У випадковому збігу немає закономірності, хоча хтось, хто вважає себе філософом, дотримується прямо протилежної точки зору. Вважати себе і вважатися — вони такі схожі, але в них немає нічого спільного.
Михайло Блехман. Такий рік. Оповідання без лапок
Хто знає, що це буде — може, стаття, може — доповідь на конференції, може, навіть початок дисертації.
Втім, конференції не передбачалося, дисертацій ніхто не читає — в кращому випадку автореферат. А статтю навряд чи приймуть до публікації — хоча це ж не привід відмовитися від неї, ще — чи вже — не написавши жодного рядка.
Бібліотечна перепустка ніяк не знаходилася.
Дружина сказала б, якби з ранку не пішла з дочками в парк, що все повинно бути на місці. Я й поклав колись на місце, але забув, де воно, те місце.
Розсміявся власному награному песимізму, подумки поцілував сімейство і пішов у бібліотеку. Забув сказати: перепустка знайшлася — на місці, звичайно.
Я їхав, потім ішов, і думав, що можна було б прочитати все в Інтернеті, але ж на екрані знаходиш чужі відповіді на свої запитання, а в книзі — свої відповіді на чужі запитання. Втім, якщо знайдеш, то той, хто поставив їх, перестає бути чужим.
Бібліотека наша — відразу за рогом, на пагорбі. Біла урочиста будівля, до нього йти і йти, коли б і звідки б не вийшов. Шлях до бібліотеки завжди довгий, не помічали?
Листю давно вже не шелестілося — та й спробуй пошелести під снігом.
Автівки щойно загасили свої жовті та червоні вогники. За вікнами не було чути музики — вже або ще, різницю знайти непросто, особливо коли вони, ці начебто незліченні ще й вже, миготять і зливаються в один чи то теперішній, чи то минулий час.
Добре, що біля бібліотеки нарешті поставили урну для сміття — було куди кинути недопалок. Я зазвичай не палю, хіба що перед черговою статтею. Або книгою — але книгу тим більше ніхто не надрукує, нехай вже буде стаття.
У бібліотеці було порожньо. Порожнеча, як ви знаєте, буває абсолютно різною, одну не сплутаєш з іншою, це ж не вже і ще. Де б не було порожньо, такої порожнечі, як бібліотечна, ніде більше не знайдеш. Коли вранці підходиш до бібліотеки, на вулиці порожньо, скільки б перехожих не проходили повз — тебе і бібліотеки. А там, усередині, навіть одна людина порушує порожнечу. Ненавмисно — адже й ти для нього теж порушуєш. Або для неї.
Дівчина за стійкою довго читала картку з назвою книги, потім її, книгу, ще довше шукали.
Все ж таки це буде стаття, думав я тим часом. Мені не звикати до відмов, вірніше, до їхньої відсутності. Мені зазвичай не відмовляли — мовчання це ж не відмова, а чекати я звик і вже не чекав, тим більше що написати нову статтю простіше, ніж дочекатися відповіді на стару.
Нарешті книгу мені принесли, дівчина вписала моє прізвище у формуляр — в нашій бібліотеці традиції збереглися, і я пішов до порожньої читальної зали.
Якщо порожнеча завжди різна, то чи є у неї — у них — порівняльний ступінь? Порожній, порожніший, найпорожній — відповів я сам собі і сам із собою розсміявся. Треба буде посмішити дочок.
З ранку читати хотілося, як їсти. Кажуть, апетит приходить, коли їси, але я не згоден — коли взагалі я був згоден? Ну справді, все залежить від того, що саме їси і що саме читаєш. Найчастіше буває, що апетит не приходить, а навпаки — йде. Посилюється він рідко, згодні? Хоча коли ви взагалі буваєте згодні?
Книга здавалася зовсім новою. Я подивився на формуляр — він був порожній, в нього дівчина вписала тільки одне прізвище — моє.
Ось іще один різновид порожнечі, вона нічим не схожа на ту, яка буває на вулиці, на ту, яка за закритими вікнами, на ту, яка тут, у бібліотеці. Формуляр був порожній по-своєму, такими порожніми бувають тільки бібліотечні формуляри. Тут вже і ще перемішуються як ніде більше — формуляр може бути ще порожній або порожній вже, і це не залежить від автора — тільки від читача, — а в читальному залі було порожньо.
Я прочитав назву книги, ім'я автора. Ну звичайно, дівчина помилилася, я замовляв зовсім іншу книгу. Просто назви чимось схожі, а так — нічого спільного. У випадковому збігу немає закономірності, хоча хтось, хто вважає себе філософом, дотримується прямо протилежної точки зору. Вважати себе і вважатися — вони такі схожі, але в них немає нічого спільного.
Кажуть, дві краплі води схожі одна на одну. Але насправді всі краплі — різні, інакше як із них створюється ціле? Та й навіщо воно, те ціле, якщо між краплями не існувало б жодної різниці? Тоді було б достатньо однієї краплі, всі інші були б зайвими.
Судячи з усього, ця книга, як і моя перепустка, лежала на своєму місці, просто ті, хто її шукав, забули, де саме те місце. Я збирався повернути її, але чомусь відкрив на першій сторінці і почав читати — вже не пам’ятаю, навіщо.
Як правило, автор сам називає себе письменником. Дуже рідко автор сподівається, що письменником його назве читач — ось тільки формуляр у такого автора може виявитися порожнім.
З першої сторінки мені стало зрозуміло, чому я не повернув цю книгу: з автором хотілося поговорити. Правда, зробити це виявилося нелегко. Він був то чоловіком, то жінкою, то дитиною. Іноді — письменником, — тепер було кому назвати його так, іноді — художником. Навіть вороною, причому не білою, як можна було б очікувати, а — чорною серед войовничої зграї білих. Він розмовляв з тими, кого немає, і мовчав з тими, хто є, — бо сам вирішував, хто для нього — є.
Іноді в цій книзі оповідання починалося або навіть закінчувалося епіграфом, та й самі оповідання нагадували епіграфи. Одне з них, здається, могло стати епіграфом для моєї статті, інше — для автореферату, третє — для доповіді на конференції.
— Я не цитую тих, чиїх книжок не читаю, скільки б мені не казали, що їх заборонено не читати. Бути недругом, знаєте, зовсім не складно — досить бути не другом.
— Згоден, — кивнув я. — Книга не може бути нашим усім, жодна — крім однієї. Та й що доброго у множині?
— Займенники — небезпечна штука, — додав автор. — Особливо присвійні.
— І особові — множина іноді позбавляє їх особистості.
Вся його книга була б епіграфом для моєї, якби я зважився її написати. Навіть якщо її не опублікують.
— Тим більше — якщо не опублікують, — посміхнувся автор. — Чим краще написано, тим менше ймовірність бути опублікованим.
— А як же ваша книга? — заперечив я. — Її ж опублікували.
— Сам не розумію, — знизав плечима автор. — Гадаю, це виняток, який підтверджує правило.
Він знову посміхнувся:
— Вам принесли її помилково, але сама вона — сподіваюся — не помилка.
Сторінки злиплися — не дарма ж формуляр був порожній.
— Зовсім навіть не порожній! — зауважив автор. — Там уже ціле одне прізвище! По правді кажучи, я не очікував, що буде так багато. Я маю на увазі не цифру, а кількість.
— Вас не завжди легко зрозуміти, — відповів я, перегортаючи сторінку.
— Зрозуміти — значить знищити! — процитував він свого улюбленого письменника.
Він нерідко його цитував.
— Мене часто розуміють по-різному, — поскаржився він мені. — До речі, я не скаржуся: все-таки по-різному — краще, ніж однозначно.
Мені хотілося поставити замість точки знак питання, але автор не дозволив, це відчувалося.
Як тільки я перегорнув наступну сторінку, в читальний зал увійшла жінка. Автор вів її під руку, їй важко було йти. Вони сіли напроти.
— Як вам пишеться? — запитала вона автора і взяла в руки його книгу.
— Як вам читається? — запитала вона у мене.
Я подумав над відповіддю — поспішати не хотілося, вони обидва не налаштовували на поспіх.
Ось і множина нічого не зіпсувала, і не ввела в оману.
— Ми сперечаємося з вашим другом, — відповів я нарешті. — Він вважає, що велич не протилежна бездарності.
Мені здалося, що вони друзі. Ні, не здалося, це не може здаватися.
— Бути протилежним, — пояснив він, — значить залежати, а велике не залежить від малого так само, як добро не залежить від зла.
— Велич — це творіння, — погодилася жінка. — Той, хто нічого не створює — не великий, як, скажімо, всі великі завойовники.
Лапок не буде, я попереджав.
Він перегорнув за мене сторінку і вигукнув, погоджуючись:
— Злий геній — це фікція. Немає ніяких злих геніїв. Ваші — ну, тобто загальноприйняті — злі генії — просто невдахи. Вони тільки і роблять, що доводять усім, які вони удачливі та через це щасливі.
— Геній і злочинство? — мало не засмутився я.
Вона засміялася, а він поспішив заперечити:
— Нічого подібного! Ось, читайте: чоловічок все життя доводить усьому світу, собі в першу чергу, що він — не невдаха.
— З усіх сил прагне досягти захоплення тих, кого з тих же усіх сил зневажає, — уточнив я.
Автор схвально ляснув мене по плечу:
— Захоплюватися бездарністю — це як піднімати недопалки з підлоги. Або зі сміттєвої урни.
Ми перегорнули ще кілька сторінок.
— Ваш дух протиріччя не може не турбувати, — вирвалося у мене. Не хотів, але сказав те, чого не вдавалося стримати.
Автор оцінив мою сміливість.
— Найкращий спосіб подолати спокусу — поступитися їй, — знову процитував він. — Ви маєте рацію: я і дух протиріччя — практично синоніми. Та й теоретично теж. Але не я суперечу їм. Це вони — мені.
— Саме так, — підтвердила його супутниця.
Мені не здавалося, що вони друзі. Очевидне не здається:
— Скажімо, жінці у мене підступність личить набагато більше, ніж чоловікові. Я написала про це, і не моя провина в тому, що всі вони вважають інакше. Знак питання не ставлю, питання тут немає.
— Дух протиріччя — одна з осноних рис усіх, кого я цитую, — обнадіяв мене автор. — На нього не хворіють, їм живуть.
— Розумію вас, — відповів я. — Якщо у них — роман у віршах, у нас — поема в прозі
— Саме так! — вигукнула жінка. — Якщо у них до віщунки прислухаються і бояться передбаченого нею, то у нас — не слухають і не сприймають всерйоз ані її, ані те, що вона каже.
Сторінки більше не доводилося перегортати, вони горталися самі по собі.
— Чоловік може бути щасливий з будь-якою жінкою, поки не закохається в неї, — процитував він утретє. — Тут багато про це, тільки іншими словами.
Він допоміг їй встати.
Вони пішли не попрощавшись — так завжди буває, коли не йдуть зовсім або йдуть ненадовго. Навіщо прощатися, якщо скоро знову побачишся з тим, від кого і не думав іти. Знак питання знову не ставлю, тому що і тут питання немає.
Автор знову ляснув мене по плечу — або це зачинилися обкладинка дочитаної книги. Я посидів ще трохи, здав книгу з уже непустим формуляром дівчині, яка так і не дізналася про свою помилку, і вийшов на вулицю. Автор і його супутниця якраз сідали в автівку — перед ними був ще довгий шлях, я тепер знав, куди саме. Вірніше, здогадувався, адже в назві того, їхнього, міста, між першим В і останнім Р, було декілька дефісів, несхожих немов краплі води.
Може й потім, — подумав я. — Тільки не з будь-якою.
Потрібно було повертатися — спочатку йти, потім їхати. Дружина і дочки вже напевно зачекалися.
Звичайно, не надрукують, але я все одно напишу мою книгу, це — найкращий спосіб подолати спокусу. Ми обидва розсміялися. І вона, думаю, теж.
Листя давно відшелестіло. Моє місто готувалося до зустрічі Нового року, до свята залишалося набагато менше тижня.
Навколо було ошатно як ніколи. Ще б пак: рік, у назві котрого немає нічого, крім чотирьох двійок — чи ж це не рідкість.
Михайло Блехман. Монреаль — Харків.
Дата написання — двома рядками вище.
Комментирование закрыто