’являлася вродлива незнайомка, побачена на тролейбусній зупинці. Очевидно, бажання кохатися було сильнішим за науку!
Наснилася... наречена!
Одружився він на другому курсі. До речі, на свою Ганнусю спочатку особливої уваги не звертав. Тиха, скромна дівчина уникала галасливих компаній і дискотек, майже не фарбувалася та й одягалась так, наче поспішала не на заняття в університет, а на город – буряки полоти.
Це тривало, доки вона не наснилася Віталієві... у весільній фаті. Очей не міг відвести – яка красуня! Спрагло пригорнув, поцілував... І раптом навкруги пролунало: „Гірко!”...
Зранку швендяв кімнатою, мов примара, і все розмірковував: „Ні, то – якийсь неправильний сон. Не може бути, щоб я дійсно закохався у цю дівчину!”. Втім, ледве дочекався, коли треба було їхати на „пари”.
Одразу побачив її та й втупився поглядом: „А таки ж гарна! І як це я раніше не розгледів?”. Вона ніяково відвела очі. Тоді „наречений” підійшов: „А знаєш, ти уві сні вийшла за мене заміж!” – вихопилось мимоволі.
Дівчина зашарілася й мерщій вибігла надвір. Того дня на „пари” вона так більше і не прийшла. Виявилось, що Ганнусі давно подобався високий, стрункий юнак. І напередодні Віталієвого сну вона зізналася подрузі, що мріє вийти за нього заміж. Тому й подумала: однокурсниця десь обмовилась про це, а Віталій, почувши про бажання Ані, вирішив прилюдно поглузувати з неї.
„Боже, яка ганьба!” – хвилювалася дівчина. Але яким же був її подив, коли увечері симпатичний юнак завітав із букетом троянд...
– Ми почали зустрічатися і невдовзі одружились, – посміхається Віталій. – Ганнуся наполягла, що до весілля залишатиметься дівчиною. Отож сон про майбутню першу шлюбну ніч я переглянув кілька десятків разів... Ну ось, відтоді ми разом. Двох синів виростили. У Ганнусі – золотий характер! Завжди знає, як мене заспокоїти. Між іншим, я їй інколи розповідаю про свої сни – застерігаю про небезпеку. Кажу: „Ти сьогодні вранці іди в обхід, інакше в такому-то місці можеш підсковзнутися й боляче забитись!”.
– А як сини до твоїх порад ставляться?
– Ніяк, – махає рукою, – раніше, коли були малими, слухалися, а тепер мешкають окремо, обидва – „круті” підприємці, то й не квапляться своє життя обговорювати. Я не ображаюсь – головне, щоб вони були здоровими та заможними!
Дивний рятівник
Проте інколи Віталію вдається допомогти зовсім незнайомим людям. Одного разу наснилося: молода мама стоїть на березі Десни, а її шестилітній хлопчик грається на мілині. Раптом малюк зникає у воді. Жінка саме порпається у своїй сумочці, а коли підводить очі, жахається: де ж дитина?! А в цей час стрімка течія вже відносить непритомне тіло хлопчика...
Запам’ятав дату і час трагедії. Своєчасно з’явився на березі річки, зайшов у воду. Малюк посміхнувся йому, як давньому приятелеві. Віталій пильно спостерігав за ним, і коли хлопчик зник, миттю витягнув дитину з води. Ще й на його неньку нагримав, щоб не ловила ґав!
Іншого разу уві сні виникла чужа квартира. Якась пані у нічній сорочці збуджено ходила кімнатою, враз кинулася до вікна і „полетіла” вниз – із четвертого поверху. Впала на квітник, залишилася жити, проте скалічилася на все життя...
Віталій не вагався. Хоч і переказувати сон дружині не став – все-таки довелося піти вночі до самотньої молодої пані. Швидко знайшов потрібний будинок, подзвонив у двері. Ніхто не озвався. Що ж робити? Почав наполегливіше тиснути на дзвінок, а потім і взагалі загупав у двері.
– Хто там? – почувся нарешті зляканий голос. – Ідіть собі, шановний, а то я зараз викличу міліцію!
– Що ж ви, шановна, розпрощатися з життям наважилися, а якогось одненького маніяка злякались... – докірливо озвався у відповідь.
Вони бесідували до четвертої ранку. Цю жінку залишив чоловік, з яким вона майже п’ять років жила у громадянському шлюбі. Все було начебто нормально. Але коли Віра вкотре завела розмову, що дуже хоче мати дитину і сподівається нарешті узаконити їхні стосунки, благовірний мовчки зібрав речі і пішов геть...
– Жінка була симпатична і я втішав її, як міг. Звісно ж, на словах, адже Ганнусі ніколи не зраджую – маю на увазі реальне життя, а не свої сни... Я запевняв Віру, що вона ще неодмінно вийде заміж і народить дітей.
– Вона тобі повірила?
– Ще б пак! Я ж – ясновидець... – сміється. – Вона була настільки приголомшена моїм візитом і розповіддю про віщий сон, що ладна була дослухатися до будь-якої моєї поради! – задоволено плескає в долоні і по-дитячому гойдається, розхитуючи новий стілець: – Ну, а історію про мою Діну ти вже знаєш...
У німецької вівчарки помер господар. Дідусь самотньо мешкав у будиночку на околиці Чернігова. Коли він пішов із життя, Діна кілька днів не відходила від свого єдиного друга і неминуче б загинула. Та Віталій, угледівши тривожний сон, одразу ж подався на пошуки собаки. Коли увійшов до тієї оселі, вівчарка так тужно поглянула на нього, що мій знайомий не зміг стримати сліз. І вже не вагався – взяв змучену істоту на руки і поніс додому.
Нині вона – улюблениця всієї родини. „Ніде більше не зустрічав такої відданої і розумної тварини, як моя Дінка!” – розчулено говорить сновидець.
Вівчарка неквапливо, з гідністю заходить до кімнати, прислухаючись до нашої розмови. „Іди сюди, моя дорога, – запрошує Віталій. – Це дядя Сергій – мій друг. Тепер, старий, можеш її погладити. Не бійся, вона чудово відрізняє друзів від ворогів”.
Хто б сумнівався! Рік тому це начебто таке сумирне і добре створіння блискавично кинулося на трьох кремезних молодиків, які поблизу Красної площі безжально лупцювали перехожого. Віталій вигулював собаку перед сном і раптом побачив криваву розправу. Діна загрозливо загарчала, а її господар вигукнув до нападників: „Негайно припиніть!”. Але ті продовжували знущатися над безпорадною людиною. Вони й гадки не мали, що за хвилину самі навколішках благатимуть Віталія врятувати їх від „цього розлюченого чудовиська”...
«У Леніна стріляли на моїх очах...»
– Ти все так же уві сні мандруєш різними країнами та епохами? – цікавлюсь, обережно погладжуючи вівчарку.
– Ну, звісно, – куйовдить чуприну співрозмовник. – Що може бути цікавішим за подорожі? Сьогодні ти – в Туреччині, завтра – в Єгипті... До речі, не раз перевіряв – мої сни географічно та історично цілком правдиві. Якось був у Сочі – все співпало до дрібниць!
– Тобто можна взагалі не витрачатися на літаки та готелі?
– Так, – серйозно відповідає він. – Я живу ніби вдвоє довше, адже не марную свій час уві сні. Слухай, це – так цікаво, ти навіть уявити собі не можеш! От я нещодавно побував у Москві – в 1918-му...
– Леніна бачив?
– Дарма іронізуєш – звичайно бачив. І есерка Каплан стріляла в нього на моїх очах!
– О, все-таки то була вона? Бо зараз дехто це завзято спростовує...
– Я ж кажу – вона. Жодного сумніву! Я її одразу впізнав, тож підійшов якомога ближче – знаходився буквально за кілька кроків. Хоч, відверто кажучи, пролетарський вождь особливого враження на мене не справив. Правда, пані Каплан – також...
– Але все ж стріляли в людину. Тобі не спало на думку якось перешкодити кілерці?
– Ну, ти даєш! Це ж сон – що я міг вдіяти? Так, когось у Чернігові вдалося попередити про небезпеку. Комусь допоміг, втрутившись особисто. Але все це відбувалося вже потім – у реальному житті. Хіба можна змінити хід історії, завадивши Фанні Каплан у якомусь сновидінні?!
– Може, ти й про Ярослава Мудрого розкажеш?
– Що саме тебе цікавить? Як він замовив убивство своїх братів Бориса та Гліба? Як потім звинуватив у всьому великого князя Святополка і розправився з ним, а згодом підступно отруїв ще одного свого брата – Мстислава?
– Навіть так?!
– Я – не історик, а такий собі свідок – лише розповідаю про те, що бачив...
– Небезпечний свідок!
– Облиш, кому потрібні сни якогось дивака?
– Ну, добре. А ти не порівнював, наприклад, історичні романи Александра Дюма чи нашого Павла Загребельного з „реаліями”, побаченими у снах?
– І Дюма, і Загребельний припустилися багатьох неточностей. Проте, звісно, вони – надзвичайно талановиті фантасти... А от хто мене вразив, то це Умберто Еко. Опис середньовічного монастиря у його романі „Ім’я троянди” – бездоганний!
Інколи Ганна ревнує чоловіка до його снів. Адже там він закохується в інших жінок. „На це немає ради, – зітхає Віталій. – Якщо в реальному житті мені вдається контролювати свої емоції, то уві сні діє підсвідомість, приборкати яку неможливо! Зазвичай, віддаю перевагу сучасним жінкам. Бо в середньовіччі – така антисанітарія... Уяви собі, обідає у замку леді Равена з коханим лицарем Айвенго і, замість серветок, витирає білі рученьки, вимащені жиром, об волосся юної красуні – своєї служниці! Інша справа Юлія Тимошенко чи співачка Валерія – надзвичайно охайні, високоосвічені, інтелігентні жінки. Як у таких не закохатися?!”.
Взагалі ж, мій знайомий вважає себе цілком нормальним, законослухняним добродієм, якого абсолютно влаштовує його життя. Він не прагне слави, тому, за жодних обставин, не погодиться на будь-які медичні та наукові експерименти, пов’язані з його феноменальним „снобаченням”.
„Коли я надто нервуюсь, мої сни не настільки якісні. Так і справді можна півжиття втратити! – пояснює Віталій. – Тому намагаюсь жити спокійно і передбачувано, без зайвого галасу та метушні. Пообіцяй, старий, що ти і надалі гарантуватимеш мені спокій”.
Я пообіцяв...
Сергій Дзюба
Комментирование закрыто