Хан запропонував князеві та боярину принизливі язичницькі обряди виконати. Відмовились вони в один голос. Розлютився підлий бусурманин, наказав стратити князя і його боярина.

Підняв Михайло голову перед стратою вгору, подивився в небо і сказав: «Прощавай, земле батьківська, прощавай синє небо і рідний краю».

***

Михайло, князь, син Всеволода.

Нащадок київських князів,

Боровся завжди за свободу

І жив у теремі своїм.

У славнім Чернігові,

удільним князем,

Владарював над краєм цим.

І зараз ми все вам розкажем,

А ви самі судіть о нім.

Сонце встало рано. Світанок оповив усе місто та передмістя. Сонячні промені торкнулись прозорих, мов кришталь, хвиль Десни і віддзеркалились на золотих куполах церков та храмів чернігівських. Спочатку прокинулось передмістя: численні боярські угіддя і садиби, навколишні села. Потім і Чернігів — великий і могутній град. Загули вулиці та ринки.

На невеликій горі в центральній частині міста розташовувався княжий двір із безліччю теремів і соборів. Напрочуд тихо в княжому дворі. У найбільшому теремі, князівському, біля вікна стоїть молодий юнак, споглядаючи місто, він потай щось думає, але добре видно, що засмучений чимось. Звісно, це князь Михайло Всеволодович, проте князь він усього декілька тижнів. І ці тижні ходить у страшенному смутку, бо засмутила його битва на р. Калці: він втратив там свого дядька і найкращу половину війська.

Його вірний боярин Федір хоче розрадити юного князя, нагадуючи про інші державні справи, але нічого не вдається. Через декілька днів князь ніби ожив: якось уранці, вставши з ліжка, наказав негайно скликати бояр на раду. Всі були здивовані: князя наче підмінили. А річ у тім, що вночі Михайлу Всеволодовичу наснився його батько Всеволод Святославович. Він просвітив його і попросив подбати про Чернігівщину, як він дбав про сина. Це, звісно, збадьорило князя, дало наснаги жити далі та розвивати свої володіння.

На зібранні ради боярин Федір розповів про боротьбу за престол у Київському та Новгородському князівствах. Михайло вирішив взяти участь у міжусобицях.

Із перемінним успіхом протягом 30-их років ХІІІ ст. князь Михайло Всеволодович посідав престоли вищезгаданих князівств, але, на жаль, владарювати йому доводилось недовго. Молодий, амбітний та енергійний Михайло хотів встигнути все й одразу. Через участь у міжусобицях ледь встигав боронити Чернігівщину від коаліційних сил володимиро-суздальських та галицько-волинських князів.

Можна сказати, що протягом 20–30-их років ХІІІ ст. Чернігівське князівство розвивалося в економічному плані. Було біля 45–50 міст та городищ і біля 500 селищ. Не відставало князівство і в культурному розвитку. У деяких літописних пам’ятках згадується, що в Чернігові була власна архітектурна школа, також підкреслюється наявність великої кількості монастирів і шкіл.

Але, незважаючи на свої успіхи, Михайло все одно згадував про Калку й татар. Князь знав, що вони не зупиняться і коли-небудь прийдуть на Русь. Довгими вечорами боярин Федір розповідав про жорстокі походи монголів на Китай та Семиріччя.

Одного разу Михайло Всеволодович повідав Федору давній задум: об’єднати південну Русь. Метнувши погляд у далину через відчинене вікно, князь сказав боярину: «І об’єднаю я Русь південну, і знов буде міцна вона і багата, як у часи славні Володимира і Ярослава, й увіковічниться моя держава у віках». Боярин вислухав князя, але нічого йому не сказав.

Після перемоги під Торчевськом 1235 року Михайло наближався до здійснення своєї мети. Він думав, що головну дистанцію подолано, і ось-ось він об’єднає завойовані землі в єдину державу.

Проте мрії залишилися мріями, а реальність, як відомо, завжди жорстока.

Зимовий похід Батия 1238 року завдав величезних втрат Чернігово-Сіверщині. Татари нищили все, що ставало їм на шляху. Ця подія повністю зруйнувала плани князя Михайла. Несамовита лють оповила правителя, коли дізнався він про кількість загиблих, про вщент зруйновані міста й села. Розрадником став боярин Федір, тільки з ним князь знаходив спільну мову.

Недовго думаючи, після таких втрат і поразок Михайло із залишками князівської скарбниці перебирається до Києва. Федір слідує за ним. Із цього моменту життя Михайла й аж до самої смерті доля не хоче змилуватись над князем.

Тільки перебравшись до Києва, Михайло дізнається, що Данило Романович захопив Галич, на який він мав ставки. Цю новину князь сприймає спокійно, адже марно було сподіватись на краще. Через декілька днів відбувається захоплення Камінця, де в цей час переховується дружина князя. А пізніше — зруйнування Чернігова і взяття в полон єпископа Порфирія.

І занесли літописці київські й чернігівські в літописи: «Взята татарове Чернигов град пожечше и люди избиша, а монастири порабиша». Після цих подій Михайло просто озвірів.

Вскочивши у світлицю, гінець сповістив про вищезгадані новини. Князь декілька хвилин сидів спокійно, а потім схопив лук і стріли й націлився в бідолашного. Заступив гінця своїм тілом боярин Федір, і кинув на підлогу Михайло лук. Наказав князь усім вийти зі світлиці. Скинув їжу та питво зі столу, перевернув його й почав громити все в кімнаті, що потраляло йому на очі, а потім повернувся до ікон, став на коліна і промовив: «Вибач, батьку, мене за те, що не вберіг землі нашої».

Таким чином військово-економічний потенціал князівства було підірвано. Князь Михайло пасивно спостерігав ці події з Києва. І горював він дуже, бо нічим не міг допомогти. Чув і стогін дівчат, і героїчні крики мужів сіверських, і плач дітей.

Гірко плакала Десна, несучи на своїх хвилях кров невинних.

Проте у Михайла вистачило сміливості відкинути принизливу пропозицію Менгу-Хана про капітуляцію. Та дізнавшись, що до Києва вже підходять війська, князь тікає до Угорщини, а потім — до Польщі.

Після поневірянь західними країнами Михайло все ж повертається на Батьківщину. У нього з’являються нові ідеї: як відвоювати в Данила Галич.

У 1245 році Михайло збирає військо, присилає свою дружину і князь Ростислав. Вирушають разом під Ярослав на річку Сан, де зазнають поразки. Нова, ще більш ризикова ідея назріває в голові у Михайла Всеволодовича: взявши приклад із Данила й Василька, хоче відновити Чернігів. Але щоб створити своє князівство, потрібен ярлик хана.

Почав збиратись Михайло у степ до володінь татарських. Наладнав загін свій вірний і запросив із собою боярина Федора, друга вірного. І той не мав права відмовитись. Попрощався князь із рідними, із землею батьківською і рушив у далеку дорогу. Їхав два дні й дві ночі і дивувався безкрайності степу. Нарешті дістався юрт монгольських, зайшов у ханські покої, низько вклонився. Так мерзенно було на душі у Михайла, та нічого не поробиш, почав вимолювати ярлик у бусурмана. Підніс Федір дарунки ханові, і теж просити про ярлик почав. Довго хан згоди не давав, аж поки не запропонував князеві та боярину принизливі язичницькі обряди виконати. Відмовились вони в один голос. Розлютився підлий бусурманин, наказав стратити князя і його боярина.

Підняв Михайло голову перед стратою вгору, подивився в небо і сказав: «Прощавай, земле руська, земле батьківська, прощавай синє небо і рідний краю».

Князь Михайло та його боярин Федір були страчені 20 вересня 1246 року.

І небо затягло хмарами, і сонця не стало, і полив дощ рясний. І сумували за своїм князем усі люди сіверські, і вся земля чернігівська за своїм сином сумувала, а Десна хвилі гнала і збивала човни та кораблі, що пливли нею, від горя неминучого.

Михайло ЛОМОНОСОВ , м. Ніжин