Сільська хата стала оберегом для родини, яка втекла від лихоліття війни

Тарасівка – невелике село, в якому проживало до 500 людей. Воно належало до Костянтинівського району, а після адміністративно-територіальної реформи – до Краматорського.

– У нас була двоповерхова школа, яку збудували у 1996 році, – з великою спортивною та актовою залою, їдальнею, по-сучасному обладнаними кабінетами, чудовим спортивним майданчиком, а навколо багато квітів та дерев: вишні, черешні, груші, абрикоси, сливи, берізки... Діяли два магазини, старостат, пошта, приватна хлібопекарня, церква, двоповерховий клуб, зерносховище, – перелічує Сніжана. – Мама з татом проживали в Олександропіллі, у сусідньому селі. Але потім подружжя переїхало зі мною маленькою і ще меншим на два роки братом в Тарасівку. Тут була для мами робота, бо вона за фахом вчителька зарубіжної літератури та української мови. Тут родина отримала житло – спочатку в гуртожитку, а потім окрему квартиру в двоповерховому будинку. У перший клас я вже пішла у новозбудовану, світлу і простору школу.

Після закінчення школи Сніжана вступила на навчання у Донецьку, обравши для себе професію режисера. Там вродливу і енергійну дівчину запримітив Алі Лайс – молодий чоловік з країн Ближнього Сходу, араб за національністю. Кохання не знає перешкод, але невдовзі стало зрозуміло, що вони мають абсолютно різні погляди на життя. Пара пожила трохи у Тарасівці, з Людмилою Миколаївною, потім у пошуках кращої роботи перебралась у Костянтинівку, де знімали житло. Але шлюб виявився нетривалим – Сніжана повернулась до мами вже з маленьким Максимом. Від батька хлопчик успадкував східну вроду і незвичайне прізвище – Аль Омарі Максим Алі Лайсович.

– Вийшовши заміж, я покинула навчання, – каже Сніжана. – А коли повернулась до мами, яка допомагала з дитиною, пішла вчитись вже у Костянтинівку, на секретаря. Там я зустріла батька свого другого сина, Дениса. Так у мене з’явився другий синочок. І знову на допомогу прийшла моя матуся з її підтримкою і турботою. У її серці, як і в будинку, вистачає місця всім.

Сніжана пішла працювати нянечкою у дитячий садок і одночасно прибиральницею у школі. Треба було піднімати дітей, до того ж така робота дозволяла їй постійно бути поруч з ними.

А у 2014-ому на їхню землю прийшла війна. Вони відчули її ще тоді, коли тут, у глибокому тилу, вона здавалась чимсь далеким і нереальним. Меншому Денису тоді було три роки. Вулицями Тарасівки постійно рухалась військова техніка, хоча самі військові у селищі не розміщались.

– Ми знали, що недалеко точаться бої, чули звуки пострілів, адже Донецьк знаходився всього у 30 кілометрах від нашого села, – каже жінка. – Українські військові часто з’являлись на пошті. В магазинах. Вони допомагали місцевим і особливо були частими гостями у школі та садочку – ділилися солодощами і спілкувалися з малечею. Батько мого третього сина Сашка Віталій Гапоненко був теж військовим. Ми побралися, Сашуня народився у 2019-ому. Ми переїхали у Харків, житла свого не було, жили зі свекрухою. Було тісно, було складно, тож Максим і Денис через деякий час повернулися в Тарасівку, до бабусі. А потім і я, забравши маленького Сашка, приїхала до них. Вони всі – мої сини, мої кохані діти, і відокремити їх – то як серце навпіл розірвати. Так і почали будувати своє життя заново – мама, я і наші хлопчики.

Життя з вибухами вдалині стало звичним. Сирени не оповіщали про тривогу, діти ходили в школу і садочок аж поки не почалася епідемія коронавірусу. Саме в цей час почалися відключення українського телебачення та радіо – росіяни блокували його дистанційно, щоб місцеве населення не дивилося і не слухало українських новин.

І хоч весь цей час вони фактично жили у війні, реальний її подих почали відчувати у 2021 році, коли через обстріли довелось облаштовувати підвали і ховатися у них в особливо небезпечні моменти.

– А тільки в нашому під’їзді було шестеро малих дітей, – каже Сніжана. – Ми хапали їх і бігли в імпровізоване сховище, коли чули звуки безпілотників. А потім, уже в 2022 році, один знайомий військовий сказав: «Ситуація погіршується. Тут скоро буде пекло. Бери дітей і виїжджай!». Вже почалися й «прильоти» по Тарасівці. Запровадили комендантську годину, почалися постійні відключення електроенергії та води, перебої з постачанням газу. Тому я зробила що могла – найняла машину, забрала синів і поїхала з ними у Новомосковськ Дніпропетровської області. Їхали ми практично в невідомість – нікого зі знайомих чи родичів у нас тем не було. Ми вирушили у квітні, а мама ще залишилась – вони з колегами працювали до останнього, проводячи онлайн-уроки для своїх учнів. Але незабаром і вона вимушена була покинути домівку. Весь наш під’їзд спорожнів – люди тікали хто куди.

У Новомосковську (зараз це місто Самар) Сніжана з дітьми знімали житло. Господарі за квартиру просили 4 тисячі гривень у місяць. Плюс комунальні. Через тиждень до них приїхали мама Людмила Миколаївна та її колега Наталія з Тарасівки з донькою-десятикласницею. У двокімнатній квартирі родині з семи людей було дуже тісно. Але всі вони раділи, бо були разом і у безпеці. Лише щоразу здригались від страшних новин про те, що відбувалось в Тарасівці, які доходили від земляків.

– Війна гнала людей з домівок, і на той час тільки у Новомосковську було зареєстровано шість з половиною тисяч біженців з Донеччини, – каже Сніжана. – Спочатку всі нам дуже співчували, намагались допомогти, багато різних благодійних організацій надавали допомогу – і продуктами, і грошима. Нам навіть вдалось трохи заощадити і винайняти вантажний автомобіль, на якому моя відважна мама з колегою зважились поїхати в Тарасівку – щоб забрати хоч якісь речі, бо ж ми приїхали практично ні з чим. На диво, їм це вдалося. Коли ми все привезли, місця у квартирі не залишилось взагалі. Тому мамина колега з донькою і мама винайняли інше житло у приватному секторі. Їм поталанило – господарі виявились співчутливими до чужої біди і не вимагали захмарної орендної плати. А наші господарі квартири незабаром заявили, що піднімають плату за оренду житла з чотирьох до десяти тисяч плюс комунальні.

З болем Сніжана говорить про те, як почали змінюватись настрої місцевого населення до вимушених переселенців. Вони побачили у цьому можливість заробити на чужій біді. Скоро набори продуктів та грошову допомогу практично припинили надавати, а ціни на всі послуги стрімко поповзли вгору – вже ніяких допомог, виплат і вчительської зарплати Людмили Миколаївни не вистачало, щоб орендувати житло і харчуватись.

– Ми з такими ж дівчатами, як я, долучились до організації волонтерів по типу «Дякую» в Городні, яка забезпечувала одягом тих, хто опинився у скрутній ситуації, – каже жінка. – Ми ходили як на роботу, приймали, сортували речі, видавали їх людям. Могли узяти щось з необхідного і собі та дітям. Однак ще треба було харчуватись, дітям – навчатись, я їх усіх записала на секцію дзю-до, щоб якось відволікти від сумної реальності. А вони все одно плакали чи не щодня і просились додому, в Тарасівку, яка весною 2023 року перебувала вже під тотальними обстрілами і зазнавала величезних руйнувань. У наш будинок теж відбувалися «прильоти за прильотами». Це краяло серце, розривало його на малесенькі шматочки, бо руйнували вороги те, що ми роками наживали. Остання новина про те, що Тарасівка у повній окупації назавжди позбавила родину можливості повернутися. Мии зрозуміли, що дорога додому для нас закрита назавжди.

Так минув непростий рік нового життя, яке ускладнювалось з кожним днем. Сніжана намагалась внести у державний реєстр дані про своє зруйноване житло. Заявку прийняли, але згодом надійшла відповідь, що для отримання грошової компенсації потрібен акт обстеження від профільної комісії, а це зробити неможливо через активні бойові дії. Вони ще вірили й чекали, однак надія отримати кошти на нове житло розвіялась як дим.

– І тоді, зваживши всю ситуацію, ми з мамою і дітьми вирішили їхати на Чернігівщину, в Альошинське, яке нині називається Загороднім, — каже Сніжана. – Тут у нас залишався будиночок, вірніше, пів будинку, від моєї бабусі, маминої мами. Її звали Любов Сергіївна Нагорна. Бабусі не стало п’ять років тому. Вона за життя часто повторювала: «Ні в якому разі, діти, не продавайте цей будинок, як я помру. У вас повинно бути місце, куди ви б могли повернутись у випадку біди». Наче відчувала. Мамині сестри Таня і Наташа не заперечували проти того, щоб ми тут жили, всіляко підтримують і допомагають нам і зараз. Тому ми приїхали, подивилися. Звісно, важко уявлялось як жити з дітьми в оселі, де з опалення була єдина піч, яка не могла підтримувати тепло у всіх кімнатах. Набрати води можна було тільки в колодязі, який був далеко від двору і майже повністю зневоднений. Ну, й сам будинок потребував хоча б найпростішого ремонту, бо п’ять років в ньому ніхто не жив, а інша його половина теж не заселена. Але ми вирішили все ж їхати сюди, в наше родове гніздечко. І намагатися почати життя з нуля тут.

Щоб перевезти речі з Дніпропетровської області в Чернігівську, перевізники заправили ціну за вантажний автомобіль 40 тисяч. На це пішли всі кошти, які вдалось зібрати родині від маминої зарплати, виплат як внутрішньо переміщеним особам і допомог від благодійних організацій.

Так, з трьома дітьми, мінімумом речей і практично без копійки, влітку 2024 року дві жінки почали вчитися жити заново.

Людмила Миколаївна продовжувала вести онлайн-уроки для учнів своєї школи, які роз’їхались по усьому світу. А Сніжана зайнялась облаштуванням житла і влаштуванням дітей.

– Найменшого Сашу я оформила у садочок при міському ліцеї №1, – каже вона. – Старший Максим нині вже закінчив школу, вчиться в Чернігові на автослюсаря. А середній Денис займається у восьмому класі своєї школі онлайн. Дітям дуже важко адаптуватись. Занадто багато їм довелось пережити – втратити домівку, розлучитись з друзями, тікати разом з нами від війни. Але зараз я бачу, як вони прийняли реальність, що у рідну Тарасівку вороття нема, що треба налагоджувати життя тут, бо воно в нас одне, що тут теж гарні люди, що ми з усім впораємось. І вони потихеньку починають відтавати душею. Тим більше, у селі нас зустріли гарно. Одразу сусідка Тетяна Кислуха нам взялася допомагати, чим тільки можна. Зараз ми вже так зрослися душею з цією незвичайною жінкою, що стали практично однією родиною. Дуже допоміг нам староста с. Кузничі Олександр Авраменко. І як тільки по приїзду я звернулася у міську раду, секретар Світлана Більська сприйняла нашу біду як власну. Вона одразу допомогла нам долучитися до допомоги від різних благодійних фондів, сама постійно телефонувала, цікавилась нашими справами і пропонувала то ту, то іншу допомогу. А мамині сестри та їхні родини стали справжньою підтримкою і допомагали, чим могли.

Так, за допомогою небайдужих людей, Сніжані та Людмилі Миколаївні вдалось вже підвести у будинок воду, зробити опалення, запаслись твердим паливом. Від благодійних організацій отримали чудову теплицю та насіння овочів, постільну білизну, посуд, харчові набори. Потроху розпочали замінювати у будинку старі вікна. Вже завели два десятка курей, а ще прийняли у свою родину двох цуценят та п’ятеро котиків, які залишились без господарів. Адже на собі відчули і пережили, як це – не мати своєї домівки.

А ще Сніжана садить квіти. Вона ніколи цим раніше не займалась ( у Тарасівці це робила мама. У неї клумба була просто чудова), але нині в цьому знаходить віддушину.

– Ми коли приїхали, я дивлюсь – тут біля кожного двору квітники, – каже жінка. – І я подумала: люди садять квіти, бо вони хочуть жити і радіють життю. І я вирішила, що наше життя теж повинно стати квітучим. Тому потроху купую пагінчики і саджу їх, де бачу. Пам’ятаю, бабуся дуже любила квіти. У неї завжди на подвір’ї щось квітло. Ото я нині саджу і розмовляю з нею. Кажу: «Дивись, бабулечко, як твій будинок перетворюється, починає нове життя. А разом з ним – і ми». Бо так хочеться жити. Просто жити, і все…

Спілкувалась Світлана Томаш,