Дмитрові лише чотирнадцять років, але можна дати всі сімнадцять. Внутрішній його стан, судження, розмови також не характерні для підлітка. Не знаю – це добре для нього чи ні. При спілкуванні зі мною хлопець тримається теж по-чоловічому, хоча в очах — щось невимовлене й сумне.
Це бабця його рідна, з якою Дмитро мешкає недалечко від Чернігова, більш розкута у розмові… Коли було онукові 7 років, його мати поїхала за порадою своєї подруги шукати кращої долі в Італію. Планувала начебто їхати на два роки, але там і зосталася. А згодом вийшла заміж, потім народила дитину. Відтоді Дмитро не бачив рідної матері, тільки телефонні розмови нагадують хлопцеві, що у нього нібито вона є. Сумує і він, і його бабуся.
— Ви знаєте, він на людях старається не показувати, що у чомусь чи то обмежений, чи позбавлений материнської уваги, — розповідає бабуся. — А я ж бачу, як важко онукові… Батьки розлучилися, ще коли Дмитрикові було 2 рочки, а тут і без матері хлопчик залишився… Вона ніби і є, і водночас — немає. Він міцний хлопчина і навіть «качається» – спортом займається… А от материнського тепла позбавлений. А оце недавно листа по Інтернету отримали. Він роздрукував, то і я почитала. Мати пише, що дуже скучає за Дмитром і за мною. Просить, щоб він простив її за те, що так вийшло… А потім, вже під вечір, чую, а він у кімнаті своїй схлипує плаче. Я не тривожила його… Я ж розумію, як йому важко. У нього є зошит, так він туди свої вірші пише…»
Дмитро показав мені кілька своїх віршів, але з умовою – не друкувати його прізвища і адреси — не хоче, щоб потім його жаліли. Ось так — все по-чоловічому! І нехай його поетичні рядки недосконалі, в тих рядках — мова його серця і біль українського хлопчика, а скільки їх — покинутих матерями напризволяще!
Де ти, мамо моя? Я не плачу.
Розділився світ на половину.
Тільки часто вві сні тебе бачу:
Ти чужого колишеш хлопчину.
Ти долоню кладеш свою ніжну
На голівку його кучеряву,
Сон не йде у холодному ліжку —
Так давно ти його застеляла.
Йому на ніч ти казку читаєш —
Тільки мова чужа й незнайома.
Крадькома ти сльозинку втираєш...
Прокидаюсь — нема тебе вдома!
А ми мусимо з бабцею жити,
Виглядати за обрій щоднини.
Бабцю завжди я буду любити,
Але маму вона не замінить.
Мені теж треба в світ вирушати —-
А бабусю на кого ж покину?
...Ти не будеш мене проводжати,
Вслід не будеш рукою махати!
Повертайся, матусю, до мене,
Буду ліжко твоє застеляти.
Я вже більше не можу без тебе
І тобі буду все помагати.
Я не буду нічого просити,
Лише поруч побудь, як бувало,
Я завжди буду тебе молити…
Тільки ти приїжджай, моя мамо!
Спілкувався з Дмитром Сергій ВІТЕР
