Світанок їхнього покоління починався війною, і на схилі років – знову війна

Життя цього поважного чоловіка, як і життя тогочасної генерації, складне, буремне й, на превеликий жаль, тісно переплетене з війною.

«Світанок мого покоління починався війною, а на його заході – також війна», – оцінює всю глибину трагедії 89-річний Василь Ковтун.

Василь Устимович – син репресованого радянською владою селянина, котрий разом із багатьма іншими земляками брав участь у «медвинському повстанні», і, як з’ясувалося пізніше, був розстріляний за рішенням «трійки». Попри тавро «сина ворога народу», завдяки неперевершеному таланту, розуму та працелюбності Василю Устимовичу вдалося підкорити чимало, здавалося б, недосяжних для простолюдина вершин. Він, як той пожежник, постійно гасив полум’я бездарності попередників, підіймаючи на ноги те, що до нього пускали під укіс. Неперевершений механік, інженер і конструктор-самоучка, багаторічний керівник «Сільгосптехніки», перший мер Бобровиці – у свої майже 90 років Василь Ковтун досі зберігає раціональний розум, багато читає і слідкує за політикою. Людина, про життя якої можна писати книги. 

Батька забрали чекісти

У часи, коли порядність та професіоналізм були не пустими словами, Василь Устимович був знаною на Чернігівщині людиною. Селянський син, нащадок «ворога народу», який завдяки власним здібностям виріс із простого механізатора до одного з найкращих в історії «Сільгосптехніки» її регіональних керівників, вдихав життя у занедбані горе-керівниками господарства, займався газифікацією, обирався депутатом і став першим в історії незалежної України мером Бобровиці.

У свої майже 90 Василь Ковтун має феноменальну пам'ять, багато читає, цікавиться політикою й переживає за долю держави.

«Я народився та виріс на Київщині, в селі Медвин», – розпочинає розмову, гортаючи доволі товсту працю «Медвинські скрижалі», 89-річний Василь Ковтун.

Прізвище Ковтун, до речі, не є унікальним – воно типове для Медвина, де Ковтунів дуже багато. У цьому великому селі під час Другої світової війни, яку совіти називали Великою Вітчизняною, загинуло 700 чоловік. Ще раніше, у 1937 році, 170 медвинців було репресовано. Василь Устимович – з тих дітей, чийого батька забрали і не повернули чекісти.

«Батька свого я не пам’ятаю, – ділиться деталями сімейної трагедії. – Я народився 25 листопада 1937 року, а 30-го березня прийшли і арештували його, отож із своїм рідним татом я прожив на білому світі всього чотири з половиною місяці».

Устиму Ковтуну інкримінували участь у антибільшовицькому повстанні 1920 року. Майже два місяці селяни боролися проти червоних військ, але не встояли. Розправа була немилосердною: жодну медвинську сім’ю не оминули втрати. Однак ніхто й ніколи не чув від медвинців слів каяття чи жалю щодо збройного виступу проти російських окупантів. Селяни знали, що боронили своє. Осередок повстання виник як відповідь на червоний терор, розв’язаний більшовиками. Тоді, на початку 1920 року, до Медвина із Богуслава приїхав єврейський загін революціонерів. Зібравши медвинців, євреї-чекісти вимагали здачі хліба. На ці вимоги, які пророкували селянам голодну смерть, чоловіки відповіли стусанами – чекістів побили та принизили. Щоб упокорити бунтівних селян, більшовики ввели регулярні війська. Так почалося медвинське повстання, яке тривало два місяці.

«Це була велика бійня, – відзначає характер повстання Василь Ковтун. – Батьку на той час не було й 17-ти років. Повстання закінчилось придушенням, однак тата репресували не одразу, а 1937 року за доносом. Я навіть знаю, хто доніс».

Розмірковуючи про батька, Василь Устимович робить ліричний відступ і підсумовує, що компартія, якій він віддано служив, усе життя його дурила.

«Вірою та правдою я служив комуністичній партії, був її членом, а правду про смерть свого тата дізнався вже тоді, коли став мером Бобровиці, коли поїхав в архів і знайшов документ, де було написано, як він помер», – зітхає Василь Ковтун.

Як же тільки не бідкалась дружина Устима Ковтуна і рідна матір ще маленького Василька, але нічого не допомогло. Убита горем жінка з чотиримісячним немовлям на руках об’їздила всі інстанції, писала навіть Сталіну… Все надарма. Усюди отримувала одну відповідь: її Устим – «ворог народу», який за рішенням суду перебуває у засланні. Пізніше жінка отримала навіть посвідку про те, що 1944 року її чоловік помер у одному з таборів Сибіру. Та Устим Ковтун не помер…

«Насправді мого батька розстріляли 7 травня 1937 року, а тіло його лежить у Биківні. Моя рідна комуністична партія розповідала мені все життя, що він у засланні, а його розстріляли через місяць і сім днів після затримання», – зітхає Василь Устимович.

«У кожного устрою є свої плюси і мінуси»

Здавалося б, після такої правди мав би прийти етап розчарування. Та він не настав. Зараз, розмірковуючи з далини двох епох, Василь Ковтун переконаний, що у кожному устрої є свої плюси та мінуси.

«Хоч я був «сином ворога народу», мені ніхто не забороняв закінчити школу, ніхто не забороняв вступити в технікум. А от коли я вже працював у Козельці і захотів поїхати в Монголію, то мене не випустили. Вже потім я дізнався, що органи мене «слухали», їхня машина стояла у мене під двором. Відмовили ж мені якраз у зв’язку з тим, ким був мій батько – так, замість поїздки в Монголію мене викликали у військкомат і сказали, що я переводжусь служити в КГБ. Отож у військовому квитку я – молодший лейтенант КГБ», – розповідає Василь Устимович.

«Чого хотіли в Монголії?» – не стримуюсь запитати.

«Хтось із моїх друзів із Маслівки написав у листі, що він працює механіком у Монголії й отримує величезні гроші. У той час багато їздило туди на заробітки. Я теж хотів поїхати заробити грошей», – вдовольняє мою цікавість співрозмовник.

Одна втекла на Кубань, інший – у Середню Азію

Родинні вузли Василя Устимовича не менш заплутані, ніж тогочасне життя. Союз його батьків був злукою двох нещасних душ, які пережили особисту трагедію. Рідна матір пана Василя одружилася з батьком удруге – після того, як попередній чоловік покинув її з двома дітьми на руках. За іронією долі, першим її чоловіком був палкий комуніст із Медвина, який займався колективізацією і так званим розкуркулюванням селянства. За це у вікна їхньої хати постійно прилітало каміння. Коли ж вийшла стаття Йосипа Сталіна про «перегиби колєктівізації», комуніст Антон накивав п’ятами у бік Середньої Азії, покинувши жінку з двома маленькими дівчатками на руках. Устим Ковтун, рідний батько Василя Устимовича, теж пережив особисту сімейну трагедію: його попередня дружина утекла з коханцем на Кубань, залишивши на чоловіка двох маленьких дітей – Галю і Миколу. Через три роки після того, як один утік в Середню Азію, а інша втекла на Кубань, дві знедолені душі знайшли одна одну, створивши нову родину.

«Тож у мене було троє сестер і один брат – усі рідні, тільки по якійсь лінії, а я один спільний», – розмотує заплутаний долею вузол кровно-родового клубка Василь Ковтун.

Можна ще довго описувати вервицю життя родини Ковтунів, уявляти, як важко було матері-одиначці підіймати на ноги п’ятьох дітей, двоє з яких, хоч і не її рідні по крові, але такі близькі, бо це діти її коханого чоловіка. Важка доля… Не побажаєш і ворогу. Хоча ворогу, який прийшов загарбником на рідну землю, можна побажати й не таке.

«Уявляєш, яка доля мого покоління? – розмірковує Василь Устимович. – Його ранок – війна, і його захід – ще одна війна. Яка із них страшніша, не берусь судити. Але я чітко запам’ятав 1941 рік, мені тоді було чотири роки. Як побачив по телевізору вперше морду Орбана, мене аж затрусило – згадалося, як у наше село на мотоциклах приїхали мадяри. І перше, що вони зробили, – зайшли в сарай, застрелили кабанчика та кинули його в коляску. Я добре запам’ятав обличчя цих зайд, і мене постійно гнітить одна думка: чи не був, часом, хтось із цих окупантів батьком Орбана?».

З простого механізатора – в керівники!

Свою трудову діяльність Василь Ковтун розпочав з 13-ти років – був пастухом, вагарем біля молотарки, маркувальником у лісі, працював помічником комбайнера. Мабуть, саме там, біля допотопного комбайна, у підлітка прокинулась любов до техніки. Тож, закінчивши Маслівський технікум, у 1957 році 20-річний юнак потрапляє за розподілом на Чернігівщину, у село Красилівка, в Олишівську МТС, якою керував 30-річний Георгій Васильович Дзис.

«Так ти, кажеш, закінчив Маслівський технікум?» – звернувся якось до молодого механізатора директор машинно-тракторної станції.

«Да!» – ствердно відповів той.

«А хто у вас завуч?»

«Лемперт».

Георгій Васильович невимушено посміхнувся.

Виявляється, що отой самий Лемперт був його родичем, чоловіком рідної сестри.

«А диплом ти на яку тему захищав?» – продовжив опитування Дзис.

«Дизельно-паливна апаратура».

«Та ти що? Оце по ділу! Ну, обирай бригаду!» – випалив директор.

Із двох десятків тракторних бригад Олишівської МТС Василь Ковтун обрав третю.

Коли ж Георгій Дзис поцікавився, чому саме третю, молодий спеціаліст без роздумів відповів: «Я прочитав, що вона найбільш відстала, тож я хочу побачити, чого так».

Ось так Василь Ковтун потрапив в село Друцьке, помічником бригадира тракторної бригади. На той час бригадою керував Володимир Бронзов. Проробив там до вересня, а наприкінці місяця надійшла команда до помічників відправлятись на ремонт в МТС. Не встиг Василь Ковтун приїхати в Красилівку й поселитись на квартирі, як його викликав Дзис.

«Ти мені говорив, що розбираєшся в паливній апаратурі, – почав розмову начальник. – Так от: у нас спеціаліст три роки не був у відпустці, приймай роботу і починай».

Місяць Василь Ковтун працював на дизельній апаратурі. Помітивши здібності 21-річного спеціаліста, головний інженер ставить його керувати курсами. Завдання не з простих – треба із 36-ти 40-річних чоловіків з освітою 4-5 класів зробити трактористів. І Василю це вдалося! Після цього Василя Ковтуна підвищили до бригадира рідної тракторної бригади, але і на цій посаді він довго не затримався.

Роки вчителювання

«Мене викликали в райком партії, а Дзис вже став першим секретарем Олишівського райкому, – пригадує мій співрозмовник. – В Олишівку я прискакав верхи на коні. Вже був вечір. Прив’язую коня, а нікого немає. Заходжу в райком партії, а там мене вже чекав Дзись».

«Ну, здоров, Василю, – виходить з-за столу, подаючи руку високий і кремезний секретар. – Я тобі скажу таку річ: бригадира тракторної бригади ми знайдемо, а от я був на екзаменах, побачив, як ти підготував механізаторів, мені сподобалося. У нас з’явилась нова проблема: згідно рішення партії та уряду в школах вводять виробниче навчання, а де взяти вчителів, ніхто не знає. Так що ти їдеш зараз додому, завтра приїжджає комісія, передаєш тракторну бригаду і йдеш у Красилівську школу вчителювати».

Так і зробив. Хіба ж міг не послухати першого секретаря райкому і майбутнього міністра легкої промисловості?

«Приходжу в школу, а мені дають предмет «креслення» для 8, 9, 10 класів, «виробниче навчання» – 8, 9, 10 класи та «праця в майстерні» – 5, 6, 7 класи. Якщо найбільше навантаження на вчителя було 18 годин, то в мене – аж 36, а зарплату я отримував все одно як за 18», – пригадує старт педагогічної діяльності.

Так Василь Ковтун провчителював три роки. Потім вступив у Чернігівський педінститут на фізико-математичний факультет, і не встиг дійти до другого півріччя, як знову потрапив до Красилівської ремонтно-технічної станції інспектором держтехнагляду.

Після того, як розігнали Олишівський район, Василя Ковтуна перекидають в Козелець. Обіцяють квартиру, бо Василь вже був одружений і мав дитину на руках. Там він спочатку працює механіком, потому–  інспектором держтехнагляду, пізніше – головним інженером районного управління сільського господарства. А звідти виростає до посади головного інженера «Сільсгосптехніки» – потужного підприємства, яке займалося експлуатацією, постачанням запасних частин і ремонтом сільськогосподарської техніки. 1972 року Василя Устимовича вкотре, як того солдата, перекидають начальником Красилівської МПК. Його родина полишає отриману від держави квартиру і вирушає туди, куди вирішила партія. Не вперше! І так знову, знову, і знову…

«Тоді не питали, чи я чогось хочу, а викликають і кажуть: треба», – каже мій інтерв’юер.

Щоб поставити на ноги занедбане, викликали Ковтуна

Отак після Красилівки Василь Ковтун потрапляє в ріпкинську «Сільгосптехніку», на якій затримався аж на вісім років. На той час ріпкинська «Сільгосптехніка» була однією з найбільш відсталих в області, тож райком партії вирішив підсилити її керівником з нестандартним мисленням та талантом. А нестандартному керівнику припав до душі хід мислення нового колективу.

«Мені подобалося серед інженерно-технічних працівників бажання нового, а я завжди старався в будь-якій роботі знайди щось нове, – відгукується про перші враження від знайомства з колективом його керівник. – Одного разу я побачив, як слюсар виливав із пластмаси деталі. Мені сподобалось. Питаю: «А звідки цей прес?» Виявляється, що в Гомелі був такий Михайло Климешевич. Я відшукав номер його телефону, запросив у Ріпки і попросив зробити кілька таких станків, тільки різної модифікації, щоб виготовляти різні деталі до сільськогосподарських машин. Подав заявку в Інститут хімії. Згодом завдяки новим станкам я відкрив цех полімерів та лінію оцинкування. Всі метизи – болти, гайки, шурупи – все оцинкували, щоб не ржавіло. Через трохи зв’язався з Інститутом Патона, мені дали установку різки плазмою – такого не було в жодній із «Сільгосптехнік».

Буквально за кілька років Василь Ковтун вивів відстале підприємство на одне з найбільш передових, на якому на регулярній основі проводили республіканські семінари і ставили ріпкинську «Сільгосптехніку» в приклад як зразкову.

У господарства ж було море обов’язків: автотранспортна база – для обслуговування колгоспів. Господарство заробляло живі гроші, надаючи їм послуги. Працював відділ тваринництва, спеціалісти якого встановлювали та обслуговували доїльні апарати, була своя ремонтна майстерня, станція технічного обслуговування. Одним словом, потужне підприємство з штатом 600 чоловік. Кожного голову колгоспу в районі і не тільки Василь Устимович знав поіменно. Ті вісім років Василь Ковтун запам’ятав як одні з найкращих у житті, й було діло, гадав, що осяде на мальовничому Поліссі поруч із працьовитими та щирими поліщуками. Та знову не склалося. З’явився заступник із обласної «Сільгосптехніки» і каже: «Так, Василю, виручай: ми побудували в Бобровиці майстерню з ремонту тракторів Т-150. Здали в експлуатацію в минулому році. І що ти думаєш? Вони за цей час відремонтували 13 тракторів, тому передавай «Сільгосптехніку», а завтра поїдеш у Бобровицю».

Мером обрали депутати

Вкотре ніхто не питав, де жінка, діти, хочеш їхати чи ні – збирайся і їдь! Так у 1984 році Василь Ковтун потрапив до Бобровиці. І знову його талант врятував господарство – вже через півтора роки замість 13 тракторів ремонтували 320.

У чому ж була причина невдачі?

«Все починається з мийки і розбірки трактора, а необхідного обладнання не було. Я тоді поїхав у Чернігів і попросив переробити все мийне обладнання. Все старе вирізали й поставили нове. Результат не змусив себе чекати – ми досягли показника, коли в день могли мити один трактор до найменшої деталі – розібрати і помити», – пояснює причину успіху.

Тут, на Бобровиччині, Василь Ковтун знайшов новий дім, друзів та повагу оточення. Бо ж за що він не брався – все вдавалося. Чому б такого спеціаліста не забрати головним інженером управління сільського господарства? Чого б таку порядну людину не обрати депутатом районної ради, а звідти – першим мером української Бобровиці?

«Тоді ж вибирали не мера, а депутатів, а депутати вже обирали мера, – пояснює особливості виборчого процесу Василь Ковтун. – Ось так мене і обрали керівником Бобровицької міської ради».

Василь Устимович з теплотою відгукується про головного аграрника Бобровиччини Леоніда Яковишина, з яким перебував у дружніх відносинах.

«Якось викликає мене Петро Шейко (з 1992 року – Представник Президента в Бобровицькому районі, – Авт.) і каже: «Василю, треба прийняти колгосп в Озерянах – 3600 голів свиней, 1600 голів ВРХ, але корму для худоби – нуль. Одна солома!» І це – січень місяць. Що ти думаєш? Я їду до Яковишина і кажу: «Мене обрали головою колгоспу». Він каже: «Вітаю, тебе, Василю». На той час Леонід Григорович був директором технікуму і тримав у Мирному господарство. Я попросив допомоги, і він погодився допомогти, наказав відписати один бурт буряків. Поїхав по головах колгоспу, нациганив сіна – і так перезимували, не дав пропасти худобі».

Це був початок 90-х. Два роки Василь Устимович пробув головою колгоспу в Озерянах, не дав йому розвалитись, утримав на плаву. А потім почалась газифікація, і досвідченого організатора призначили начальником відділу газифікації району. Піски, Горбачі, Браниця, села в сусідньому Носівському районі завдяки Василю Ковтуну отримали газ. Згодом, вийшовши на пенсію, довго вдома не засидівся – покликали в окружну виборчу комісію заступником, а коли 1999 року прогриміли парламентські вибори, запропонували представляти на великому виборчому округу, який включав Менський, Куликівський, Носівський райони, Бобровицю і Козелець, народного депутата Олександра Волкова. Знову щоденна кропітка праця: газифікація, робота з виборцями, благодійність, допомога округу – за п’ять років робоча «Нива» Василя Устимовича намотала сотні тисяч кілометрів. І ось, нарешті, вже кілька десятиліть як невтомний трудар, перший мер Бобровиці отримав омріяне умиротворення – спокійну пенсію. Василь Устимович тішиться онуками та правнуком, багато читає, стежить за політикою і традиційно палить – звичка до цигарок у 89-річного Василя Ковтуна з 16 років.

«У такому віці кидати вже не можна, – пояснює він. – Але обмежити треба. Моя норма – дві цигарки на день».

Дай Бог здоров’я працелюбу!

Віталій Назаренко, фото автора та з архіву героя