Біла хата.Світло доброти. Як сестри з Перепису не дають згаснути променю надії

Оксана з ніжністю дивиться на сестру і додає, що вона їй найрідніша, як друга мама. І ростила, і опікувалась, і школу Оксана закінчувала саме тут, у Перепису, живучи у родині вже заміжньої старшої сестри. І зараз допомагає, адже коли Ігоря страшна хвороба таки прибрала до лап, жінка залишилась сама з двома маленькими дітьми у нелегких сільських буднях...

***

Перша згадка про Перепис (Городнянщина, Чернігівська область) в історичних джерелах датується 1665 роком. Свого часу воно входило до Городнянської сотні і значилось у „Генеральному слідстві про маєтності Чернігівського полку” (1729–1730) як населений пункт з 1823 жителями, який відносився до Дроздовицької волості. Також тут було знайдено скарб римських монет І-III століття та виявлено городище часів Київської Русі, що значить про значно раніший період існування села.

У 2015 році у Перепису налічувалось 539 жилих дворів і 1535 мешканців. Нині ж у селі, розташованому за 30 кілометрів від Городні і за 10 кілометрів від кордону з білоруссю, проживають до двох сотень людей.

Про те, що за часів існування місцевого колгоспу-мільйонера «Родіна» це було наповнене життям, багатолюдне село, свідчать його довжелезні вулиці та добротні цегляні будинки, яке зводило сільгосппідприємство для своїх робітників. Щоправда, левова частина з них нині пустує, дивлячись сумними вікнами-шибками у світ. А гілки буйної порослі, що оповиває місцями узбіччя вулиць, ховають від стороннього ока невеселу історію спустошіння.

Мимоволі замислюєшся: тут живуть здебільшого літні люди. Відстань від крайньої хати, розташованої у кінці вулиці, до центру становить не один кілометр. Яким чином вони отримують необхідні послуги – медичні, поштові, купують ті ж продукти? Особливо ті, хто вже через вік та здоров’я не здатен долати великі відстані?

Відповідь на питання знайшлась сама собою, коли довелось зустрітися з соціальною працівницею Ніною Маляренко та її сестрою Оксаною Провалинською, яка, хоч і не працює у соціальній сфері, але щодня допомагає сестрі справлятися з її непростими обов’язками з обслуговування найбільш вразливих категорій односельців.

Історія сестер зворушила – це рідкісний приклад не тільки тісних родинних стосунків, взаємовиручки й допомоги, а й шаленої відданості справі служіння людям.

Ніна старша від своєї сестри на вісім років. А народилися дівчата в Ільмівці, їхня мама Марія Володимирівна Маляренко теж працювала в рідному селі соціальним робітником, тож сестри з дитинства були знайомі з особливостями цієї непростої служби.

– Мене свого часу у Перепис з Ільмівки голова колгоспу Олександр Юрійович Нечипоренко переманив, – сміється спогадам Ніна. – Ми переїхали сюди у 1995-му, на той час мені було двадцять років, я вже була заміжньою і в нас з Сашком, чоловіком, підростав маленький синок – теж Сашко. Олександр Юрійович пообіцяв нам житло і роботу. І свою обіцянку виконав – нам дали будинок від колгоспу як молодій родині. Сину на той час було десять місяців, чоловік працював у колгоспі спочатку дояром, а потім став завідувач ферми. А я, як малюк підріс, завідувала колгоспною столовою. Згодом у нас народився другий син Дмитрик, а я після декрету вийшла на роботу у колгосп бригадиром, а згодом місцева соціальна працівниця залишила свій пост і я зайнялась тим, про що добре знала з дитинства.

На сьогодні під опікою у Ніни тринадцять людей похилого віку та з особливими потребами – два чоловіки і одинадцять жінок. Всі її підопічні живуть на різних вулицях, у різних кутках розкиданого в лісі села. Каже, за її підрахунками, щодня доводиться кілометрів вісім, щоб обійти усіх.

– Вихідними значаться субота та неділя, але ж живих людей, а особливо людей, які мають проблеми зі здоров’ям та похилий вік, не можна «вписати» у якісь часові рамки, – каже Ніна. – Якщо хтось потребує моєї негайної допомоги, не скажу ж я: «А у мене вихідний, я відпочиваю, ви вже якось справляйтесь, а я прийду до вас у понеділок». До того ж у мене є чудові помічники – мій чоловік Сашко, якщо що треба привезти-відвезти чи з’їздити у місто за покупками, і моя сестричка Оксана. Вона працює нарівні зі мною, хоч офіційно й не оформлена соціальною працівницею.

Оксана переїхала у Перепис з Ільмівки за наполегливістю Ніни. Сестри рано залишились без батьків – мама один день не дожила до п’ятидесяти п’яти років, а батько взагалі залишив цей світ у сорок два. Відтоді старша сестра стала для молодшої й за батька, й за матір.

– Я вийшла заміж за Ігоря Провалинського. Він теж був соціальним працівником, – говорить Оксана. – Жили ми у Мостах, тоді це ще було величеньке село й роботи Ігорю вистачало, бо ще ж обслуговував і хутори Миронове, Погоріле, де теж були люди. У нас підростала двійко діток – Катя і Денис, і все начебто було добре, нічого не віщувало біди. А потім Ігор серйозно захворів. Тривалий час він перебував у лікарні в Чернігові, а я жила з дітьми у Мостах, тримала величеньке господарство, корову. А потім стало зрозуміло, що ні операція, ні курси хімієтерапії належного ефекту не дали. Ігор повернувся додому, але його здоров’я було слабким, як свічечка на вітру. Тоді Ніна наполягла на тому, щоб ми переїхали поближче до неї, у Перепис. Мовляв, разом триматися треба. Так труднощі легше переживати. Вони з чоловіком тут, у Перепису, і хату для нас купили дванадцять років тому.

– У нас з Оксаною нема поняття «моє», «твоє», – каже Ніна. – У нас спільне все – городи, робота, і навіть дітей ми не ділимо. Оксана узяла мене хрещеною матір’ю для Катрусі і Дениса. Тож ми просто – одна родина.

Кожна з сестер тримає по дві корови, поросят, курей, обробляють чималу площу землі – на дві родини 15 гектарів. Чоловік Ніни Сашко має свій трактор, тож і саджають, і копають, і сіно заготовляють теж усі гуртом, разом з дітьми. Картоплю здають у сезон, отримуючи не зайву копійчину. Бо з доходами у селі важко – Оксана, наприклад, отримує на двох дітей пенсію по втраті годувальника три тисячі, а донедавна ця сума становила тільки дві з половиною тисячі. У Ніни діти вже дорослі, самі на себе заробляють, а Оксанину малечу ще вчити й ставити на ноги треба.

На запитання коли вони встигають огорнути турботою і допомогою ще тринадцятьох людей, які того потребують, сестри посміхаються:

– А ніякого секрету. Треба просто любити людей і свою роботу. Наші підопічні – то всі самотні люди, які залишились сам на сам зі старістю або хворобою.

Ніна додає:

– Ой, які у мене всі люди хороші. Я люблю кожного, з їхніми характерами, проблемами, життєвими історіями. Всі ці люди – то теж моя сім’я. Вони – не просто моя робота, вони – частина мого життя.

Оксана лагідно дивиться на сестру:

– Вона така, наша Ніна. Любить увесь світ і кожного, хто поруч. У мене трохи інший склад характеру. Я сестрі допомагаю з задоволенням, і допомога людям теж приносить у життя позитивні емоції – як вони радіють, коли ступаєш на поріг. Крім допомоги по господарству, їм чи не більше потрібна увага, добре слово, яке може розрадити самотність. Але Ніна цим просто горить – вона і вдома розмовляє про своїх стареньких, переживає і хвилюється за кожного.

Робота соціального працівника непроста. Тим більше у віддаленому прикордонному селі, яке фактично теж переживає свою особисту трагедію знелюднення.

Часто буває, що в останню путь проводжати стареньких теж доводиться саме соціальним працівникам – у когось дітей нема, у когось вони за кордоном, ось тут, за якихось десять кілометрів, але війна забрала можливість доглядати стареньких батьків, а інколи навіть і спілкуватися з ними. Трагедія людських доль, в якій світлими янголами несуть промені світла дві сестрички, які знайшли своє покликання у справі допомоги тим, хто її найбільше потребує.

– Ні, не важко нам, – сміються обидві на запитання. – У нас староста Микола Воробін завжди допомагає, якщо звертаємось з тим, що самі вирішити не можемо. А ще у нас чудовий колектив і керівництво Центру надання соціальної допомоги. І директорка Наталія Семенова, і очільниця відділу надання соціальної допомоги вдома Любов Коваль завжди допоможуть, підкажуть, порадять, і похвалять, і пожартують. Коли такі люди поруч – і собі хочеться дарувати тепло всім, хто поруч.

Світлана Томаш

Ця публікація була підготовлена в рамках проекту «Посилення стійкості медіа в Україні», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов'яково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.