Коли чуєш слова «людський вік», мимоволі замислюєшся, що кожному він визначений свій – комусь відміряно пробути зовсім мало на цій землі, коротким спалахом ознаменувавши своє буття, а чиясь земна доля простягається на довгі роки.
Чиєсь життя видається бурхливим і буремним, а хтось, немов світлий вогник затишного багаття, огортає непомітно всіх, хто має щастя бути поруч. Саме такою – теплою і світлою видалась доля Ганни Іванівни Третьяк з Городні, яка 9 квітня святкувала свій 100-й день народження. Заводячи напередодні розмову з ювіляркою, першим питанням просилося: «Чи є в неї якийсь секрет довголіття, який би дозволив не тільки достойно підійти до вікового рубежу, а й навіть у такому поважному віці залишатися людиною з теплим серцем, ясним розумом, берегинею домашнього вогнища?»
РОКИ ЛИХОЛІТТЯ: РОЗКУЛАЧЕННЯ, ГОЛОД, ВІЙНА
Ганна Іванівна сміється:
– Та секрет простий: треба важко працювати, не лінуватися, не спати вдень і любити людей. Я народилася у Перепису в 1925-ому. Записали мене Ганною, та в селі і рідні всі звали Галиною. Тоді саме відбувався процес розкулачення. Позабирали все і у моїх батьків – Івана та Єлизавети Камко. А нас, дітей, було семеро. Щоб вижити та стати на ноги, і батькам, і нам доводилось важко працювати. Я, наприклад, у дев’ять років вже допомагала батьку торф на болоті різати. Не було поділу на важку і легку працю, чоловічу і жіночу, дитячу і дорослу – всі разом тягнули важку лямку невпинної селянської праці. Інакше було не вижити ні після розкулачення, ні у часи голоду 1930-их.
Коли у часи Другої світової до Перепису наближались окупаційні війська, всіх із села, хто був здатен тримати лопату, сільська влада відправила на зведення оборонних укріплень під білоруським Лоєвом, що в Гомельській області. Але те не допомогло – невдовзі Перепис опинився під окупацією ворога.
– На молодь фашисти почали влаштовувати облави, щоб відправляти на примусові роботи в Німеччину, – згадує пережите лихоліття жінка. – Мій старший брат якимось чином примудрився дати хабара тим, хто на той час керував залізничним вузлом у Хоробичах. Правили там і німці, і поляки, і росіяни були – їхні ставленики. І мене взяли туди на роботу. Вийшло щось на кшталт бронювання. Робота була дуже важкою – доводилось тягати важчезні шпали, рейки. Не платили тоді мені жодної копійки – ціною тієї праці була свобода. А тоді вже, як нас звільнили від німців, і повернулась радянська влада, я ще продовжувала працювати на залізниці. Вже за офіційну зарплату. У 1945-му році навіть отримала медаль «За звитяжну працю». А тоді я вийшла заміж і чоловік забрав мене з залізниці, влаштувавши ланковою у місцевий колгосп.
«ГАЛЮ, ЧИ ПІДЕШ ТИ ЗА МЕНЕ ЗАМІЖ?»
Цікава історія зайомства Ганни з майбутнім чоловіком Василем Нестеровичем Третьяком. Тут не посперечаєшся з тим, що саме він був їй призначений долею.
– Василь повернувся з фронту у рідний Перепис після поранення, – каже Ганна Іванівна. – Він виділявся серед усіх односельців – працьовитий, хазяйновитий, а що чоловіків після війни залишилось у селі мало, то, мабуть, мало хто з дівчат не мріяв про те, щоб Василь звернув на неї увагу. Ото якось на вечорницях ми з дівчатами гадали на майбутнього нареченого. За повір’ям, треба було набрати в жменю насіння коноплі, прошепотіти якісь там спеціальні слова і насипати те насіння собі під подушку перед тим, як лягати спати.
Ганна на вечорниці пішла після важкого робочого дня, але що то – молодість. Нащебеталася, наспівалася з подружками. Прийшла додому, узяла в жменю насіння конопель, прошепотіла примовку, та заснула, вибившись із сил, прямо з тим насінням у кулачці. І наснилась їй вулиця рідного села – зелена та квітуча, з густими вербами обабіч дороги. І йде тією вулицею назустріч Ганнусі Василь – з посмішкою. Ввечері прибігла з роботи, а мати: «Біжи, доню, на вечорниці, вже подружки прибігали, тебе кликали». Ганна, як була, у бурках і кухвайці, побігла до гурту. Розповіла про свій сон подружкам, ті підняли на сміх: «Та що ти, розкатала губу! То не твого поля ягода, старший на дев’ять років, у наш бік не дивиться, та й не ходить він сюди, на цей бік села, на вечорниці».
– Аж якраз того вечора Василь з товаришем і прийшов на наш куток, – сміється Ганна Іванівна. – Ми з дівчатами аж отропіли від несподіванки – ті парубки дорослі до нас ніколи не підходили, та й навіть не віталися на вулиці, коли, бува. Ненароком удень зустрінешся. Село ж велике було, ми й знайомі не з усіма були, що на інших кутках Перепису жили. Ото Василь несподівано підходить прямо до мене і з ходу: «Галю, чи підеш ти за мене заміж?». А в мене хлопець був, він на війні був, розвідником служив. Олексієм звали. То я Василю й кажу: «Як я піду за тебе заміж, як я не знаю навіть як тебе звуть». А він: «Відповідай!». «Мені подумати треба, – бовкнула я. – І взагалі мені додому пора, мене батьки чекають». Та й побігла швиденько додому, бо не знала як справитися з емоціями й думками, Василь же мені подобався. А він мені услід: «Ну, думай. Ніч і день думай. А завтра ввечері я до тебе за відповіддю прийду».
Наступного ранку Ганна побігла на роботу. Там за важкою працею трохи відволіклась від думок. А як стомлена переступила ввечері поріг своєї хати, побачила, що там за столом вже Василь сидить. Не сам. Із сватами. Вона мишкою шмигнула в іншу кімнату, щоб перевдягтися і справитися з розгубленістю. Коли ж батько зайшов за нею: «Галю, а чи ти знала, що тебе сватати будуть?». А вона і знала і не знала, і вірила, й не вірила. Батько, уважно глянувши на доньку. Сказав своє слово:
– Якщо тобі Василь подобається – давай згоду, доню. А якщо ні – то на звичку не розраховуй. «Зтерпиться-злюбиться» – то погана порада. Слухай своє серце, дитино. Твоє життя – тобі й вирішувати.
Вийшла Ганнуся через деякий час з кімнати. А Василь на неї дивиться. Та таким поглядом, що її серце затріпотіло. І вона сказала: «Так!».
РОДИНА, СТВОРЕНА ЛЮБОВ’Ю: ШЛЯХ ДО ЩАСТЯ ЧЕРЕЗ ВИПРОБУВАННЯ
А через три дні Василь приніс свідоцтво про одруження: «Ось, Галю. Твій «вовчий квиток». Тепер ти від мене не втечеш. Ти тепер не Камко, а Третьяк». Голова сільради, з яким дружив Василь, і який був і серед Василевих сватів, коли заручались згодою нареченої, видав документ про одруження й без присутності Галини. Дівчина розплакалась – не такої романтики вона очікувала. Тоді Василь заспівав: «Русая девочка в кофточке беленькой, где ж ты, ромашка моя?». Дружина брата Василя, в яких весілля тільки но відбулось 7 січня, ту пісню підхопила. А 20 січня того ж 1946 року вже село гуляло на весіллі Василя та Галини.
Жити молодята стали з матір’ю нареченого. 36 років прожила Ганна Іванівна зі свекрухою. На запитання чи доброю була до неї свекруха, жінка мудро каже: «Ми завжди мирили».
Після весілля Ганна два роки працювала ланковою у полі. Була передовиком виробництва, її портрет висів на Дошці пошани у Чернігові.
Потім жінка знову повернулася працювати на залізницю, але вже не попередню роботу, а черговою на переїзді. Василь же працював на різних посадах – був і завідуючим сільпо, і головою ревізійної комісії у колгоспі, і у сфері газифікації працював, для чого спеціально їздив на навчання, і бригадиром столярної бригади, і за пасіками своєю і колгоспною доглядав – за що б не брався, будь-яка справа у нього ладилася. Майстром був на всі руки. Все було добре в молодої родини, лиш за одним краялось серце – не давав їм Бог діточок.
– Василь мій дуже діток хотів, то поїхав у Городню і запитав у лікарів чи не можна узяти дитинку з пологового, – каже Ганна Іванівна. – А йому порадили узяти старшеньку, років чотири-п’ять. Тоді Василь поїхав у дитячий будинок, там вже побачив нашу Любу і тільки потім повіз туди мене, навіть не признавшись, що вже знайшов доньку. Приїхали ми, діти усі бігають, а Люба маленька така, їй ще п’яти років не було, так потихеньку відходить від натовпу. Василь і каже: «Галю, ти бачиш оту дівчинку? Що твоє серце каже?». Я подивилася – дівча гарнюсіньке, до душі мені, моя це донечка. Так ми одразу й почали документи оформляти.
Так у них з’явилась найкраща доня у світі. І вона одразу ж, з першого дня почала Василя й Ганну татом і мамою називати.
– Я ніколи не відчувала, що я не рідна дитина, – каже Любов Василівна, ніжно тримаючи в своїх долонях материнські руки і погладжуючи їх під час розмови. – Я була оточена турботою ніжністю, мене плекали, мене виховували тільки любов’ю. І бабуся Тетяна, татова мама, теж любила мене як рідну. Не знаю, чи дізналась би я взагалі правду, та ще в дитинстві «добрі» люди допомогли. Я любила після школи бігати до мами на переїзд, у будку. І ото по дорозі мене одна жінка підізвала до себе і розповіла, що я прийомна дочка. Потім я вже й сама знайшла вдома документи, які це підтверджували, але батькам нічого не сказала – не хотіла їх засмучувати. Навіщо? Що б там не писалося в паперах, що б не балакали люди, і я, і вони знали: ми – найрідніші в світі доня, тато, мама і бабуся. І цього ніякі життєві обставини не могли б змінити.
ПІСНЯ, ЩО СТАЛА МОВЧАННЯМ, І СІМ’Я, ЩО СТАЛА ДЖЕРЕЛОМ ЛЮБОВІ
Ганна Іванівна, обіймаючи Любу, яка сама вже є бабусею чудової дев’ятирічної онучки Софійки, промовляє:
– Хіба паперами душа людини визначається? Моя свекруха Тетяна двічі виходила заміж. Від першого шлюбу був у неї син Олексій, а у другому народились мій Василь і його молодший брат Микола. То Василь і Олексій, хоч по батькові й не однієї крові, а рідніше їх у світі не було. Олексій був військовим, жив у москві. Ми часто до них у гості їздили, он і Люба пам’ятає. І вони до нас. Коли приїжджали, Василь з Олексієм так завжди гарно пісню заводили – у них талант був, ще й який. Але помер Олексій рано – у 50 років. І після його смерті Василь більше жодного разу не заспівав. Каже: «Не можу я, Галю. Як пісню заведу – так і Олексій перед очима. Не спів то буде, а плач…» От і свекруха моя душею любила нашу Любу. Як молодята після весілля від нас від’їжджали у Гомель, вона стояла на воротях і плакала. Казала: «Я її більш не побачу, нашу дівчинку». Передчувала свою смерть. Так і трапилось, на жаль.
Люба, закінчивши Перепиську школу, поїхала вчитися у білорусь, на бухгалтера. Там зустріла свою долю – Олександра Філіанова. На третьому курсі у 1981 році розписались, а у Перепису відгуляли весілля. А у 1983-му у подружжя народився син Сергійко. Ганна Іванівна їздила допомагати глядіти онука, доки молода мама здавала випускні іспити. На той час Василь Нестерович і Ганна Іванівна після смерті свекрухи продали свій добротний будинок у Перепису і купили натомість житло у Городні.
Тоді Ганна Іванівна вже вийшла на заслужений відпочинок, та й Василь Нестерович – теж. Однак він не звик сидіти без справи, тож, окрім того, що розбудовував власний будинок – щоб було місце і дітям, і онукам, працював і на будівництві Городнянського будинку культури. Його майстровиті руки не знали ані хвилини спокою. Все робив з любов’ю – чого тільки варті візерунки на вікнах у перебудованій двоповерховій оселі!У 1983 році переїхали до батьків у Городню і Люба з чоловіком Олександром і сином Сергійком. А через дев’ять років у них народилась менша донечка Наталочка. Взагалі число дев’ять для цієї родини магічне: Василь Нестерович був старший своєї дружини Галини на 9 років, на стільки ж старший за Любу і її чоловік Олександр Вікторович. І різниця у віці між сином та донькою теж становить дев’ять літ. І ще – з семи дітей у родині, де зростала Ганна, було чотири брати й три сестрички. Так от усі сестрички народились у різні роки, але в один день – 9 квітня.
ІСТОРІЧНА МІСІЯ ДОБРА І СВІТЛА
Вже двадцять два роки, як залишив цей світ і полинув на вічний спочинок глава сімейства Василь Нестерович. Люба каже, нема жодної днини, коли б мати не згадувала чоловіка. Гарне життя випало їм на двох.
– Василь мене завжди жалів і беріг, – каже Ганна Іванівна. – До нього всі горнулися – односельці, після того, як ми переїхали у Городню, були частими гостями у нас. І з сусідами жили дружно, весело. Знаєте, мені протягом усього мого життя, де б я не повернулась, зустрічались тільки гарні, світлі люди. Мабуть, тому і доля моя насичена щастям.
Мешкає Ганна Іванівна з донькою і зятем – як повелось з перших днів. Ще два роки тому вона з паличкою виходила на город біля хати і там господарювала. Навіть картоплю копала. Нині сили вже не ті – більше часу доводиться проводити в ліжку, каже, ноги погано носять. Коли Люба їздила до Наталії у Канаду, доглядав за тещею і господарством Олександр Вікторович. Бабуся щиро посміхається і тихенько зізнається, що зять готував навіть краще, ніж донька, лукаво поглядаючи на Любу. Та, сміючись, міцніше пригортає матусю. До речі, Любов Василівна відома городнянцям як очільниця відділу статистики в Городнянському районі впродовж багатьох років.На стінах кімнати – вишивані картини і хрестиком, і бісером. То роботи Ганни Іванівни і Люби.
– Тато був майстром на всі руки у чоловічих справах, – каже Люба. – Але й мамі в жіночій мудрості та майстерності не було рівних. Вона вибивала машинкою на тканині гаптування, вишивала так, що скільки людей звертались з проханням вишити весільний рушник для молодят – не перелічити тих рушників. І як затівалось весілля у селі, обов’язково саме маму запрошували випікати весільний коровай. Мало того, що в неї він завжди вдавався на славу, так ще ж і прикмета була така: треба, щоб коровай готувала жінка з гарної родини – на щасливу долю молодятам. А до роботи вона взагалі шалений трудоголік: було, вийдуть жінки жито жати на пайки по десять соток. Поруч сусіди у трьох жнуть і за нею самою не встигають. А після війни й взагалі поле доводилось собою орати – коні всі на колгоспних ланах працювали, а вдома справляйся як хочеш. То впрягались по п’ять жінок у плуга, а шоста ззаду – і орали свої садиби по черзі. А як свою хату у Городні розбудовували – глину ногами місила, та й яку кількість, будинок он який вигнали! Ото тепер і ноги болять. Натрудила їх за життя.
Онук Ганни Іванівни Сергій з дружиною і дев’ятирічною правнучкою Софійкою мешкають у Чернігові. Для прабабусі нема більшого щастя, як обійми маленьких долоньок. А онучка Наталія, яку городнянці пам’ятають як талановиту танцюристку, забралась аж за океан – у далеку Канаду. Нині вона там викладає танці. Любов Василівна і Олександр Вікторович вже побували по черзі у доньки в гостях, не злякавшись багатогодинних перельотів. Саме Наталія зв’язалась з нашою редакцією, щоб допомогли привітати її улюблену бабусеньку зі сторічним ювілеєм. Що ми й робимо із задоволенням. Бо дожити до такого ювілею не кожному долею вготовано, а ще й нести протягом століття у світ стільки доброти й тепла, без тіні сірості, заздрості й зла – то особлива місія, місія добра і світла, яку доля готує тільки обраним.
Спілкувалась Світлана Томаш,
Новини Городнянщини
