Мовні підстави національної ідентичності в світосприйнятті знаного чернігівця Олександра Кониського.
Свого часу великий харківець Олександр Потебня (знаний поціновувач не лише творчості Григорія Савича, а й мовного чинника в державотворчих процесах): «У ділянці мови, як і скрізь, іде звичайна «боротьба за існування», в якій є переможці й переможені. Але говорити про це спокійно може лише людина, яка має жорстоке серце, та, котрій байдуже, що для переможених це «горе і що їх трактують тільки як етнографічний матеріал. Якщо виправдовувати це тим, що так бувало, тоді можна виправдати й людоїдство»».
Ілля Левченко, автор статті під час конференції в Мезині, Коропщина, Чернігівська область
Національне пробудження в Україні, спричинене розбудовою в ній суверенної держави, стало поштовхом до кардинальних духовних, зокрема мовних, змін у суспільстві та означило низку проблем. Вирішення цих проблем вбачається в утвердженні української національної ідеї, яка б консолідувала всіх громадян держави. За Ортегою-і-Гассетом, «національна ідея – це не те, що народ думає про себе в часі, а те, що Бог задумав про цей народ у вічності»,
Етномовні проблеми належать до одних із найпріоритетніших напрямів рефлексування з боку лінгвістів, філософів, істориків, соціологів, етнологів принаймні від ХІХ ст., оскільки історія розвитку сучасного світу, за висловом відомого етнолога Е. Сміта, це «історія виникнення, занепаду, росту і згасання націй і націоналізму». З того часу написано безліч праць, сформульовано сотні теорій, дано тисячу визначень. Однак наше дослідження, на відміну від попередніх, має на меті віднайдення закономірностей взаємодії національного та мовного, що дасть можливість змоделювати сучасну державну ідентичність українського народу, який шукає своє місце в багатоетнічному й полінаціональному світі.
Постать О. Кониського за останні десятиліття стала предметом численних публікацій у галузі історії, педагогіки, юридичних наук, літературознавства та мовознавства. Щодо мовосвіту Олександра Кониського
напрацювань, однак, не виявлено. Позаяк пошуки українцями духовних орієнтирів базуються передовсім на самовизначенні (етноатрибуції), важливим складником є і залишатиметься мовне питання, адже, за В. Німчуком, мовна свідомість моделює етнічну й навпаки. Формування свідомості детерміноване як соціоісторичними чинниками, так і зміною самоідентифікації еліт. З огляду на це, актyальними є погляди представників культурної еліти ХІХ ст. на об’єднавче значення мови.
Джерело дослідження – «Щоденник» (авторська назва – «Думки і помітки»), який, попри невеликий обсяг, можна вважати автопортретом його творця, зліпком поглядів та віддзеркаленням ідейно-політичних переконань О. Кониського. У джерелі відображено перебіг справи, порушеної жандармами; родинні негаразди; майнові справи; оціночні дописи про відомих діячів тощо. Хронологія дописів – від 29.12.1883 р. до 24.02.1886 р.
Олександр учився в гімназії дуже добре, «ішов першим». Але вже тут, майже дитину, його впантрувало лихо. Він, ще маючи 11 літ, почав писати віршики, певно — зразу по-московськи, бо тільки тою мовою вчили його в школі. Але, допавши десь книжечку Шевченкових поезій, він запалився любов’ю до рідного слова і почав віршувати по-своєму. Оті дитинячі віршування викрав у нього один товариш і віддав інспекторові, сей розмазав справу, і 13-літнього хлопчину вигнали з гімназії за проби писати рідною мовою. Такий-то був перший крок Кониського на полі українського письменства.
За прикладом Києва Громади з'явилися у Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві. О. Кониський зразу ж зійшовся з демократично настроєними людьми, активними учасниками українського національного руху, зокрема з Д. П. Пильчиковим (1821—1893), педагогом, громадським діячем, який пізніше став прообразом учителя Пучки в повісті «Юрій Горовенко».
Активну участь в брала вся полтавська Громада: «В журналі Кониський часто виступав під псевдонімом Олександр Переходовець, — писав М. Бернштейн. — Кониський був постійним кореспондентом журналу. За
завданням редакції він їздив по містах і селах України і друкував у журналі потім свої враження від подорожей у формі листів, нарисів. В «Основі» Кониський виступав і як поет, друкуючи водночас свої поезії майже в усіх галицьких періодичних виданнях 60-х років».
Практика навчання в недільних і вечірніх школах показала молодим учителям (то були переважно студенти університету або дрібні урядники) важність української мови для початкового навчання там, де людність була українська. Бо треба знати, що в тих школах, заснованих без ніякої участі уряду зовсім приватними людьми, які вчили безплатно, пробували зразу вчити з московських книжок і викладати по-московськи. Та швидко показалося, що наука так не йде; треба було кожну річ пояснювати школярам по-українськи. Показалася потреба українських книжок — букварів, граматик, читанок, рахункових і т. ін. книжок. Ще 1859 р. видав Куліш український буквар («Граматку»), потім другий. І Шевченко недовго перед смертю злагодив до друку «Буквар». Інші укладали інші книжки, як ось біблійну історію та життя святих (Опатович), книжечку рахункову (Мороз). І Кониський кинувся з запалом до сеї роботи. Він видав 1861 р. «Українські прописи» (взірці писання) і засів до праці над «Щотницею», себто книжкою рахунковою. До сеї праці закликав його головно славний історик Костомаров, який 1862 р. в «Основі» висловив погляд про доконечну потребу дати українському народові початкові науки на його рідній мові.
Здавалося, що українське слово, збуджене огнистою поезією Шевченка, великою працею Куліша та Костомарова і інших щирих людей, не замре, а буде розвиватися далі на користь народу. Особливо по знесенні кріпацтва, коли в Росії повіяло вільним духом і всюди чути було поклики до просвіти, можна було надіятися також нового життя й для українського народу. Тимчасом не так воно вийшло. Найшлися люди, яким просвіта українського народу здавна стояла кісткою в горлі.
Таким робом сталося, що вже 1862 р. недільні школи по всій Росії заборонено, а багато українців, в тім числі й Кониського, арештовано «за українську пропаганду» і без суду, без права виведено в північну Московщину.
Для О. Кониського «цивілізованість» людини (мікросвіту) й народу (макросвіту) немислима поза морально-етичними догмами, які перш за все прищеплює освіта. Концепт «моралі» народолюбець уписує в «релігію», ототожнюючи та роблячи ці поняття невіддільними. Водночас О. Кониський розмежовує поняття «віри» та «релігії». Не визнаючи подеколи будь-яких метафізичних основ та догм, а лишень дотримуючись моральності, чоловік є релігійним. Віра ж – відданість своїй справі: «Хлібороб не став би орати ниву і сіяти жито, коли б не вірив, що жито зійде, виросте і достигне». У цій світоглядовій парадигмі О. Кониський зазначає, що вибратися українському народові з темряви у цивілізаційні виміри допоможе проповідь на народній мові та освіта рідною мовою [2, 01/12.83; 01/01.85]. Окрім освіти ти церкви, українська мова мусить стати панівною й у судочинстві: інакше підсудний просто не розумітиме ходу слідства.
Усвідомлення мови як національного маркеру з’явилося в зв’язку з життєвим досвідом. Зокрема, причиною відмови у друці «Споминів про Костомарова» в літературно-політичному журналі «Діло», .де О. Кониський прямо відкидав ідеї сепаратизму, було: «Это на иностранном языке, которого мы не понимаем...» [2, 10/11.85]. Хоч журнал «Діло» випускали під цензурою й він не міг порушувати панівних політичних переконань, у самій цій репліці вміщено визнання окремішності української мови від російської, а відтак – і Української держави від Російської. Для О. Кониського Флориський і Соболевський — обидва закляті вороги усього українського, бо обидва не тямлять української мови [2, 7/12.85]
У сприйнятті О. Кониського мова виконує етноатрибутивну функцію, є національним маркером, підвалиною, на якою постане українська держава. Розвиваючи мову як найголовнішу національну складову можна досягти загальнолюдського щастя (моральності). Українська мусить панувати в трьох сферах – освіті, церкві, держаних справах (суді).
Ілля Левченко
