Щойно в чернігівському видавництві «Десна Поліграф» вийшла 15-та книга прилуцької письменниці Лілії Бондаревич-Черненко «Прощена неділя». Ця книжка – про війну на Донбасі. Про час, зневіру, сподівання. Про героїзм та любов до Батьківщини. Про смерть і кохання. Про віру в майбутнє України. В українській літературі вже є «Аеропорт» Сергія Лойка, «Іловайськ» Євгена Положія… І ось тепер маємо жіночий, інший погляд на війну.
Повість пані Лілії «Прощена неділя» написана в жанрі художньо-документальної прози – улюбленому жанрі білоруської письменниці, минулорічного лауреата Нобелівської премії Світлани Алексієвич, котру прилуцька авторка давно вважає своїм Учителем. Пані Лілія вже має досвід написання літературних творів на документальній основі – її резонансна повість у монологах про прилуцьку колонію для неповнолітніх «Зона грає блюз» (1999 р.) перевидавалася декілька разів і досі має успіх у читачів.
Повість «Прощена неділя» складається з трьох розділів – «Плине кача по Тисині», «Україна ще ніколи такою українською не була», «Мне лялька-мотанка сказала». Монологи персонажів книги перемежовуються зі щоденниковими нотатками головної героїні повісті, з повідомленнями прес-центру АТО, з асоціативними звертаннями до творчості видатних українських письменників: Ліни Костенко, Івана Багряного, Михайла Коцюбинського, Олександра Довженка...
Книжка з’явилася на світ завдяки допомозі меценатів Прилуччини: благодійного фонду Артема Рожка, Миколи Марусенка (ТОВ «Ресурс-АГРО»), Олександра Мороза (ТОВ «Наташа-АГРО») та Василя Малика. Письменниця уклінно дякує цим небайдужим людям за їх суттєву дійову підтримку.
Художньо-документальна проза базується на вражаючих споминах очевидців. Жива картина всім відомих подій відтворюється в емоційному вигляді: в образах, асоціаціях, роздумах. 40 монологів людей, різних за віком, професіями, поглядами, характерами… У кожного з героїв – своя доля, але всі вони тісно пов’язані з Революцією Гідності та війною на сході України. Поліфонічний хор голосів складає мозаїчну картину України початку ХХІ століття, часу, в якому ми всі живемо. Палітра літературних текстів насичена, різнобарвна. Інколи – трагічна й жорстка. Інколи – лагідна. Але – чесна, правдива. Взагалі, авторському стилю письменниці притаманні неповторна оригінальна образність, метафоричність із новими смисловими відтінками, щемливе емоційне забарвлення, сповідання, використання лаконічних, але містких деталей. У цих текстах є промовиста, виразна недосказаність, і вона запрошує читача до співучасті, роздумів, обміну точками зору. Монологи ж персонажів зберігають форми живого розмовного спілкування.
Зібрані письменницею цікаві свідчення учасників цих непростих подій (протягом двох років авторка записала, зафіксувала більше ста свідчень воїнів АТО з Коломиї, Дрогобича, Києва, Рівного, Прилук, Донеччини та Чернігова…) – документальне оповідання про істинні обставини реальної картини життя та образне, художнє відтворення думок, почуттів, настроїв і надій людського серця. Канва головних, всім відомих нам подій, збережена завдяки гармонійному співвідношенню документального і художнього начал.
«Скільки людей – стільки історій про цю кляту війну, і всі вони – неповторні та особливі, – пише пані Лілія в щоденникових нотатках повісті, – Вони – не урочисті промови, не бадьорі газетні статті, не сухі повідомлення прес-центру АТО. У кожного – своя зустріч із війною, свій досвід. Своє розуміння її, бачення… Важливі не стільки події, скільки – почуття, думки. Тут – війна на рівні рефлексій, емоцій, настроїв, запахів, кольорів… Історії-сповіді. Історії-молитви. Історії-каяття. Плач. Історії – внутрішні монологи. Як важкі роздуми. А все-все про війну або хоч якусь маленьку частку про неї – не розповісти нікому. Неможливо весь біль помістити на 200 сторінок тексту. Маленька повість наших доль і днів… Щоб не розгубити слова правди про війну, їх потрібно зібрати, як коралі на нитку… Хоча слова ці мало схожі на веселі намистинки, швидше, вони – як зернятка поминальної куті».
Відома україно-білоруська письменниця не претендує на всебічну ідентичність – картина подій далеко не повна. Все-все про війну розповісти неможливо. В ідеалі, вважає вона, вражаюче написати про неї може лише солдат, який пізніше став талановитим письменником. Як Василь Биков. Як Василь Слапчук. Але вона – відважилася… І дуже вдячна воїнам АТО, які довірили їй свої думки. Вдячна матерям і дружинам, які не дочекалися своїх рідних із війни, або ще чекають і вірять в їх повернення...
Герої повісті живуть в цілком конкретному історичному часі, й кожен із них розкривається по-своєму в складних драматичних реаліях. Але ж об’єднує їх всіх одне – любов до своєї землі, до України, готовність віддати за неї життя. Як правило, вони згадують перший рік війни на Донбасі, якісь незвичайні, окремі її епізоди, своїх живих і загиблих побратимів, повернення додому, непростий період реабілітації, бо, насправді й на жаль, більшість із них так і не повернулася з війни: вони тут – лише тілом, а душею, думками – все ще там. Деякі з них знову пішли на фронт…
Дозволю собі декілька цитат із повісті. «Дійсно, в Іловайську ми були в оточенні, точніше – у подвійному кільці оточення. На наші позиції сунули російські танки, земля рухалася, дрижала під ногами… Дійсно, «зелений коридор» розстрілювали… Колону нашу розбили з артилерії. Танки били прямою наводкою по машинах із людьми. В автобусі – 30 осіб, і в нього влучає снаряд. Автобус вмить спалахує, мов факел… Колону нашу добили в Новокатеринівці російські десантники…» (Ігор, позивний «Клен»).
«Бог, мабуть, стомився від наших майданів, які ніколи не сплять, від війни, від наших негараздів, зневіри…Квіти на цвинтарних клумбах, журавлі над синіми териконами, розбиті фронтові дороги, есемески зі словами «люблю, чекаю…». Самотня зірка світить над моїм вікном вогнем поминальної свічки… Скількох юнаків заколихав до смерті донецький степ!.. Іду вулицею – назустріч молодий хлопець на милицях. Це сама війна йде назустріч, вітається зі мною… Голова наповнюється дзвоном…» (Андрій, позивний «Мачо»).
«Свобода густо кропиться кров’ю. Найманці вбивають за гроші, через ненависть та фанатизм. Специ з Росії – через міфічний «русский мир». А взагалі-то, через гроші теж. Сєпари – тому що злі на весь білий світ, тому що – маргінали, невдахи… Я за Батьківщину воюю. За свою Софіївку. За бабусину хату з садом, що збігає прямо на беріг Ятрані… За Київ. Щоб мама не плакала. Щоб Тетяна плаття бальні приміряла. Щоб хасиди спокійно й надалі в Умань приїздили і молилися біля свого святого…» (Сергій, позивний «Ятрань»).
«Коли б не хоробрість і мужність бійців, волонтерів, не знаю, як все було б... Без волонтерів ми б узагалі пропали – сьогодні все надзвичайно важливе роблять саме вони. Наші волонтери – це справжній український феномен. Сучасний і особливий. Вони все можуть дістати, навіть ядерну зброю. Якби ми її замовили, вона б у нас була. Коли країна буде святкувати перемогу, вона повинна вклонитися саме волонтерам – війну на 50% виграли вони...» ( Павло, позивний «Апостол»).
«Ущерть виснажений я своєю подорожжю – їздив на гостини до війни і подарував їй ноги… Повернувся… Рани ще не загоїлися – я очищаю зашкарублу душу від струпу і бруду… Ціле звалище непотрібних думок, просто смітник якийсь… Раптом захотілося написати листа Богові. Я б спитав у Нього: хто пряде нитки наших доль? Чи заслуговує наш світ, щоб його рятувати? І що я маю тепер робити, у кого вірити? І ще одне… Чи знайде моя душа спочинок хоча б після смерті?..» (Петро, позивний «Фома»).
«А ми вже ворога перемогли – українські військові, волонтери, яким потрібно руки цілувати. Ворог уже програв, але цього поки ще не зрозумів. Нас неможливо чимось спокусити, бо маємо все, що потрібно. Земля українська, як каша, – бери ложкою та їж. Земля – скарб. Душа і доля. Першооснова всього. «Де ваш скарб, там і серце ваше». Це й поле житнє, потом полите. Луг із духмяними травами, що моя бабця Мотря збирала й сушила в затінку, а потім лікувала ними всіх нас. Це колишня пустка, на якій я дім для родини своєї збудував... Кому в голову прийшло, що її продавати потрібно? Земля – не товар, а сенс життя. Діди, прадіди, батьки на ній жили і працювали… У селі коні були, воли, брички… У кожній хаті вишитий портрет Шевченка на стіні висів. «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля…». Кожен народ вважає, що його чоловіки – найсміливіші, а жінки – найвродливіші. У нашому випадку це точно так… Кожен український чоловік – це воїн і хлібороб… Це в нас у крові. Кожна жінка – господиня зразкова, красуня, розумниця… Війни колись закінчуються… У цій війні країна наша здобула і велич, і славу, і силу…». (Іван Олексійович, позивний «Мирон»).
Людина до війни, на війні, після неї… Поразки і перемоги, гибель побратимів, скупі чоловічі сльози, сумніви, «білі плями війни»… Час, в якому ми живемо, це – час розчарувань, страждань, втрат ілюзій… І час – небувалого героїзму, мужності, самопожертви, справжньої любові до своєї рідної землі… Саме з доль звичайних (і – таких незвичайних людей!) й складається доля країни.
Воїни АТО, живі прототипи героїв повісті, які вже встигли прочитати її, зазначають: «Об деякі монологи можна порізатися, читати їх без сліз неможливо. Дуже важко повертатися туди… Але книга потрібна – задля пам’яті загиблих героїв, задля наших дітей і онуків. Вона чесна і щира, вона справжня».
Але повість не залишає відчуття поразки, вона не про ненависть, а про любов. У ній є і гумор, і веселі сцени невибагливого фронтового побуту, і щасливе кохання… В ній є гордість за цих людей, які у важку для країни хвилину пішли на фронт захищати її, не сподіваючись, навіть не думаючи про ордени і гроші, про якісь там «статуси»… Є віра і надія, й це – головна вартість повісті.
– Час зникає, розсипається, немов пісок у долонях, – говорить Лілія Бондаревич-Черненко. – Ця страшна війна має колись закінчитися. Я добре знаю, що під звичним повсякденним життям завжди приховується вища істина буття, таємниця, яка не осягається людиною логічно чи раціонально, а осягається душею.
Поки книга писалася, версталася, видавалася, ми стали трішки іншими. І війна – іншою. Світ щоранку різний, а життя все таке ж непередбачуване. В тому і гіркота, і печаль… Війна щодня змінює свої слова і маски, цілі та настрої… Разом із нею змінюються й люди. Лише пам'ять про тих перших – найсміливіших, найшляхетніших, жива і нетлінна, як і безмежна повага до всіх, хто повернувся з цієї неоголошеної війни, хто ще воює…
Велика честь для мене, що ці хоробрі хлопці, їх матері, жінки довірили мені свої спогади і роздуми, свої сни… Свій біль і свій страх, бо війна – це завжди страшно, хто б там що не казав… Свою віру в перемогу. Україна ще ніколи такою українською не була, як під час цих останніх буремних років – звичайні вчителі, підприємці, безвусі хлопчики, будівельники йдуть на фронт і стають героями… Добровольчі батальйони, наші волонтери – це справжні українські феномени ХХІ століття, в іншій країні такого б не було…
Хтось скептично подумає – що вона, жінка, може написати такого виняткового про війну, коли вона там не була?.. Ні, була, коли слухала це все, бо кожна почута історія – унікальна і правдива до мурашок, що бігали по шкірі… Куди ж тоді подіти мої безсоння, нічні спілкування з аркушами паперу, з диктофоном і комп’ютером, мої сльози?.. Пропускати через себе все почуте, все сказане і несказане, написане та ненаписане було важко й боляче. Інколи страшно. Повірте, це важке випробування – писати про смерть і біль… І чи настане колись для тих, хто так легко й бездумно розв’язує війни й сіє смерть, ота Прощена неділя?.. Без Бога неможливо боротися зі злом, захищати власну країну і змінювати її. Без Бога неможливо жити…
Я написала, як змогла, як відчула. Як зрозуміла. Я не читала, на жаль (чи, може, на щастя?), книгу «Іловайськ» Положія, а «Аеропорт» Лойка чула фрагментами в авторському виконанні… Може, саме це й дозволило мені написати так, як я написала, по-своєму, по-жіночому, не обертаючись на вже написане про війну чоловіками. Перед тим письменником, який зробив (чи зробить) це краще і по-іншому, я перша знімаю (і зніму) свій капелюшок!..
Взагалі, книги люблять тих, хто їх читає. Я дуже хочу, щоб моя книга полюбила якомога більше людей!
І ще: я не згодна, що страждання – міра всіх речей і головна ознака сучасної української доби. Не зважаючи на війну та щоденні труднощі, українцям притаманна філософія переможців – про це також моя повість. Я знаю – все у нас в Україні буде добре! – говорить авторка «Прощеної неділі».
Дякуємо вам, пані Ліліє! Як на мене, книга Лілії Бондаревич-Черненко – така ж вагома, як твори Світлани Алексієвич. Тому цю правдиву, вражаючу повість потрібно донести не лише до українських читачів, а й до багатьох небайдужих людей в усьому світі.
Сергій ДЗЮБА,
письменник, редактор книги «Прощена неділя»
