І він пішов від них. Пішов жити до старої неньчиної хати, що пахла літом. Мабуть, від трав, які мама завжди збирала, сушила в сінях, а потім розвішувала під стелею, на стінах, ховала за образи. Вперше він подумав (і злякався цієї думки): «Добре, що вона померла раніше, ніж усе сталося…»
Букет ромашок. Бувальщина
Він осліп несподівано, в сорок п’ять років. А до цього все було добре – аж занадто добре: кохана дружина; син – майор поліції, яким він так пишався; чудова невістка; щебетушка-онучка; престижна посада на великому заводі. Вони жили всі разом і були щасливою сім’єю. Чорна завіса раптом опустилася перед ним, відділивши від усього світу. Здавалося, що він тепер постійно живе вночі, а дня – немає… Або – пірнув у чорну воду, і вона зімкнулася над ним.
Він обережно і невпевнено виходив на подвір’я, до шипшини, що цвіла там, і тихо плакав, сподіваючись, що ніхто не бачить. Здебільшого він був у хаті. Навпомацки брав у руки підсвічники чи торкався цікавих вішалок із обличчями всіх близьких (обличчя – для того, аби кожен знав, куди повісити свій верхній одяг). Він завжди захоплювався різьбою по дереву: всі меблі у хаті, всі столики з витонченими фігурними ніжками виготовив колись власноруч.
Оселя спочатку здавалася зовсім чужою, потрібно було звикнути до неї і навчитися переміщатись… Роботу довелося залишити (сліпий інженер – це, даруйте, несерйозно), хоч справи на заводі йшли нормально. А так хотілося працювати!
Більшу частину дня він був самотнім. Спробував помити посуд, начистити картоплі. Його нервувала власна безпомічність, те, що він став тягарем для всіх. Про нього дбали, його жаліли, але саме цього він не бажав. Страждав від того, що вже не міг читати (це було жахливо), не міг бачити очей своєї дружини (одне око у неї блакитне, а інше – блакитне з коричневою цяточкою; коли вона сміялася, цяточка стрибала, мов чортеня).
Тепер він тільки слухав телевізор. Не міг хутко відшукати потрібну річ, відчинити двері гостям… Нині він сприймав світ на дотик, на голос і на запах. Як виявилося, дружина пахла стиглою антонівкою, син – міцним тютюном, невістка – французькими парфумами, а онучка – як і годиться, шоколадом.
Ще була пам’ять, і вона щоразу боляче зранювала його. Ось він, десятилітній хлопчик, босоніж біжить до річечки, а мати, така молода і красива, стоїть на ґанку і гукає вслід: «Без риби не повертайся!». А в тій річечці, що текла зовсім поруч, за їхньою хатою, була така прозора вода, що він навіть бачив дно і пісок, і камінчики…
Армійські дні. Його друг-земляк у веснянках – Ілля. Їх довгі розмови, коли в казармі всі засинали… «Самоволки», і такий нетиповий, ліберальний старшина Тесленко, який їх завжди покривав…
Потім пам’ять діставала зі своїх закуточків його першу зустріч із дружиною… Вона була в чудовій білій сукні. Було ще бурштинове намисто… Він цілував її припухлі губи на лавочці під черемхою. Черемха була такою щедрою і п’янко дурманила. Її зіроньки спадали на сукню, волосся, їх долоні… Як же знову побачити ті черемхові зірочки?..
Потім – син… Товстенький, ніжки у складочках, великі блакитні (мамині) очі. Він учив дитинча ходити і читав йому перші книжки…
Тепер усе це – мов кадри старого, німого кіно, як картинки, що спалахували у свідомості і згасали.
Пройшов рік. Всі ніби й звикли, що він – сліпий, змирилися, і сам він звик та змирився. Він навчився зазвичай обходитися без допомоги, вже не лякався ні оселі, ні подвір’я, прав онучці сукні і навіть ходив до сусідки по молоко…
Та з часом він почав несподівано відчувати глухе роздратування своїх близьких. Син усе менше й менше розмовляв із ним про політику, бо повертався зі служби стомленим. Невістка могла запросто нагодувати його холодним борщем, якщо кудись поспішала. А онучка все частіше говорила: «Ох, дідусю, ти вже тепер нічого не розумієш у цьому житті…» (бо не бачиш?). І від дружини запахло чимось чужим, незнайомим, терпким…
При цьому всі робили вигляд, що шанують його. Він був зайвим у щасливій країні зрячих… Він нікого не звинувачував, тільки себе. Практично здоровий, міцний чолов’яга висів у рідних на шиї в такий тяжкий час разом зі своєю смішною пенсією…
І він пішов від них. Пішов жити до старої неньчиної хати, що пахла літом. Мабуть, від трав, які мама завжди збирала, сушила в сінях, а потім розвішувала під стелею, на стінах, ховала за образи. Вперше він подумав (і злякався цієї думки): «Добре, що вона померла раніше, ніж усе сталося…»
Ілля у веснянках (а, може, вже й без них) допоміг перенести речі – стару ковдру, столярний інструмент і альбом із весільними фотознімками («Навіщо його забрав?! Все одно ж нічого не бачу…), де він і дружина.
З місяць він мешкав у старій хаті самотньо й тихо (а з ким було розмовляти?) – варив квасоляний суп, курив на ґанку вечорами, вдихаючи в себе аромат аїру, і думав про те, що треба було б завести якогось розумного собаку…
Потім з річки потягнуло осінньою прохолодою. Потім (одного разу ранком) прийшла Тамара – перша дівчина, яку він поцілував. Поцілував на шкільному випускному вечорі і ніс її на руках по вузькій кладці над тією прозорою річкою. Вона була старостою їхнього класу, вельми енергійною та наполегливою.
Хто з них тоді більш завинив, що перестали зустрічатися, вже не згадати. Тамара поїхала на навчання до іншого міста, якийсь час надсилала листи з намальованими смішними пичками, розкиданими то тут, то там на нерівних рядочках. А потім вийшла заміж за іншого. Потім той інший помер.
Вона повернулася у рідне місто, десять років жила вдовою, сама ростила сина, і що ще робила – він не знав. Знав тільки, що працювала начальником цеху на тютюновій фабриці, яку викупила одна всесвітньо відома іноземна фірма, роз’їжджала по всій країні і сиділа у всіх міських президіях.
Він впізнав Тамару по голосу і запаху – від неї завжди пахло ромашками, літом… У кращих традиціях шкільного старости, вона сказала: «Збирайся. Мені в домі потрібен чоловік. Досить тут жити, палити піч, курити на ґанку. Це буде дача. Посадимо тут гарбузи і незабудки».
Він забрав тільки столярний інструмент і поїхав до Тамари.
Тепер у нього – інше життя, мабуть, вже четверте у цьому астрально-земному світі. Тамара більшу частину дня пропадає на своїй фабриці, а потім вони – обов’язково разом. І справді: йдуть полоти ті гарбузи на маленькому городі. Сюди приїжджають і Тамарині онуки, всі разом вони катаються на старому човні, і він вчить їх ловити сріблястих карасів, тих, які ще не повиводилися…
А нещодавно він став автором дизайну великої українсько-німецької виставки – зразки продукції тютюнової фабрики, усілякі проспекти лежали на полицях, які він змайстрував власноруч.
Він – щасливий і часто думає: ніхто не повірить, що таке буває у цьому житті. Але все ж таки, мабуть, буває…
Він шкодує лише про одне, що не бачив Тамару двадцять п’ять років. Та він знає, що вона – мов букет ромашок під літнім сонцем.
Лілія Черненко, м.Прилуки
