Інна Руснак народилася 24 січня 1988 року в місті Сокиряни Чернівецької області.
Друкувалася у журналі «Дніпро», альманахах «Скіфія-2013-Зима», «Скіфія-2014-Весна», Антології сучасної новелістики та лірики України-2013 від міжнародного літературно-художнього журналу та видавництва «Склянка Часу*Zeitglas», Антології майданівських віршів «Небесна Сотня» (упоряд. Л. Воронюк, 2-ге вид.), у літературно-мистецькому Інтернет-часописі «ТекстOver», у «Просто литературной газете» від журналу «Товарищъ».
Автор поетичних збірок «У віршах захисту шукаю», «Трагедія закоханого серця». Член НСЖУ.
***
Розкажи мені, де замовкає біль
І який він на дотик, на колір, на запах?
Скільки треба босоніж відміряти миль,
Щоб позбутись його, щоб його подолати?
Скільки треба ковтнути іще проклять,
Мов пігулок, що зцілять, сльозу вмить осушать?
Розкажи мені, де болі світу сплять
Ще до того, як вщент храми душ всі розрушать?
Розкажи, де ховають уламки ті,
І як потім живуть? Що хорошого сниться?
Може, й далі чекають?.. Обід на плиті,
І з холодної кави ще пахне кориця.
Безтурботно старі відривають дні,
У щоденник записують плани «на завтра».
Чи годують на вулиці голубів,
Без найменших вагань між «що цінне» й «що варте».
Може, легше, коли порожнинно так,
Коли біль поза зоною, нуль абонплати?
Бо тоді не болить, бо тоді – ніяк,
Бо тоді вже нема чого більше втрачати.
- Інна Руснак
***
Твоєї глухої віри нам вистачить на обох,
Дарма, що небесні знаки дощами позатирало.
Я буду тихо мовчати, курити і пити грог,
Бо, мабуть, моєї віри для щастя таки замало.
Бо врешті не сталось дива, сигнали усі мовчать,
Начала й любові світло з оскалом гірчить варавви.
Давай переріжем вени в сімох родових проклять,
Що змієм сичать і в’ються, засучимо лиш рукави.
А може, Вгорі забули? – Ми тіні порожніх снів,
Існують бліді «бо треба», але їх ніхто не бачить.
Дістали доречно, певно, з тобою увесь цей гнів
За спрагу до щастя, мрійну любов, за вкрай необачність.
Твоєї сліпої віри нам вистачить на обох,
Дарма, що давно не вірю і небо мовчить дощами.
«Мене ти також не бачиш, Я ж – поряд», – промовить Бог…
Й заплаче над нашими іменами…
***
Коли приїздить вона часом додому
і згадує все, що із нею ставалось:
колишню роботу, любов, як оскому,
котра довжиною у вічність здавалась,
наявність у діях, обмеження в планах,
непевність в розмовах, опущений погляд,
захований сенс у червоних тюльпанах
й такий врешті-решт помилковий світогляд.
Вона просто тихо виходить з квартири
і клацає защіпка, аби заперти
її власний обшир – один на чотири,
де завжди картання працюють експерти
того, що не сталось, про що шкодувала,
чиїх пропозицій нараз відрікалась,
до кого тяглася, кого забувала,
кого відпустила і не дочекалась…
Коли приїздить вона часом додому,
тоді відбувається з нею незвичне.
І не озирається, мов на Содому,
на власне минуле – бліде, єретичне.
***
В місті, де виростали й бродили вогкими алеями після дощу,
Просиш побути ще трохи мене, наче можливість, яку відпускаєш.
Й гадки не маю, як важко тобі, коли їду. У зливи тебе обійму, захищу
Від негараздів, від болю, від світу, що грається з нами, ну знаєш.
В місті, яке я люблю попри те, що мене силоміць відштовхнуло,
Все ж залишаються люди близькі й дорогі, хто у серці моїм владарює.
Точно не впевнена, як щонайліпше для всіх і для мене теж було б?
Те, що з тобою далеко – наразі найбільше чомусь неухильно турбує.
Легше поїхати чи залишитись з тобою, із мамою, з космосом нашим на трьох?..
Тільки життя, воно, знаєш, непередбачене й дещо, бува, деспотичне.
Коли не разом – якось тоді особливо в молитві, що на ніч, прошу, аби Бог
Вас іще довго для мене беріг. Знаю, прохання це – егоїстичне.
Але любов, вона, знаєш, готова на все, моя сестро, готова на ризик одвічний,
Ти – мої крила і сила в мені, та опора, що міцно тримає, коли починаю летіти донизу.
Часом, я мало кажу, що люблю, але слова, вони, знаєш, бувають ламкі, крижані, анемічні.
Інше – любов, що у серці зорею й гартувалась любов’ю твоєю – відчай здолає і кризу.
В місто дитинства і наших з тобою відвертих сестринських розмов за столом
Рвуся із клітки оцього, хвилинами, люто-цинічного, часом, комічного світу.
В космос на трьох у маленькій квартирі, що в місті, де ГЕС і ГАЕС, над Дністром,
В казку дитинства, до тебе і мами, сестричко, лечу, наче вітер.
***
Його мовчання викликало втому
Й накочувались хвилі радіації,
Коли відходив потяг від перону,
Б’ючи по серцю хвилями вібрації.
Вона була в якомусь із вагонів,
Кудись втікала від глухої порожнечі.
Застрягло в горлі сотні ембріонів
Несказаних йому дорогоцінних речень.
Застрягло все, що було і що буде,
Вона немов ковтнула гострих спецій.
За склом вікна з’являлися верблюди,
Червоне море, обрис пірамід-трапецій,
Найкраще літо, котре трапилося з нами –
Її бажання він виконував будь-що там.
Аж раптом осінь відгомоном зливи
Пройшлась по їхніх внутрішніх синодах.
Вона йому постійно пробачала,
Вона його кохала недоречно.
Без боротьби – так треба! – врешті відпускала…
Відходив потяг. Він стояв – безпечно…
***
І коли замерзає ніч у льодяниках зір над дахом чужого будинку,
А на ранок весна між зими снігові продирається хащі –
Вона віями ловить розтале кохання, останню цієї зими сніжинку,
Й обіцяє не стати на ті ж самі граблі ніколи, нізащо.
І коли розуміє, що світ прогресує і не буде отак, як раніше,
І коли він сприймає її як один із предметів будинку,
Наче шафу, диван чи порожню, обдерту в холодному просторі нішу,
Чи поламану ним же до щастя передостанню сходинку, –
І тоді замерзає ніч у льодяниках зір над їхніми векторами,
Що врізнобіч лягають на мапі колишнього спільного руху.
Апокаліпсис їхніх відносин руйнує збудовані ними любові храми,
І пророцтва від майя збуваються – вмить виростає сліпа розруха…
***
Він ще їй довго снився по тому:
Коли наливалося солодом літо
І вранці передбачало втому,
А увечері змушувало тремтіти.
Коли опадало жовте листя,
Коли шматував вітер осені мрії,
Котрі вже давно втім розбрелися
Брудними кутками, неначе повії.
І коли випав сніг враз на місто,
Щоб сховати недоліки грішних марень.
Коли на пиріг місила тісто,
Пилá глінтвейн в одній із міських кав’ярень.
Аби тільки він згадав про неї
Десь там, де горить їхнє місто вогнями
Потрощених мрій, як частини Помпеї,
Що серце лоскочуть пройдешніми днями.
***
Насправді у жовтні вже зимно, хоч всі ще очікують бабине літо,
І листя опало, й вночі прогнозує синоптик до мінус одного,
І заіржавілі провини блукають, мов привиди, внутрішнім світом.
Насправді ми ходимо в церкву лише на Великдень, хоч віримо в Бога.
Оте, що роками не приспане було, що досі тривожить, нуртує,
Коли дістаєш із підшивки не втішених спогадів трішки любові.
Насправді тепер розумієш, що час, він ніяк аж тебе не лікує,
Ти вкотре уперто себе виправдовуєш в монологічній розмові.
Насправді усе, що здається брехливим — то істина й незаперечність,
І рано чи пізно (та краще би рано!) ти вносиш покаянно плату.
І врешті приймаєш гірку необачність, і власну завжди у душі двох частин суперечність.
Насправді він любить тебе, призабутий, тобою не прощений тато...
