У вересні 1941 року німці увійшли в Чернігів. Коли німці заходили, наші солдати сказали: «Тікайте, бо тут буде дуже великий бій». За Чернігів билися 8 днів, а багато людей повтікали в села Брусилів, Лопатин, Терехівку, що неподалік обласного центру…
***
Коли Надію Красноталь із села Новоселівка Чернігівського району записали до списків гастарбайтерів, вона не знала, куди її відвезуть, чи повернеться ще на Батьківщину живою. Її розлучили з матір’ю і сестрою, які залишилися вдома, в окупованому селі. Аж виявилося, що змушена поїздка на роботи до Німеччини врятувала їй життя: її рідню і багато односельців гітлерівці розстріляли у власних хатах.
Надія КРАСНОТАЛЬ
До 1947 року село Новоселівка називалося Яцево. «До війни там було 80 дворів з лишком, був великий колгоспний двір, хутір на горі. Мій будинок і ще дві хати стояли під горою, там, де зараз пост ДАІ», — розповідає Надія Іванівна, 1922 року народження. Їй було 19 років — чудовий вік! Та не про створення сім’ї довелося думати: в життя увірвалася війна.
«Батька забрали відразу ж на фронт, а вдома залишилась я з мамою та сестрою 1930 року народження, — говорить Надія Іванівна. — У вересні 1941 року німці увійшли в Чернігів. Коли німці заходили, наші солдати сказали: «Тікайте, бо тут буде дуже великий бій». За Чернігів билися 8 днів, а ми всі повтікали на Брусилів, на Лопатин, на Терехівку. Там сиділи, поки був фронт, а тоді прийшли додому. Прийшли, бачимо: десь снаряд вікно вибив, у нас коняка посеред двору німецька вбита лежала».
У жовтні 1942 року 12 мешканців села повезли до Німеччини.
У байраках і на полях
«Повезли нас у Нюрнберг, — продовжує розказувати Надія Іванівна. — Працювати довелося на великому військовому заводі. Наш цех виготовляв голівки для снарядів. Помістили нас у байрак – такий, наче конюшня. Була там 1,5 року. Потім місто стали бомбардувати, нас та устаткування вивезли в інше місто на території Західної Німеччини».
Робота — від зорі й до ночі, скупі харчі: «О 4-ій годині ранку був підйом. Нас ставили в шеренгу по четверо, і два кілометри ми йшли до фабрики. Нас перераховували, розбирали по цехах, і так ми працювали до 5-ої години. Зранку давали по півлітровій кружці кави, 100 г хліба і 10 г маргарину. А в обід була суха бруква, заварена якимось борошном. Удавитися нею можна було, але їли, бо мусили щось їсти. Увечері знову приходили в байраки, у байрак затягували бідони, давали по черпаку брукви і буханець хліба ділили на 8 – 9 людей».
Звільнили полонених американські солдати 15 квітня 1945 року. «Американці зразу нам харчі надали хороші, дуже добре до нас ставилися. Приїхали величезними студебекерами, нас посадили в машини, і ми колонами спускалися з гори — якби ви бачили, як це було красиво! Спочатку нас відвезли у збірний табір у Радоберг. Там вже годували, як і радянських солдат, набагато скромніше — супом ячним і чорним хлібом».
Потрапити додому відразу не вдалося. Гастарбайтерам запропонували: або гнати корови через усю Європу на Україну, або попрацювати кілька місяців у Німеччині на полях. Надія Іванівна вибрала друге.
Нове життя
Коли їхала додому, Надія Красноталь не знала про трагедію, що сталася в їхньому селі. У період тимчасової окупації недалеко від колишньої гумової фабрики на Бобровиці знаходився табір для військовополонених. 21 лютого 1943 року полоненим вдалося роззброїти охорону і вирватися на свободу. Окупанти жорстоко помстилися мирному населенню. Оточивши Яцево, гітлерівці вривалися в будинки і по-звірячому нищили всіх, хто там знаходився, навіть немовлят. Яцево було спалено повністю. Фашисти розстріляли і спалили живцем 236 людей.
«У грудні приїхала додому. А там — нема нікого і нічого. Мати й сестру німці вбили, хату спалили. У селі всі хати були спалені, гола земля залишилася», — гірко зітхає Надія Іванівна.
Ту зиму вона перезимувала в односельців: «Хто собі що зміг, нашвидкуруч побудував — 4 хати зразу по війні з’явилися. Люди жили в кам’яних погребах, хтось землянку собі викопав, і тільки через деякий час вже будуватися почали».
А потім по війні спробувала налагодити своє життя, та й тут на неї чекали випробування: «Зійшлися з одним чоловіком, лозу врубали та й сплели плетянку, думали жити в ній. А тоді як плетянку робили, він упав із дерева та й розбився насмерть у 1948 році. Я й зосталася сама з тих пір».
У 1961 році збудувала собі нову хатку, де мешкає і понині. Допомагають Надії Іванівні родичі, двічі на тиждень приходить соціальний працівник. У селі її знають і шанують як працьовиту і чесну жінку, відкриту до спілкування, готову допомогти.
Дай, Боже, здоров’я, сил і віри тим людям, яким довелося стати свідками й учасниками війни.
Вікторія ГАВРИК
