У радянському союзі,
В отому, що розваливсь,
Пригадаймо, давні друзі,
Ми добряче «прижились».
На паперах були «вільні»,
Молотово-серпові.
Земля, надра — на всіх спільні,
А насправді — нічиї…
Шикувались в довгі черги
Непорушні, мов граніт.
Тренували в гніві нерви
Блудним словом: «дефіцит».
«Рідна» партія «світила»
Сонцем в догмовій пітьмі.
Несли атомнії крила
В шорах, шлеях і ярмі.
І — парткоми, і — партзбори…
І аврал — «давай-давай!»
Гучно горло «драли» хори
Про нечуваний врожай.
Незабутні дати з’їздів
Всім вбивали в мізки цвях…
«Ясні зорі» комунізму
Визирали в міражах.
Дресировані, все звично,
Кожен «гвинтик» місце знав.
Невідступне, хоч цинічне,
Те, що владно «вождь» сказав.
Тусувалися в стихії,
Цурку кинь — поцілиш в стрес.
В наших думах, в нашій дії
«Правив бал» еН-Ка-Ве-еС…
По дві зміни «кайлували»
(Був тоді такий прикол)…
ЗеКи «пуп в напрузі рвали»
За «ударний» комсомол.
А було: ще не світало,
Не вклонялись сатані…
Під віконцем — загадайло»
Жінку гонить в трудодні.
Три дні дарма працювали,
На четвертий — трудодень,
Рабство «щастям» затуляли,
Графоманієй пісень.
«Капітал» гризли зубами…
Революція — в огреб…
Хизувались «ризяками»,
Моду коїв ширпотреб.
Хто про волю нагадає,
В ті «советські» мірчуки.
Їх на ранок вже немає:
Шлях один — «на Соловки».
Не молилися іконі,
В глум ганьбили божий храм.
Святе слово — в забороні,
Ідол свічкою був нам…
До сих пір — нудьга за «лісом»,
Де трухлявії пеньки
За червоною завісой —
Привід, розпач… і кістки.
Не згубить в душі перлини
Нас і наших діточок.
З джерела, з глибин родини
Пробивався родничок.
Із струмочка, із струмка
В новому потоці
Котить хвилею ріка
Бурхливих емоцій.
За рікою — океан,
Вибір наш — то Воля.
Свідком є тому Майдан
І страждальна доля.
Нам вітрило підіймать
В слушную годину
І вести у благодать
Вільну Україну!
Працювать, не обіцять!
В днину хижу, сіру
Для держави щиро дбать
І кувать довіру.
Україна оживе,
Зкріпне, змолодіє.
За життя її нове
Серцю — ностальгія!
Степан ПІВТОРАЦЬКИЙ, с. Вертіївка Ніжинського району
