СІМДЕСЯТ ДВА РОКИ ТОМУ, У ТРАВНІ 1945-ГО, НАД РЕЙХСТАГОМ БУЛО ПІДНЯТО ПРАПОР ПЕРЕМОГИ.
Щовесни в Росії епідеміологічний поріг долає хвороба, яку дотепники назвали влучним слівцем «побєдобєсіє»: напередодні чергового Дня перемоги там обов’язково починаються балачки про «найбільші жертви великого російського народу, яких він зазнав у тій війні». Опісля там відразу переходять до «вирішальної ролі росіян у перемозі над ворогом». А от про втрати інших народів, коли й згадують, то так, мимохідь, мовляв, їх «не можна навіть порівняти з нашими, російськими». А деяких «експертів» та «істориків» — учасників різних ток-шоу на російському ТБ — останнім часом узагалі охопила параноя: українців вони називають «суцільними зрадниками, які продалися фашизму». Словом, навіть пропаганда Геббельса порівняно з путінською тьмяніє!
Однак погляньмо на неспростовні конкретні факти, які стосуються подій Другої світової й участі в ній України та які мають документальні підтвердження, узяті також і з радянсько-партійних архівів.
За роки окупації Україна втратила близько 4 млн цивільних громадян. Про спалене білоруське село Хатинь знають мільйони людей у всьому світі. А чи відомо вам, що така ж доля спіткала 321 українське село та що заживо згоріли майже 50 тис. жителів?
До речі, гітлерівці перейняли досвід більшовиків стосовно знищення людей голодом: тільки до середини жовтня 1941 року вони вивезли з України 2 млн тонн зерна. А ще знищили 720 міст і містечок, 28 тис. сіл, десятки тисяч промислових підприємств, 18 тис. лікувальних закладів, 33 тис. навчальних закладів. Тільки впродовж 1943 року на невільницькі роботи вони вивезли понад 1 млн українців, а 1944-го — ще майже 600 тис.
Сьогодні весь світ знає про трагедію десятків тисяч киян — євреїв, українців, ромів, представників інших національностей, яких розстріляли кати в Бабиному Яру. Але свій Бабин Яр був у багатьох містах і селах: у Дробицькому Яру в Харкові знайшли вічний спочинок понад 60 тис. людей, у Янівському концтаборі у Львові — понад 160 тис. Абсолютну більшість з-поміж них становили етнічні українці.
За словами доктора історичних наук, професора Івана Шаповала, загальні людські втрати України під час війни, враховуючи загиблих на полі бою, померлих, жертв концтаборів, депортованих, евакуйованих становлять майже 14 млн осіб. За офіційними даними, оприлюдненими за часів існування СРСР, населення України з 1 січня 1941 року до 1 січня 1945-го зменшилося із 40,9 млн до 27 млн. Але про цей факт у сьогоднішній Росії воліють не згадувати.
З перших днів війни понад два мільйони жителів України вступили в загони народного ополчення та винищувальні батальйони, які боролися з ворожими диверсантами. Лише впродовж 1943–1945 років чисельність вихідців з України на чотирьох Українських фронтах становила 60–80% від їхнього особового складу.
У 1941–1944 роках на українській землі були зосереджені головні сили вермахту — майже 77% від загальної кількості дивізій. Переважна більшість із них були розгромлені саме на території України. З січня 1943 по жовтень 1944 року на території України радянськими військами проведено 15 наступальних операцій, із них 11 стратегічних. Це, зокрема, Воронезько-Харківська, Донбаська, Чернігівсько-Полтавська, Корсунь-Шевченківська, Львівсько-Сандомирська операції. У період з осені 1943-го до осені 1944 року на території України було зосереджено половину діючої Червоної армії.
Україна дала армії і флоту понад сім мільйонів воїнів. Половина загинула на фронтах, а кожен другий із тих, хто залишився живим, повернувся інвалідом. За питомою вагою у Збройних силах СРСР за кількістю удостоєних звання Героя Радянського Союзу й інших бойових нагород українцям і вихідцям з України належить друге місце. Вони ж очолювали більшість із 15 фронтів, були широко представлені серед інших полководців і воєначальників.
Слід сказати, що саме в Україні був розвіяний міф про «непереможну і легендарну Червону армію», яка, за твердженнями «кремлівського вождя», мала воювати «на чужій землі і малою кров’ю»: вона зазнавала численних поразок із шаленими втратами. Але не з вини бійців і командирів, а через нікчемних стратегів — Сталіна та його маршалів.
Та, незважаючи на всю їхню військову убогість, просування вермахту на схід було призупинено. Насамперед завдяки мужності, витривалості пересічних вояків, які, жертвуючи власними життями, намагалися зупинити ворога.
Про наступальні операції, форсування Дніпра та інших водних артерій України, у яких брали участь сотні тисяч українців, багато написано в маршальських мемуарах. А от правди в них обмаль: не могли полководці, а може, і не хотіли все розповісти прийдешнім поколінням про ті страшні часи. Якби вони повідали правду, то їхні діти й онуки здригнулись би, дізнавшись, що життя простих солдатів не коштувало й ламаної копійки. Особливо тих, кого мобілізували з визволених українських міст і сіл. А мобілізовували, за свідченням сучасників, «усіх, хто вмів стояти на ногах». Серед новоспечених бійців було багато й тих, кому не виповнилося 17 років, але на цю обставину польові військкомати особливо не зважали. Сяк-так обмундирувавши новоспечених солдатів, їх одразу кидали в бій.
— Для вищого командування ми були статистичними одиницями, бо як інакше можна було розуміти те, що нас кидали на ворога, який переважав нас у живій силі й техніці в п’ять-сім разів? Ми ж ішли на нього практично з голими руками, — згадував після війни Олександр Маркаш, якому пощастило вижити. — У мене й досі перед очима десятки 17–18-річних переляканих хлопченят».
Незважаючи на величезні втрати серед бійців і командирів Червоної армії та мирного населення, у травні 1945-го нацизм було переможено. І хоч би що сьогодні казали кремлівські ідеологи про «вирішальну роль російського народу в перемозі над фашизмом», ми маємо пишатися подвигом наших батьків і дідів. Це вони, жертвуючи своїм життям, воювали пліч-о-пліч із солдатами інших національностей. Наші діди й прадіди навіть гадки не мали, що сини та онуки їхніх російських побратимів, з якими вони ділили останню цигарку, набої та гранати, через десятиліття приватизовуватимуть їхній внесок у розгром нацизму. А ще прийдуть на українську землю, несучи розруху, смерть, сіючи ворожнечу поміж людей, чиї діди й батьки покінчили з фашизмом.
Сергій ЗЯТЬЄВ, Олексій ТРИГУБ, «Народна армія»
Під знаменами інших країн
Під час Другої світової війни етнічні українці воювали не лише в Червоній армії, а й у збройних силах інших країн антигітлерівської коаліції.
Влітку 1943 року була сформована 1-а окрема Чехословацька бригада під командуванням полковника Людвига Свободи. З 15 тисяч вояків, які увійшли до її складу, 11 тисяч були закарпатськими українцями, які наприкінці 1930-х втекли до СРСР, рятуючись від угорської окупації.
В Канаді, як відомо, нараховується найчисельніша українська діаспора. І коли в роки Другої світової ця країна приєдналася до антигітлерівської коаліції, близько 50 тисяч українців поповнили її лави.
Майже 40 тисяч американців українського походження воювали в тихоокеанському регіоні, в Азії, Північній Африці, Європі, брали участь в поставках до СРСР по ленд-лізу зброї і військового майна. У переможному 1945-му вони зустрілися зі своїми земляками, які перебували в рядах радянської армії, на берегах Ельби.
У 1940 році Німеччина напала на Францію, де на той час проживало багато українців. Тисячі з них зголосилися воювати за французьку землю. З них п’ять тисяч увійшли до «Іноземного Легіону» і брали активну участь в боях. Статус окремих підрозділів французького руху Опору отримали три українські формування: курені ім. І. Богуна та ім. Т. Шевченка, а також підрозділ поручика Круковського.
Щоб краще уявити участь українців у Другій світовій війні, їхню звитягу і жертовність, досить прочитати слова письменника і публіциста Мирослава Небелюка:
«В гігантському змагу останньої війни українці взяли масову участь. Перейдіть лише цвинтарі полеглих у Нормандії, огляньте лише жертви великого союзного десанту на побережжях Франції, і на вояцьких хрестах знайдете стільки українських прізвищ!.. Українська кров лилася під англійським, американським та яким хочете іншим прапором за сильні ідеали».
