Уїдливе вуличне прізвизько Резік приліпилось до діда Олексія, мов непроханий кусючий ґедзь у Петрівку. Може через те, що завзятий мисливець ще до війни на полюванні часто «промазував», стріляючи зі своєї старої, допотопної берданки. А купити нову двоствольну рушницю не було статків...
І
У справді теплім колі завзятих мисливців-корюківців дід Олекса почувався, без перебільшення, набагато краще, зручніше, здоровіше, аніж та риба в чистій дзеркальній річковій воді… Особливо (а це зримо видно всім) опісля такої приємної, вдалої лісової облави… на хитрих, шкідливих вовків-сіроманців! І ось уже три їхні довготелесі трупи лежали біля підмочених ніг мисливця, обважнілих від довго процесу погоні.
— Та є за що! Не гріх і по високій склянці самогону пропустити! — змірявши спритним, уважним поглядом гурт мисливців, обізвався з-під куща горобини Єгор Чубара.
— Справді, є за що!
— І берези оці, сосняк, здається мені, ще вищими, ласкавішими стали… Чи не так, братва?
— А ти поет, Олексо!..
ІІ
— Поет? Ну то й що? Це значно краще для мене, аніж прізвисько вуличне — Резік… Я — ваш мисливський поет! Мо’, трішки й нікудишній, гарячкуватий Марко-поет… Та все ж… Якби у мене було не одне, а три життя, — вів далі Олекса, — то, може, усе б віддав, цілком свідомо, за мисливське своє життя, за оцю «чудо-розвагу» — облаву! Бо ж прокляті вовки-потвори! І коням на вигоні, на городах… до смерті стегна розпанахують-рвуть! І колгоспних овець, свиней і телят нищать! І громадську худобу!
І знову підтримав розмову Єгор Чубара:
— А мені баба Устя Скидан якось розповіла…
— Що?
— А ось що. У селі Шкробове місцевий мисливець полонив величезного вовка, стриножив йому лапи міцною мотузкою та дубовим рубанцем… І водив лагідного, покірного вовчугана, ніби того слона, на показ по всьому селу.
ІІІ
Гаврило Кузько розкрив і свій власний секрет мисливця зі стажем, коли в нього спитали:
— А на якого звіра Вам найбільше таланить?
— На зайця, — відповів той. — Хоча брав участь і раніше в облавах на вовків, яких за роки війни в наших краях чимало розвелося.
IV
Так от про зайця. Піднімаюсь рано-вранці. Обов’язково враховую, яка погода була вночі, а значить, і знаю тоді, де ночував заєць. Якщо це взимку та ще й у відлигу, то заєць розсівається по всіх усюдах: і в полі, і в лісі, на луках, на городах… Залишає багато слідів. А найбільше — на озимині. Інша справа, коли вітер або заметіль. Заєць, як відомо, дуже полохливий, не може спокійно ночувати в лісі. У кожній гілочці, пеньку, рослині йому щось страшне ввижається. Біжить тоді в поле. Закопується у сніг, та ще й біла пороша зверху спину притрусить. Тільки невеличка рудувата проталинка від його подиху льодовою кіркою пришерхне. Тепло, затишно звірині… А у великий мороз? Заєць тоді на луки прямує — ближче до очеретів, лозняків. Сховається десь неподалік водойми і дрімає собі, не закриваючи широких, косуватих очей…
V
— Здорові були, діду! Де це були? Що бачили? — озивалися чоловіки до подорожнього.
— Де був, там і слід мій загас, вовки задряпали, — посміхнувся старий.
— А куди чимчикуєте? — не вгавали чоловіки, навприсядки оббіловуючи коня, що лежав на землі під обгорілим парканом.
— На Западеньку, на своє згарище подивитися йду. Ой, людоньки! Братці, погляньте! Вже й на Сновськім шляху, на ґрунтовці, обабіч Довгого болота — наші червоноармійці! — приклав долоню до вицвілих очей дід Езловецький.
— І нам кортить до шляху побігти. Та, бачите, обуза-конячка оця німецька не дає. Допоможіть, діду, оббілувати її та розрубати на м’ясо. Це ж уночі наша розвідка… Бачите — убитий німчура-офіцер он. І оця коняка, — закректав один із чоловіків.
— Взявся за гуж, то не кажи, що не дуж, — зауважив дід.
— То як — допоможете? Як це там Вас по-вуличному — Резік?..
— Ні, я поспішаю. Звиняйте, бо мені ще треба зниклу десь у нетрях поблизу криниці свою «пилу» — бабу Домну шукати. «Облаву» полудневу оце на неї готую, — шуткував дід. — Та і для кого я Резік, а для таких, як ти, Лавріне, — Олексій Григорович!
— Та Ви не ображайтеся, діду, звиняйте, коли що, — посерйознішав Лаврін.
— А я і не ображаюся… Та «компенсацію» з вас, голубчиків, усе ж здеру, — примружив око дід.
— Яку це компенсацію? — здивовано спитав Лаврін.
— Он той, заюшений кров’ю шмат конини.
— Ех, діду, нате вже, беріть та знайте: це проклятий Гітлер, кривава війна нас, нещасних корюківців, довела до того, що й оцій конині раді.
VІ
Уїдливе вуличне прізвизько Резік приліпилось до діда Олексія, мов непроханий кусючий ґедзь у Петрівку. Може через те, що завзятий мисливець ще до війни на полюванні часто «промазував», стріляючи зі своєї старої, допотопної берданки. А купити нову двоствольну рушницю не було статків. Дуже вже полюбляв колективні облави на вовків. І ще дуже не любив дід Олексій їсти вдома бабину «пустоповітряну», тобто ніщимну юшку. Тому, коли повертався з невдалого полювання, на березово-сосновім узліссі, причаївшись за кущем горобини, підстерігав дрібних пташок, стріляв і вкидав їх у свою нерозлучну полотняну кайстру. Не гребував дід Езловецький горобцями, різними повжиками (резіками). Отак хтось із грибників-ягідників і застукав діда на гарячому, та й охрестив Резіком.
Унікальність цього діда ще й тому, що він, переховуючись у лісі від карателів, частенько заправлявся горілочкою. Він примудрявся возити на возі, запряженім рябою коровою, нерозлучний самогонний апарат і потім крадькома в лісових хащах гнав самогон. А вже як перехилить чарчину-другу, тоді стає веселий, жвавіший та балакучий. Можливо, саме це й допомогло вижити серед воєнного розвію, у розстріляній дощенту Корюківці. Яка ж повоєнна доля діда Олексія? Досить трагічна. Він помер насильницькою смертю від рук своїх же односельців. Його, 85-річного, забив до смерті один із сусідів…
VІІ
Звичайно, неможливо розповісти про всі випробування, які випали на долю корюківців, які до середини вересня 1943 року переховувались і виживали в лісах навколо Корюківки, які дивом врятувалися… З кожним роком усе важче стає знайти свідків тієї жахливої березневої трагедії. А тоді, разом з усіма, визвольній ході червоноармійців радів і дідусь-весельчак Олексій Григорович Езловецький. Він, як і всі ми, зустрічав радісну, таку довгоочікувану звістку про визволення.
Олександр ДУДКО, с. Сядрине Корюківського району
