Головний сержант 4-ї механізованої роти 32-ї окремої механізованої сталевої бригади Олексій Назаренко на позивний «Толковий» свою військову кар’єру почав у квітні 2022 року. Хлопець мріяв служити у Збройних Силах України ще до початку повномасштабного вторгнення, проте через здоров’я мав статус обмежено придатного, його на службу не брали. Та з початком відкритої війни він все ж таки втілив свою мрію – став військовим.
За плечима у Олексія – участь у боях на Харківському та Донецькому напрямках, де отримав поранення. Наразі Олексій навчає на полігоні 32-ї бригади новоприбулих солдат усьому, що знає сам, і чекає повернення на «бойові».
Олексій Назаренко родом із Мени. Мрією його життя була служба у Збройних силах України. Неодноразово він намагався підписати контракт, але через проблеми зі здоров’ям йому відмовляли. У військовому квитку має статус «обмежено придатний, придатний у військовий час». Тож вийшло так, що війна дозволила хлопцю здійснити свою мрію – стати військовим. Повномасштабне вторгнення застало його у Києві. Олексій тоді працював бригадиром на будівництві.
«На той момент мені було 23 роки, – розповідає Олексій. – Коли в лютому 2022 року почалася повномасштабка, я був на роботі в Києві. Мати, сестра та брат були в Мені. Дуже за них переживав. На жаль, тоді додому потрапити не міг, бо дороги не було, мости підірвані. У Києві декілька разів намагався потрапити до війська, проте щоразу відправляли додому, бо не мав військового вишколу ніякого, не було досвіду військової служби. Вже на початку квітня, як тільки Чернігівщину звільнили, я поїхав додому, а потім через знайомих приєднався до Збройних сил України. Взагалі хотів служити раніше, ще після школи, але я в мирний час обмежено придатний, і мене не брали на контракт. Те, що буде війна, я відчував – і вирішив, що піду захищати країну. Окремо не готувався, дивився на ютубі різні навчання. Після того, як потрапив у військо, спочатку наш підрозділ на кордоні з 5-м окремим батальйоном, а потім мене забрали в 32-гу бригаду, де, власне, служу і досі».
Від гранатометника до марксмена
Олексій дуже стрімко увірвався у військо і намагався вчитися всьому. Спершу навчався на гранатометника, а потім на марксмена (щось між стрільцем та снайпером, – Авт.).
До речі, свій позивний «Толковий» військовий отримав від інструкторів під час проходження базової військової підготовки.
«Коли я потрапив до 32-ї бригади, то спершу проходив навчання на гранатометника, а потім мене перевели навчатися на марксмена. Я проходив ці курси при бригаді і проявив себе. Тоді мій командир взводу поставив мене командиром відділення – так я отримав молодшого сержанта», – розповідає Олексій.
Після додаткових навчань при бригаді Олексія з побратимами відправили на виконання бойових завдань на Куп’янський напрямок. До речі, 32-га бригада обов’язково проводить на своїх полігонах БЗВП для нових солдат, які приходять із навчальних центрів.
«При моєму призові багато хлопців прийшли мотивовані в бригаду, навчені. Ми з товаришем Олексієм були наймолодші там. І після цих навчань ми поїхали на Куп’янський напрямок в район села Синьківка, на виконання бойових завдань, – розповідає Олексій. – На позиціях тоді пробув близько місяця без передиху – «зайшов-вийшов», «зайшов-вийшов». Там, на жаль, втратив свого товариша, з яким навчався.
Коли ми вперше йшли на бойові позиції в Синьківці, я йшов із людиною, яка вже була на позиціях. І це допомагає морально: ти розумієш, що ця людина була там, вона зможе допомогти і як мінімум вона тебе не кине. І це не обов’язково сержант, це можуть бути досвідчені хлопці-солдати, які підтримають і дадуть впевненості.
І загалом перед першими виходом на бойові якогось великого страху не було, бо впевненість була на моральному рівні, бо ми отримали гарну підготовку при бригаді. Для мене як марксмена найголовнішим тоді стали влучна стрільба і холоднокровність. Був випадок, коли по рації мені доповіли, що «закордонний колега» підійшов близько, то я просто вийшов і застрелив його. Часто доводилося ходити до хлопців на крайні спостережні пункти і там «відстрілювати пі**рів», бо ж не кожен то може зробити».
Своє поранення отримав через місяць на передку
«Під Синьківкою я отримав наскрізне поранення плеча. Скоріш всього, то був міномет, бо на той час в нашому квадраті працював ворожий міномет, – згадує день поранення сержант. – На позицію я йшов із провідником, хлопцем із шостої роти. І коли вже прилетіло, я отримав поранення й відразу доповів по радіостанції. Біля мене, пам’ятаю, залягли двоє побратимів, але в них була паніка, якийсь ступор чи щось таке, і вони не підійшли до мене. Першим підбіг саме провідник і наклав турнікет, бо сам я не відчував руку і не розумів, у якому вона стані. Він допоміг мені переміститися до бліндажу, там були молоді хлопці зі 108-ї бригади. Вони надали мені першу медичну допомогу. І я з ними очікував евакуації близько трьох годин. Пам’ятаю, в цьому бліндажі також був мій побратим, який ішов переді мною в першій групі – він теж отримав тяжкі поранення. У нього було поранення в пахву, уламок пройшов біля артерії. Йому хлопці перетягнули руку турнікетом. Разом нас евакуювали, і ми разом були на одному стабпункті. На жаль, він руку втратив. Та він тримався духом, говорив: «Головне, що живий».
Я ж після поранення пройшов лікування і реабілітацію та повернувся до своїх. На той час ми стояли в Сумах, а потім був Торецьк».
Як боровся зі страхом поранення
«Після поранення в мене з’явився страх того, що можу знову отримати поранення. Коли йдеш на позиції, то вже думаєш про те, що може статися. Не так, як у перші рази, коли йдеш і не знаєш, що тебе очікує, – розповідає сержант. – І дуже важливо з цим страхом боротися. Коли ми приїхали у Торецьк, то попервах мені було страшно, але я йшов на позиції виконувати завдання, переборюючи свій страх, бо розумів, що там сидять такі ж хлопці, як і я, і їх ніхто не міняє. Там всі бояться, але потрібно ж комусь виконувати завдання, мочити кацапню. І вже, якщо чесно, дуже хочеться, щоб скоріше все це скінчилося, бо чим далі, тим важче стає. Я думаю, сьогодні потрібно кожному максимально робити свій вклад для того, щоб завершити війну».
Військовий говорить, що в Торецьку було нелегко, бо бої в місті і населеному пункті самі по собі важкі.
«Бої в Синьківці – одна специфіка, в Торецьку – інша. У лісі воювати найлегше, як по мені. Ти знаєш позиції і ти розумієш де свої, а де ворог. А в населеному пункті важко воювати, бо ти не бачиш, хто в тебе позаду. Тебе можуть обійти поза будинками. Тут потрібно було пильнувати на 360 градусів, – говорить сержант. – Я ще називаю бої в Торецьку «війною в погребах». Адже коли будинки були знищені, ворог заходив малими групами в погреби і його потрібно було звідти вибивати. Торецьк дав зрозуміти, що ти маєш бути пильним постійно, бо ворог там заходить з усіх сторін і шукає будь-які лазівки, щоб знайти тебе і знищити. Та й загалом ніколи не треба нехтувати небезпекою».
Хто такий сержант
Посадові обов’язки головного сержанта будь-якої ланки передбачають безліч завдань та функцій. Базові – це бойова підготовка підрозділу, забезпечення, військова дисципліна, підтримка морально-психологічного стану. Усе, що зрештою складається у ключову фразу: організація боєздатного підрозділу. Та в основі усього перерахованого завжди має лежати те, що прописати правилами неможливо – це людяність. Здатність бачити і цінувати у кожному насамперед людину, особистість, а вже потім бойову одиницю.
«Сержант для особового складу має бути прикладом у всьому. Бути сержантом – це велика відповідальність, – говорить головний сержант Олексій Назаренко. – Виконувати обов'язки сержанта потрібно не тільки за статутом, а й по совісті. Кожен сержант має бути авторитетом, за яким підуть хлопці, якого поважають і якому довіряють.
Роль сержанта дуже велика. Насамперед він повинен своїм прикладом показати солдатам, що туди можна піти, зайти і вижити. Сержант повинен робити набагато більше, ніж звичайні солдати. Наприклад, у Торецьку нас відразу завезли за 800 м від «нульових» позицій. І як тільки заїхали, відразу почався обстріл. Було страшно, зі мною були інші сержанти, але новоприбулі були налякані. Це було їхнє бойове хрещення, і одна людина впала в ступор. Хлопець далі просто не міг виконувати завдання. Він просидів чотири дні з нами і не міг нічого робити. В мені ж ця ситуація навпаки притупила страх повторного поранення. Я тоді дав команду, ми забрали його, його речі і перемістилися у більш безпечне місце. А інший сержант на позивний «Воробей» – навпаки, виконував бойові завдання дай Боже всім так. «Воробей» був гарним прикладом для решти сержантів і для солдатів. Там було жорстко, але він заводив людей на позиції, виводив їх, носив хлопцям провізію, воду. По три-чотири ходки робив за ніч. І це, як правило, під постійним вогнем. На жаль, був приліт, і йому відірвало ногу. І це все сталося в перший тиждень, як ми приїхали. Він, звичайно, хотів більше повоювати, але як є».
А ще сержант – це проміжна ланка між офіцером і солдатом. Він допомагає хлопцям вирішувати різні питання.
«Головна задача сержанта в підрозділі – спілкуватися з особовим складом, знаходити контакт і вирішувати їх проблеми. Треба зробити з цих людей банду, яка буде мочити кацапів, – продовжує Олексій. – А питання у хлопців різні, навіть по заміні екіпірування. Та все одно найчастіше – коли мені можна додому. Та, на жаль, тут я не можу нічим допомогти. Я відповідаю їм, що я також не був. Я розумію, що всі хочуть додому, але багато хлопців, які воюють не один рік і не були весь час удома, не бачили рідних. То з цим потрібно щось вирішувати».
Навчання – найголовніша складова
Зараз Олексій займається вогневою підготовкою новоприбулих. Каже, що підготовка – це найголовніше. І ті бійці, які не нехтують навчанням, майже 100% повернуться живими з виконання будь-якого завдання.
«Зараз я працюю на полігоні. Моя спеціалізація – вогнева підготовка. Можу навчити стріляти зі всього, що маємо, а маємо ми багато чого, – посміхається Олексій. – Люди, які старанно навчаються під час гарної БЗВП, як правило, виживають. Так, деякі отримують поранення, але вони виживають. Як на мене, наша базова військова підготовка в бригаді має високий рівень, бо не в кожній бригаді таке проводять. І вона набагато вищого рівня, ніж у навчальному центрі. Інструктор тут може з кожним окремо відпрацювати те, що не виходить. У навчальних центрах більша кількість людей, а в нас на одного рекрута більша кількість досвідчених інструкторів. Плюс до всього – ресурси, якими ми можемо користуватися.
Ми можемо навчити стріляти зі всього. Адже я вважаю, що військовий має вміти володіти всією зброєю і всіма можливими засобами ураження. І хоча зараз у нас вже більше війна дронів, але вміти володіти зброєю на ближніх дистанціях потрібно кожному.
Наші інструктори теж постійно навчаються. До нас на полігон часто приїздять хлопці з інших підрозділів, то ми постійно обмінюємося досвідом».
Із хлопцями, яким проводив підготовку, Олексій намагається підтримувати зв’язок. Каже, дуже приємно, коли вони дзвонять після штурмів і говорять, що навчання допомогло їм вижити. Тому головний сержант ще раз наголошує не нехтувати БЗВП і намагатися взяти з неї по максимуму.
«Часто трапляються такі люди на БЗВП, яких я називаю всезнайками. Це страшенні бунтарі, які зривають усі навчальні процеси, – говорить Олексій. – Вони завжди все знають, а по факту нічого не вміють. І коли ти навчаєш людей, головна задача – навчити їх вижити. Якщо у колективі є такий всезнайка, то він починає щось своє розповідати. Це заважає навчальному процесу, бо деякі люди не розуміють, що людина на бойових не була і не може радити. І коли такі люди вклинюються в розмову, інші втрачають увагу до того, що розповідає інструктор. Та, як показує практика, саме ці всезнайки першими йдуть в СЗЧ або стають «двохсотими». Тож ще раз повторюсь: хто вчиться, черпає інформацію, ті в більшості і виживають».
У 32-гу бригаду приходять служити і жінки, які свідомо підписують контракт. Вони також на рівні з чоловіками проходять БЗВП. І головний сержант запевняє, що ніяких поблажок для них не робить. В армії усі рівні.
«Для дівчат у нас немає поблажок, бо вони приходять добровільно, по контракту. І раз вже вона прийняла таке рішення, то у неї повинно бути розуміння, що потрібно тут гарувати, – говорить головний сержант. – Тому я вважаю, що ніяких поблажок не має бути, бо вона буде отримувати таку ж зарплатню, як і інші. І виконувати вона має все на рівні, щоб у важкий момент не стати тягарем і не підвести хлопців. У нас гендерна рівність. Їх же не мобілізують, вони виважено мають приймати це рішення. А прийти розповідати, мовляв, я ж дівчинка, – таке не пройде в нас».
Сьогодні Олексій Назаренко виконує функції інструктора з вогневої підготовки, проте сподівається, що це ненадовго, і скоро він знову повернеться до виконання бойових завдань.
«Я однозначно буду повертатися у бойовий підрозділ, але спершу треба пролікуватися і зробити ще одну операцію, – говорить чоловік. – І, я думаю, через півроку-рік я повернусь у бойовий підрозділ. Сподіваюся, що моя рука запрацює нормально. Ну не на 100%, але я зможу якісно виконувати бойові завдання».
СЗЧ – проблема з якою можна боротися
«Був у мене в Торецьку такий випадок. Ми приїхали на КСП (командний спостережний пункт, – Авт.) і нас мало зайти десять людей на позиції, щоб замінити хлопців. Та в мене вісім солдатів відмовилися йти, і нас лишилося тільки двоє. І що ти їм зробиш? Довелося чекати, поки прийде наступна група, щоб заступити на позиції, – розповідає Олексій. – Щодо повернення СЗЧ-шників назад до армії – потрібно відштовхуватися від того, як людина повернулася. Якщо обдумано, зі своєї ініціативи, то з такими можна працювати. Та якщо його зловили, запакували і доставили, то він не буде служити. Він «прошариться» два місяці (адаптація і БЗВП, – Авт.), отримає дві зарплати і знову піде по-англійськи, не попрощавшись, вночі, додому. До речі, був приклад нещодавно: доволі непогані хлопці, гарно воювали, все виходило. А однієї ночі зібралися і втекли додому. Тобто в них були вкладені ресурси, особистий час інструкторів, який можна було витратити на інших, більш мотивованих, а вони зібралися і пішли.
Але ж знову таки, щоб люди менше йшли в СЗЧ, потрібно спілкуватися з особовим складом. Робити щось для підрозділу: якщо людині сильно треба додому, то знаходити змогу відпустити її. Нехай на ті п’ять днів, але якщо він готовий служити і повернеться, то таких потрібно відпускати. Адже за три роки війни, я думаю, дуже багато, таких хто йде в СЗЧ, бо не мають вибору. Буває й таке: хлопець мотивований, готовий воювати, але щось дома трапилося і йому необхідно додому, та його не відпускають. Ну і що йому робити? От таких потрібно знаходити можливість відпускати на декілька днів. Нормальна людина повернеться, а якщо не повернеться – то він і так утік би. І найстрашніше – коли тікають з позицій або відмовляються йти міняти військових на позиції. Там же теж люди, які на щось розраховують.
У мене немає знайомих ухилянтів, усі мої товариші й однокласники служать. Всіх інших очікуємо у себе на полігоні на БЗВП, бо, я думаю, війна надовго, і вона торкнеться кожної людини. Напевно, піти краще зараз, ніж потім, бо далі буде важче. Зараз можна поетапно набрати досвід, поки є ще досвідчені люди, котрі можуть щось навчити. Бо мені здається, що їх чим далі, тим стає все менше і менше. Вони закінчуються».
Марія Пучинець
