Осип Твердовський, учасник бою під Крутами
Сьогоднішніх захисників України народ із гордістю називає «кіборгами». Який час, такі й асоціації про героїчне. І вони своїм патріотизмом, мужністю і героїзмом гідно продовжують славетну історичну військову традицію наших предків. У національній пам’яті України гідне місце належить Осипу Твердовському, Герою Крут, фронтовику Армії Української Народної Республіки, одному із засновників Організації українських націоналістів.
Що ми про нього знаємо?
Головним джерелом є розлогий некролог на його честь й пам’ять за травень-червень 1930 р. в «Розбудові Нації», ідеологічному друкованому органі Проводу Українських Націоналістів, заснованому у січні 1928 р. З цього документа та деяких архiвних згадок ми можемо докладнiше дізнатися про українського військовика.
Осип Твердовський – уродженець м. Ніжина Чернігівської губернії, народився 1 листопада 1891 р. у заможнiй козацькiй родинi. За даними метричної книги, був охрещений наступного дня у Нiжинськiй Iоанно-Богословськiй церквi як Iосиф. Його батько – нiжинський козак Матвiй Симеонович (очевидно, Семенович) Твердун, мати – Євдокiя Iванiвна.
Хрещенi батьки – козак Андрiй Тимофiйович Лук’яненко i козачка Параскева Симеонова Вольшина (прiзвище цiєї жiнки трапляється у метричних записах часто i пишеться вкрай нерозбiрливо). Обряд хрещення здiйснили священик Дмитрiй Стопановський та диякон Микола Якимов. Викликає непорозумiння незбiг прiзвища батька iз синовим. Справа в тому, що козак Матвiй Твердун (Твердовський) та його брат Iосиф (Йосип) пiд час хрещення своїх дiтей, соборування тих з них, якi померли у ранньому дитинствi, та навiть вінчання («Уволенный в запас взводный унтер-офицер армии» Осип Симеонов Твердун ) писалися у метричних книгах i так i сяк. Сина Iвана Матвiй Семенович записав у 1887 р. при хрещеннi як Твердовський, а коли дитина через три роки померла, то батько був записаний як «нiжинський козак Твердун». Близнята Мирон i Андрій (1893) теж були записанi на прiзвище Твердовський. Старший брат О.Твердовського – Матвiй, який згадується у некролозi в «Розбудови Нації», народився 13 вересня 1889 р. у родинi нiжинського козака Матвiя Симеонова Твердовського i законної дружини його Євдокiї Iванової. Хрещенi батьки – козак Андрiй Тимофiйович Лук’яненко i козачка Параскева Симеонова Вольшина (прiзвище цiєї жiнки трапляється у метричних записах часто i пишеться вкрай нерозбiрливо, можливе прочитання – Волокина, Вольжина). Вірогідно, рiднi дядько i тiтка по батьковi.
Аналiз записiв метричних книг з 1887 по 1894 рр. вказує на те, що Твердуни цiлком iдентичнi з Твердовськими.
Про основнi вiхи життєвого шляху Твердовського-Твердуна ми дiзнаємося вже з некролога: «Середню освiту отримав при нiжинський гiмназiї. З вибухом світової вiйни служив в 176 переволоченськiм полку, де скiнчив школу хорунжих. За великої вiйни був ранений, як людина надзвичайно хоробра нагороджений був численними вiдзнаками аж по орден св. Юрiя («Орден Святого Великомученика и Победоносца Георгiя») включно.
На початку революцiї 1917 р. приймає участь в боях як комендант (командир) українiзованого куреня пiд Тарнополем (сучасна назва – Тернопіль), де по-друге ранений в голову. По загоєнню рани, замiсть дати зробити собi конче потрібну операцiю голови та основно лiкуватися, втiкає пiд час навали большевикiв (наступ Муравйова) зi шпиталю, продирається до Нiжина, де й органiзує український вiддiл та вирушає зi своїм братом бл.п. Матвiєм на ст. Крути проти армiї Муравйова, що тодi наступала на Україну. Враз iз студентським вiддiлом, що й собi туди прибув, боронить станцiю Крути; оточений iз усiх бокiв та не маючи вiльного шляху до вiдступу, вiн з рештками свого вiддiлу та з окликом «Слава Українi» продирається через густi ворожi лави та вiдходить до Ніжина». Ймовірно він очолив загін Вільного козацтва десь з 80 вояків, який взяв участь у легендарному бою під Крутами.
Далі у некролозі так описано його життя: «По заняттi того міста большевиками, переховується зi своїм вiддiлом по лiсах, звiдки робить безперестаннi випади до опанованого большевиками мiста; по тяжких боях виганяє большевикiв iз мiста та опановує його до приходу нiмцiв. Тодi вступає в київську iнструкторську школу, по закiнченнi якої призначений є до брацлавського полку м. Тульчин. Там, як один iз найкращих старшин, стає командантом підстаршинської iнструкторської сотнi. Невдовзi вiдкомандирований до 1-го київського сердюцького полку, але вiдмовляється в ньому служить тому, що складався вiн майже з самих московських старшин, настроєних ворожо до українцiв та повертає до брацлавського полку. Пiд час протигетьманського повстання (1918) бере активну участь у боротьбi з московськими карними вiддiлами. За часiв Директорiї УНР був заступником команданта броневого поїзду «Помста» (коли командантом був його брат), а невдовзi й командантом та вславився низькою героїчних вчинкiв».
Відомо з інших джерел, що його бронепоїзд взяв участь у битві за Вапнярку на Вінниччині 26-27 липня 1919 р., яка завершилася перемогою 3-ї Залізної дивізії армії УНР. Заподіяв шкоду ворожому бронепоїзду Армії півдня Росії (білогвардійцям). Також успішно захистив відступ української армії біля села Сербинівка на Хмельниччині, проте зазнав важких втрат в особистому складі.
У некролозі так розповідають про його подальшу долю: «Ранений у боротьбi з большевиками попадає в польський полон (Ланцут, Бересть Лит[овський]); там незабаром вступає до 6 стр[iлецької] дивiзiї армiї У.Н.Р. та при вiдходi дивiзiї на фронт є призначений на бронепотяг. Попавши по-друге на iнтерновання до Польщi, працює як робiтник у Калiшi, жертвуючи з зароблених грошей великi суми на рiжнi нацiональнi потреби (напр. [...] на «Українську Трибуну»). Але незабаром залишає Польщу та переїзджає до Захiдної Європи. Працює тяжко в копальнях у Францiї, потiм на фабрицi, а вкiнцi переноситься до Люксембургу. З тяжко зароблених грошей залишає собi мiнiмальну частину; решту вiддає рiжним українським установам та органiзацiям, як рiвнож допомагає батькам, [якi] залишилися без кусника хлiба».
З 1925 р. патрiот iз Нiжина вступає до ЛУН (Легія українських націоналістів) i очолює зi своїм соратником Чубом секцiю Легiї в Люксембурзi. До цієї секцiї вступили також однодумцi, якi проживали в сумiжних районах Франції.
У некролозi дана характерна для українських патрiотiв мотивацiя вступу О. Твердовського до лав ОУН: «Будучи заклятим ворогом орiєнтацiї на окупантiв України, вступає до «Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв», де й веде активну роботу; зокрема – спiльно з п. Чубом закладає Вiддiл ОУН у Люксембурзi та всю свою енергiю вкладає для його поширення та змiцнення». Тобто наголошено, що він не змірився з поразкою Української революцiї 1917–1921 рр. i продовжив боротьбу за незалежну соборну українську державу. Цей вiддiл органiзацiї охоплював своєю дiяльнiстю й «сумiжнi терени Францiї», а сам Твердовський був уповноваженим «ПУН-у для керiвництва працею ОУН» у цьому регiонi. Iншими словами, вiн сам належав до проводу органiзацiї i вiдповiдно користувався великою довiрою у Євгена Коновальця, керівника ОУН.
16 квiтня 1930 р. О. Твердовський «помер пiсля операцiї мозку... в Ешi-Альзет у княз[iвствi] Люксембург». Причина смертi — старi фронтовi рани.
Опис похорону незламного борця за волю України у некролозi дає можливість оцiнити авторитет й вплив Твердовського серед українських емiгрантiв i місцевого населення, самої ОУН. Вони «вiдбулися дуже врочисто в великодню п’ятницю з дому Флямангiв, якi забрали тiло небiщика iз шпиталю до себе, кажучи: «жив вiн у нас, то вiд нас мусить i вийти на вiчний спочинок». У похоронах взяло участь українське громадянство з нацiональними прапорами та вiнками й мiсцеве населення. Зокрема були представники Вiддiлiв О.У.Н. з Кнютанжу й Омеркуру; Вiддiл iз Крезо надiслав нацiональну стрiчку з написом; iншi Вiддiли О.У.Н. у Францiї та Бельгії надiслали вислови спiвчуття. Рiвнож у похоронах брали участь члени «Української Громади» в Оден-лє-Тiш з головою її п. Нiкитином та прапором. Було 9 вiнкiв од українцiв а 4 вiд мiсцевого населення; зокрема звертали увагу написи: ... [у текстi подано п’ять написiв французькою мовою, загальний смисл яких, що вони від будинку Фламангiв, колег, товаришiв i робiтникiв заводу «Arbend», де працював О. Твердовський. - С. Б.], «вiд Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв в Омеркурi», «Вiд Української Громади в Оден-лє-Тiш», «Незабутньому однодумцевi»від нацiоналiстiв у Кнютанжi, «Вiд запорожцiв в Омеркурi», «Т-во воякiв Армії У.Н.Р.», «Кумовi вiд кумiв та хресника» вiд сiм’ї Павленкiв, та ин[ших. - С. Б.]. Крiм того було кiлька вiнкiв од незнаних осiб. Домовину проводили три місцеві священики-францишканцi. Брав участь також український хор iз Оден-лє-Тiш. О год. 4-iй вiдспiвано коротку лiтiю, потiм цiлу панахиду, i величний похiд пiд спiв «священий Боже» вирушив на цвинтар. Над могилою виголосив промову у французькiй та українськiй мовах п. Шкрабiй, вказавши на заслуги покійника перед Українською Нацiєю, попрощав покiйного п. Рогозний, кинувши в могилу китицю квiтiв».
Окремо надiслав своє спiвчуття з приводу втрати ПУН. Керiвництво організації охарактеризувало Твердовського як високоiдейну людину, взiрцевого члена ОУН «та загально любимого товариша, що користувався великим авторитетом серед української колонiї у Францiї та Люксембурзi». I були сказанi такi прощальні слова фронтовику-нацiоналiсту: «Земля Тобi пером, Друже! Пам’ять Твоя буде мiж нами жити, а коли сповниться наш спiльний iдеал, що присвiчував Тобi у твойому такому короткому життi, i український нарiд скине iз себе кайдани, не забудемо за Тебе: Тiло Твоє спровадимо до рiдного краю, щоб спочив Ти на своїй землi, на Українi, яку Ти так безмежно любив!».
Отже, сучасні захисники незалежної, соборної та демократичної України примножують славу своїх героїчних предків, серед яких гідне місце займає і Осип Твердовський.
Сергій БУТКО, представник Українського інституту національної пам’яті в Чернігівській області
