Коли, рік тому, я починала писати тексти для «Повернись живим», в мене на війні не було жодного родича чи знайомого.
Тоді мене, десь глибоко в душі, навіть ображала фраза, що війну відчувають лише ті, кого вона торкнулась. Я бачила як моя одногрупниця збирає кошти і мотається на фронт, як у Львові зустрічають перших прикордонників, які вертаються з війни, як в церквах облаштовують пункти збору ліків… І не розуміла як можна це все пропускати повз.
Майже рік тому я вперше поїхала на передову. Це вже була не та війна 2014 року, але яка різниця, коли стріляють і гинуть. Померти від «Градів», можливо, страшніше, ніж від кулі, але результат виходить тим самим.
Після першої своєї поїздки на Донбас, я зрозуміла, що байдуже на людей, які тут воюють, мені вже точно не буде. Вони писали: «Дякуємо, що переживаєш за нас», а я вже точно знала, що ця війна торкнулась і мене.
Я бачила військових, які казали: «Просто, приїжджай в гості» і тих, що говорили: «Щоб у вас, волонтери, ще замовити?». Бачила таких, які вдосконалюють себе і техніку, та відвойовують, при можливості, територію і таких, які говорять: «Я 30 років пив, чому ви мене хочете переробити?». Бачила тих, з кого зовсім незаслужено зробили героїв військових дій і тих, хто робить свою справу тихо і спокійно. І, на жаль, не застала вже багатьох справді визначних воїнів...
Я не бачила як звільняють міста і трупи попід дорогою. Але бачила розбиті вщент житлові будинки і господарів на порозі, що лишилися в одних спортивних штанях. Не бачила поряд озброєних сєпарів, але бачила, як вони ходять по своїх позиціях і спостерігають за нашими. Я не бачила як працює артилерія, але потрапляла під обстріл з кулеметів і гранатометів.
За рік я припинила боятися війну у її прямому значенні, але почала боятися за майже незнайомих людей. Припинила дивитися на військових, як на «бідних наших хлопчиків», бо це воїни. І припинила ідеалізувати їх всіх.
Для того, щоб відчути війну, не обов’язково сюди їхати. Не обов’язково відправляти когось з рідних. Не потрібно спихати відповідальність на будь-кого, крім себе.
Щоб когось врятувати – мало поплакати, помолитися чи поставити лайк. Щоб когось врятувати, потрібно дати йому те, що рятує. Щоб врятувати країну – потрібно це робити всім разом.
Армії досі потрібні «нічні очі», маневрені машини і запчастини для техніки.
Це все у наших силах і можливостях. Тож працюємо.
Дар'я Бура. фото:А.Римарук. Проект «Повернись живим»
