Володимир Портянко: «Те, що я роблю, потрібно не мені, це треба нашим онукам і правнукам». Нещодавно в м. Семенівка на Чернігівщині, відкрито другу кімнату Народного музею Тараса Шевченка.
Створено шість музеїв Тараса Шевченка, значить бути і сьомому, і восьмому…
Коли 22 травня 2002 року в Донецьку розпочалося проведення Міжнародного Шевченківського літературно-мистецького свята «В сім”ї вольній, новій…», почесні гості з Києва, Івано-Франківська (свято там відбулося 2001 року) та Львова (саме галичани мали перебрати естафету свята від донеччан) започаткували справу фундаментальну – відкрили літературно-художній музей Тараса Шевченка. До того ж – у приміщенні універсальної обласної наукової бібліотеки.
Та ідея створення на Донеччині музею Тараса Шевченка народилася далеко від цього краю. Його базою стала приватна колекція тоді головного консультанта-інспектора Головного управління організаційно-кадрової роботи та взаємодії з регіонами Адміністрації Президента України Володимира ПОРТЯНКА. Пристрасний книголюб збирав свою приватну Шевченкіану понад 30 років, щоб передати її в дар донеччанам. Та перший музей Шевченка на основі колекції Володимира Костянтиновича було відкрито у серпні 2000 року у Вінниці… На сьогодні таких музеїв вже створено шість. Тож до розмови на тему «Шевченко в моєму житті» ми й запросили Володимира Костянтиновича.
— Нині, коли суспільство потрясають кризи, наростає відчуття мороку бездуховності, ваш внесок у духовне відродження нації неоціненний. Як у вас визріла така відданість Кобзарю?
— Я народився на Черкащині у Корсунь-Шевченківському районі і вважаю себе земляком Тараса Шевченка. Мій батько, Костянтин Петрович, був сільським учителем, і у нього, як і в кожного вчителя, була своя бібліотека. Ця бібліотека і дісталася мені у спадщину. У ній було два «Кобзарі». Один із них пройшов з батьком всю війну. Звідси й бере початок моя Шевченківська бібліотека, яка на сьогодні налічувала б біля 2000 книг Шевченка і про Шевченка.
Саме Кобзар навчив мене, ще юнака, пишатись історією свого народу, цінувати вітчизняну культуру… До розуміння Шевченкової величі приходив не раз за життя. І це розуміння з роками поглиблювалося. Шевченко спонукав мене вивчати минуле нашого народу і знати правду про нього. Він заклав у душу паростки національної гідності. Я осягав: як пристрасною сміливістю Шевченко внутрішньо розкріпачував людей. Він не зрікся жодної своєї ідеї, жодного переконання. Ось у чому велич Кобзаря і ось що спонукало мене збирати свою Шевченкіану.
— Вас годилося б назвати меценатом, бо пожертвувані особисті колекції дуже цінні. Ви залюбки віддали найдорожче для вас, на що витрачено десятиліття пошуків, до чого прикипіли серцем… Чи таки був якийсь чинник, що спонукав вас до колекціонування?
— Почав збирати все, що має відношення до Шевченка, з того дня, коли мій син Віталій приніс зі школи фототипічне видання «Кобзаря» 1840 року. Хтось із дітей його здав на макулатуру. Можете мені повірити, що коли я взяв цю книгу, у мене затремтіли руки і стало якось не по собі. І зараз, коли бачу на базарі книгу Шевченка, яка лежить на підлозі і яку продають за безцінь, не можу пройти мимо, щоб її не купити.
— Але ж ваші дарунки… Знайомлячись з описом вашої колекції, яку зробили провідні наукові працівники Національного музею Тараса Шевченка і яку ви подарували донеччанам (а це 830 книг), переконуєшся, наскільки вони цінні. Назву лише кілька видань «Кобзаря»: Санкт-Петербург – 1876 р., 1883 р., 1907 р., Київ – 1894 р., Львів – 1898 р… «Повний збірник творів Т.Г.Шевченка» (Катеринослав, 1914 р.), «Твори Тараса Шевченка» (Львів, 1917 р.) …
Особливу цінність мають видання «Кобзаря» 1908 року під редакцією Івана Франка, «Запретний Кобзар» 1922 року, «Кобзарі», які були видані під час Великої Вітчизняної війни у 1942, 1943 і 1944 роках на прохання бійців із фронту. А чого вартий унікальний журнал «Основа» 1861 року, в якому ще за життя Тараса було надруковано один із його віршів…
За свідченням науковців, велику цінність являють книжки, присвячені Шевченку-художникові, зокрема «Тарас Шевченко як маляр» О.Новицького, яку надруковано у 1914 році Науковим товариством ім. Шевченка.
— Коли в мене зібралася чимала бібліотека, то, безумовно, виникло питання: чому вона не працює? Її бачили лише мої знайомі та друзі, які, дізнавшись, що збираю Шевченкіану, почали дарувати мені книги, за що я їм щиро вдячний. Щоб ознайомити із колекцією ширше коло людей, слід було робити виставки книг, та часу бракувало. Я працював багато і займатися цим практично не міг. А так хотілося поділитись унікальним надбанням з іншими людьми.
Сама доля розпорядилась і допомогла. У 1999 році почав працювати із Вінницькою областю і перше, що мене зацікавило, а як в області вшановують Шевченка? З”ясувалося, у Вінниці є лише бюст Тараса Шевченка біля школи №30 (до речі пам”ятника Батьку Тарасу у Вінниці немає до цього часу). І тоді виникла ідея створити шкільний музей Кобзаря. Не історичний, а літературно-художній, тобто музей, у якому будуть книги і картини Шевченка, матеріали про нього. Запропонував сто книг із моєї книгозбірні, картини, плакати, листівки. І тодішній голова облдержадміністрації Юрій Іванович Іванов підтримав мій проект. Ми довідалися тоді про неймовірну річ: школі №30, біля якої і стоїть бюст Кобзаря, 1961 року було присвоєно ім”я Тараса Шевченка, але чомусь із часом, через не зовсім зрозумілі причини, про це було «забуто». Можливо, комусь таке гучне ім”я різало вухо, так само і більмом на оці став бюст Шевченка на подвір”ї школи. Були бажаючі, які пропонували його перенести, мовляв тут мало ходить людей! І ось мене запрошено на відкриття літературно-художнього музею 21 серпня 2000 року. Цей день увійшов у моє життя як один із найщасливіших.
— А як зародилась ідея створити фундаментальний музей у Донецьку, практично віддавши всі свої колекційні надбання?
— Того ж, 2000 року, я почав працювати як головний консультант-інспектор з Донецькою областю. Цей край дорогий мені – тут починалася моя трудова молодість. Коли часом чув, що на Донеччині мешкають «східняки», «москалі», ставало боляче за цей чудовий край. Стверджую, що тут завжди шанували і шанують українську мову й культуру. На підтвердження приведу, що писали газети про святкування Міжнародного Шевченківського літературно-мистецького свята «В сім”ї вольній, новій» на Донеччині у 2002 році. Газета «Високий замок» за 25 травня 2002 року: «… ми не відчули, що хтось тут косо дивиться на галичан за «нашоукраїнськість». На Донеччині побачили чимало такого, що ми б галичани, назвали поєднанням непоєднуваного. Скажімо, звучання всюди російської мови і велика шана до Тараса Шевченка, тонке розуміння його Слова, його значення для соборності, державності України. Чи от ще про непоєднуване. Відкриття літературно-художнього музею Тараса Шевченка відбулося в обласній універсальній науковій бібліотеці імені … Надії Костянтинівни Крупської. І нічого, чудовий музей Великого Поета, основу якого склали унікальні експонати з колекції черкащанина Володимира Портянка». Газета «За вільну Україну» за 31 травня 2002 року: «Скрізь, де виступали письменники й артисти, люди проявляли підвищений інтерес. Люди слухали, розуміли і сприймали українське слово! Вони аплодували щиро та охоче, у багатьох на очах бриніла сльоза. Ось вам і баєчки про «нєпоніманіє українського язика», «несприйняття та начебто ворожість до усього українського в Донецькому краї».
А ще мені хотілося залишити про себе добру пам”ять у Донбасі. Взагалі, коли ми планували відкриття музею, ніхто не розраховував, що ця значна подія відбудеться саме у дні Шевченківського свята. Такий збіг обставин мені здається символічним.
З ким я не спілкувався на Донеччині: чи з керівниками, чи із спеціалістами, я пропонував свою ідею створення музею Тараса Шевченка. І всі говорили: такий музей треба робити... Після цього за допомоги міської влади було проведено реконструкцію приміщення обласної наукової універсальної бібліотеки, а мої книги переїхали до Донецька.
Сьогодні поруч з музеєм стоїть пам”ятник Кобзареві, який було відкрито у 1955 році. Тоді поет-донеччанин Віктор Соколов написав такі вірші:
Він прийшов на Донбас,
Як до рідного дому.
І спинився Тарас
На бульварі новому.
І навкруг без кінця
Рідні діти і внуки
Простягли до співця
Роботящії руки.
— Володимире Костянтиновичу, ваша унікальна колекція переїхала до Донецька. Вам за створення такого музею було присвоєно почесне звання Заслужений працівник культури України. Скажіть, ваша пристрасть не облишила вас?
— Навпаки. Якщо відкриття першого музею Тараса Шевченка я назвав для себе подією фантастичною, то відкриття другого музею підтвердило мої плани – такі музеї треба створювати. Це потрібно не мені, а треба нашим онукам і правнукам. 9 березня 2005 року було відкрито кімнату-музей Тараса Шевченка у Київському військовому ліцеї ім. Івана Богуна. 30 травня 2008 року створено «Світлицю Шевченкового заповіту» (так назвали музей) у школі №25 м.Вінниця. 11 березня 2009 року в науково-технічній бібліотеці Військового інституту телекомунікацій та інформатизації НТУУ «Київський політехнічний інститут» відкрито «Куточок Шевченкового заповіту», в якому можна побачити твори Шевченка мовами різних народів, його картини і книги, книги про Тараса. 21 вересня 2013 року в Будинку культури м.Семенівка Чернігівської області відкрито Народний музей Тараса Шевченка. Вірю, що буде ще і сьомий, і восьмий… А тому продовжую збирати видання Шевченка і про Шевченка.
Коли часом чую зловтішно-зневажливе або розгублено-безпорадне: національна ідея не спрацювала, маю всі підстави заперечить: ідея патріотизму працювала й працюватиме. І запорука тому – наш великий Співець недолі, страждань і величі України.
І завжди згадую слова Бориса Олійника: «Тарас Шевченко не дав нам забути, що ми – українці, і вже тому він безсмертний». Творчість Кобзаря об”єднує нас, незалежно від того, де ми мешкаємо – на Східній чи Західній Україні.
— Нам відомо, що ви збираєте також вірші про Батька Тараса.
— Це правда. На сьогодні зібрано вже більше 1200 віршів. У 2004 році вийшов мій збірник «Віщий Тарас» у 2-х томах, до якого увійшло 320 віршів, присвячених Тарасу Шевченку. Це видання вийшло завдяки тодішньому голові Вінницької облдержадміністрації Іванову Юрію Івановичу і голові Вінницької письменницької організації Каменюку Михайлу Феодосійовичу, нині заступнику Голови Спілки письменників України. На жаль, видати більшу збірку я не взмозі. Хотів би сказати, що весь життєвий і творчий шлях Тараса Григоровича описано у віршах українських поетів і поетів світу.
І на закінчення нашої розмови... Якщо не заперечуєте, я прочитаю свій вірш (хоча і не пишу віршів) «Вічний як Україна»:
Моя країно, краю веселковий,
Ти зустрічаєш ювілей Тараса.
Він мріяв у ві снах про край казковий,
Мою країну – золоту окрасу.
Стоять тополі, як тоді стояли,
І чують пісню золотих ланів…
Тут козаки бувало битви вигравали
І слухали кобзарських гнівний спів.
Пашисті дні і ночі солов”їні
І шелест трав некошених стоїть.
Іде Тараса свято по країні –
Святкуєм ювілей аж двох століть.
Нехай ідуть роки і вже століття
Та пам”ятаєм ми про те завжди,
Як жив Тарас в сурове лихоліття
І мріяв, мріяв про щасливі дні.
Є на світі така країна,
Вона як мати рідна для нас.
І вічно буде жити Україна,
І вічно буде жити і Тарас.
Воістину пророчі слова! І мене радує те, що ми правнуки Тараса робимо все можливе і неможливе у наш скрутний і непростий час, щоб велич його не тільки не зменшувалась, а навпаки – зростала. До речі, цей вірш став піснею-гімном Тарасу Шевченку. Музику написав Волк Анатолій Григорович, місцевий композитор — незрячий музикант. 21 вересня під час відкриття музею ця пісня прозвучала у виконанні народного ансамблю «Джерело» і була тепло зустрінута всіма присутніми.
— І останнє запитання до вас, Володимире Костянтиновичу: як ви оцінюєте відзначення річниці дня народження Тараса Шевченка?
— Відкриття Народного музею Тараса Шевченка в м.Семенівка На Чернігівщині говорить про те, що на місцях люди знають про Тарасів ювілей і готуються до нього. Але мені було дуже прикро, що на відкриття музею не приїхав ніхто із обласних чиновників і навіть губернатор. Ось вам і відношення до Батька Тараса.
Мені відомо, що в бібліотеках і школах України готуються до цього славного ювілею. З багатьма я спілкуюсь і чим можу допомагаю.Так що свято буде і будемо його святкувати.
ВАЖЛИВА ІНФОРМАЦІЯ Володимир Портянко - заслужений працівник культури України, засновник шести музеїв. «Вчора мені зателефонували, що у м.Семенівка Чернігівської області, відкрито другу кімнату музею Тараса Шевченка, засновником якого я є. маю багато матеріалів про Батька Тараса, — повідомив редакції видання „Біла хата“ Володимир Костянтинович. -Сьогодні — 201 річниця від дня народження Тараса Григоровича. З чим Вас вітаю. Хай Вам щастить». Тож ми завдячуємо Володимиру Портянку і повідомляємо про те, що наше видання розпочинає цикл публікацій про все, що пов`язано з Шевченком, а підготував їх безпосередню Володимир Портянко. І хоча річниця від дня народження поета — 9 березня, та тема шевченкіани ніколи не закінчується, як і сам Великий пророк — Тарас Шевченко, який аж у позаминулому столліті передбачав, звідкіля може прийти на українську землю біда. Незламний Кобзар писав: «Кохайтеся чорнобриві та не з москалями, бо москалі — чужі люде, роблять лихо з вами».
