За управління Кравчука-Фокіна розпочався страшний дерибан української економіки. Прем’єр Вітольд Фокін за 108 тисяч доларів злітав у Бразилію, а на шляху назад приземлився в острівній країні Мальта з 400-тисячним населенням, де уклав угоду на поставки звідти в Україну тканин, фурнітури для взуття, фарби – такий «подвиг» здійснив.
Великі справи потрібно робити, а не обговорювати їх безкінечно
Автор Леонід Яковишин
Для мене було дивним, коли вони з трибуни парламенту демонстрували непримиримі різні погляди на події у великій державі, «вагітній» розвалом, а після пленарних засідань поводилися як давні друзі, гуртуючись навколо лідерів, домовлялися про спільні подальші плани приватизації кращої в СРСР економіки. Невеликі компанії (секретарі обкомів, директори підприємств, представники Народного Руху) нерідко збиралися вечорами і в моєму двокімнатному номері готелю «Київ».
Запеклих розмов про покращення життя простих людей я не чув, здебільшого сперечалися, як послабити вплив Москви на український уряд, на використання багатих природних ресурсів. Кінцеву мету малювали райдужну: «Отоді заживемо!..» Найбільше раділи ті, хто ніколи не займався серйозною економікою, але дуже хотів до неї дорватися.
Перші результати «незалежного від Кремля» життя не забарилися. Україна взяла великі іноземні запозичення, заставивши під це більше двохсот кораблів Чорноморського морського пароплавства. До речі, за кількістю суден і обсягу вантажів на 1991 рік це була друга компанія в світі – після японської.
В 1992 році прем’єр Вітольд Фокін призначив на посаду керівника пароплавства Павла Кудюкіна, ініціатора тих запозичень. Протягом двох років він «розвивав» український «незалежний» флот, кредит не погасив, зате став офіційним валютним мільйонером, мав чи не єдиний в Україні на ті часи персональний банківський рахунок на майже мільйон німецьких марок. Не говорячи вже про інше багатство, яке «засвітилося» після арешту 1995 року, коли його «хрещеного батька» Леоніда Кравчука замінив на посаді президента Леонід Кучма.
Адмірал могутнього пароплавства, де працювали 37 тисяч людей, а в суднобудівельній і ремонтній галузі – аж півмільйона, відсидів під слідством чотири роки, йому оголосили вирок – 10 років позбавлення волі, а потім усе «переграли» на чотири роки. Хоча за борги, й під цим прикриттям, Україна позбулася всього Чорноморського пароплавства, яке на 1991 рік оцінювалося в 1,5 мільярда доларів.
Аудиторську оцінку зробила іноземна фірма, коли Павло Кудюкін приймав пароплавство. Після його арешту ніхто нічого не перевіряв, рахували лише його статки. Видно, далеко не всі. Після чотирирічної відсидки відгуляв шикарний ювілей, на якому був присутній і перший президент Леонід Кравчук.
За гучну мільярдну казнокрадну ганьбу з Леоніда Макаровича – як з гуски вода. А от приближена до Кудюкіна особа, наша відома землячка Віра Ульянченко, втекла від суду у США, там і дитину народила, жила безбідно за океаном аж до сходження на президентський престол Віктора Ющенка.
Зараз вже майже ніхто публічно не згадує, що Україна в перші роки незалежності втратила право називатися одинадцятою в світі морською державою, а Чорноморське морське пароплавство – другим у світі. Українські 274 судна опинилися на Кіпрі та в інших далеких портах. І це лише один із перших злочинних кроків незалежності, потім таких було багато. Детальніше зупинився на цьому, оскільки ганебнішого ще треба пошукати в історії світу.
Судіть самі, невеличка Молдова «відтяпала» в молодої Незалежної 450 метрів берега річки Дунай і створила там свій флот. Пароплавства мають Білорусія, Казахстан, яких і далеко не поставиш у ряд світових морських держав. А Україна вважалася одинадцятою!..
За початок знищення Чорноморського морського пароплавства, за призначення на посаду керівника-фігуранта кримінальної справи Кудюкіна (після двох років роботи) не поніс ніякої відповідальності перший прем’єр-міністр незалежної України Вітольд Фокін. Втім, йому довелося піти з посади за інше негідне антидержавне діяння.
На пленарному засіданні Верховної Ради вранці 24 жовтня 1991 року я запропонував створити депутатську комісію для з’ясування, що це за американська угода на 22,5 мільйона доларів, укладена по ембріонах? Згодом з’ясувалося, що це була перша незалежна «відкатна» міждержавна угода, ще й не першочергової потреби. Тож я особисто написав депутатську заяву у Генеральну прокуратуру з вимогою порушити проти прем’єра Фокіна карну справу. Генеральний прокурор Віктор Шишкін побоявся порушувати цю карну справу, навіть втік у відпустку, але це зробив його перший заступник Юрій Гайсинський. З цього приводу у мене відбулася розмова спочатку з першим заступником голови ради міністрів Олександром Ткаченком, який підтвердив, що «ембріонна» валютна угода укладалася без його відома, потім спілкувався з уже обраним 5 грудня 1991 року президентом Леонідом Кравчуком.
Глава держави у розмові зі мною засудив «недержавницький» вчинок керівника уряду, але не схвалював притягнення Фокіна до суворої відповідальності. Вдруге я розмовляв із Леонідом Макаровичем стосовно справи Вітольда Фокіна, коли прем’єр написав заяву про відставку, отже, президент порадив мені забрати заяву з Генеральної прокуратури. І я забрав, але після того, як горе-прем’єр був звільнений з високої посади.
Повернувся я до цієї історії не спроста. Спочатку неабияк здивувався, почувши про призначення Леоніда Кравчука головою Тристоронньої контактної групи щодо Донбасу, а вже коли першим його заступником став Вітольд Фокін, – мене аж покоробило. Ще й яке «державницьке» пояснення Леоніда Макаровича прочитав – мовляв, з Фокіним буде йому комфортно працювати! Журналістам він розповів, як вони вдвох протягом п’яти годин сиділи і обговорювали Мінський процес. А як тільки активістам не сподобалися заяви Фокіна і вони кинулися лементувати на всіх телеканалах, Кравчук відхрестився від Фокіна, сказав, що не він рекомендував його на цю посаду, взагалі не має до цього призначення ніякого відношення.
Колишній голова Верховної Ради Володимир Литвин в інтерв’ю виданню «Страна» дав таку характеристику досвідченим діячам: «Люди, які займали високі посади, а потім відішли від політики, часто охоплені бажанням бути почутими, коли у них з’являється така можливість, вони намагаються навчити, як слід працювати правильно і відповідально. Але ж з Кравчуком все зрозуміло: це патентована політична повія. І причому завжди».
Подібної оцінки заслуговує й другий «великий миротворець»? Я теж знаю цих керманичів з перших років незалежності. І аж ніяк не як успішних початківців побудови незалежної України, а як засновників незалежної корупції і незалежного казнокрадства. А ще вони великі мастаки обговорювати безкінечно й без толку «грандіозні» державні справи.
В Інтернеті можете почитати стенограму 28-го пленарного засідання першого скликання Верховної Ради 24 жовтня 1991 року під головуванням першого заступника голови Івана Плюща.
Згідно з порядком денним, ми повинні були обговорити Основні напрями економічної політики, але фактично слухали інформацію про основні економічні напрями, написані, відчувалося, вченими-теоретиками.
У своєму виступі я зауважив, що цю теорію ми слухали напередодні, і сьогодні те саме, здебільшого про перспективи розвитку аж на 10-30 років. А нам на той день треба було шукати шляхи стабілізації економіки, виходи з кризи. Попросив прем’єра дати відповідь на практичне запитання: якщо ми не будемо продавати Росії чи іншим країнам м'ясо, зерно, іншу продукцію, то за що купуватимемо нафтопродукти, газ, техніку, добрива? Китай пропонує Росії за тонну нафти 400 кілограмів цукру продати. А що ми можемо продати? Промислове виробництво скорочується страшними темпами. Міжнародні угоди, укладені некомпетентними урядовцями, шкідливі для народного господарства, в тому числі й зернові угоди. Та й що то за керівник уряду, який заявляє: «Треба вирішити велику низку надзвичайно складних соціальних і економічних проблем. Але при першому розгляді мимоволі закрадається думка, а чи можемо їх вирішити взагалі».
Перший незалежний уряд зняв з фонду оплати праці 1,2 мільярда карбованців для латання дірок в системі державного управління і окремих галузей «неефективної» економіки. Такого не дозволяв собі навіть неефективний плановий режим, названий Фокіним колоніальним. Але не за того режиму, а за управління Кравчука-Фокіна розпочався страшний дерибан української економіки. Прем’єр за 108 тисяч доларів злітав у Бразилію, а на шляху назад приземлився в острівній країні Мальта з 400-тисячним населенням, де уклав угоду на поставки звідти в Україну тканин, фурнітури для взуття, фарби – такий «подвиг» здійснив.
На тому пленарному засіданні депутати від економіки порадили прем’єру не за океан літати, а поїхати в Москву і вирішити питання, щоб розрахунки із зарубіжними партнерами здійснювалися через Національний банк України, без послуг Зовнішекономбанку колишнього СРСР. Незалежний уряд повинен був відшукати гроші для підвищення зарплат учителям і медикам. Натомість для прем’єра, а потім і першого президента головним завданням були питання приватизації незалежної економіки і роздержавлення землі.
Виступ Фокіна на 28-му пленарному засіданні, яке проходило через два місяці проголошення незалежності, супроводжувався численними голосними невдоволеннями депутатів, що викликало невдоволення прем’єра, мовляв, не хочуть уважно його слухати. А що було слухати?
На некомпетентність глави уряду робили слушні зауваження керівники господарств і обласних рад, дружніми оплесками підтримали депутати і мій виступ, а ще – редактора однієї районної газети. Такий був рівень проекту «Основних напрямів економічної політики перших років незалежності України». Натомість саме початок вважається найголовнішою складовою будь-якої справи, а що стосується розбудови незалежної держави – особливо.
Він говорить те, що думає
Цю «золоту» фразу Вітольда Фокіна днями «мусолять» провідні і не дуже провідні ЗМІ, особливо накинулися на неї після того, як президент Володимир Зеленський звільнив її автора з першого заступника голови Тристоронньої контактної групи по Донбасу.
Найбільш дивує мене одне: що таке доленосне для суспільства сказав Фокін? Адже він озвучив навіть не свою думку, а давно відому в Україні і за її межами. Ще й таку, яка після її виголошення енним оратором і на сантиметр не наблизила Україну до миру на Донбасі. Зате он на який п’єдестал слави підняли колишнього фігуранта кримінальної справи й неефективного управлінця економікою молодої незалежної України! Забули й пробачили йому призначення кримінального Кудюкіна на високу корупційну посаду, перші недолугі й «відкатні» міжнародні угоди, аграрії забули, як його уряд ледь не зірвав посівну кампанію весною 1992 року.
Тоді ми з головою колгоспу з Черкащини Олександром Чабаном 3 березня оголосили про початок голодування в стінах Верховної Ради на знак протесту проти зневаги до найважливішої галузі економіки, залишеної на весну без солярки й бензину, без якісного насіння, добрив і хімічних засобів захисту рослин, без доступних кредитів. До протестів приєдналися депутати-аграрники й хлібороби на місцях. І таки була прийнята відповідна постанова парламенту.
До речі, фразу Фокіна «Я говорю те, що думаю» вперше почув у його виступі на пленарному засіданні Верховної Ради в 1991 році. І знаєте, про що він сміливо думав і говорив? Про неефективну планову економіку СРСР, про ледь не колоніальний режим. Чому раніше про це не думав і не говорив? А який режим запроваджував для економіки незалежної держави? І що тепер конкретне зробив у Тристоронній контактній групі? Створював комфорт для роботи Леоніда Кравчука?
Я ж хочу звернути увагу «миротворців» Кравчука, Фокіна та інших колишніх й нинішніх «авторитетів», всього суспільства на думку французького журналіста і письменника Анрі Барбюса, який на фронтах Другої світової душею й тілом відчув страхіття найбільш кривавого побоїща: «Війна буде повторюватися до тих пір, поки питання про неї буде вирішуватися не тими, хто помирає на полі бою».
Леонід Яковишин,
Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», публіцист, Чернігівщина
