На випускному всі дівчата хотіли із ним сфотографуватися. Він вибрав Оксану… Ні вродою дівчина не вдалася, ні розумом, ні знаннями. Та батько у неї – начальник місцевого значення. І сукня в Оксана на випускному була найшикарніша… І в інститут вона теж вступила. Отак, ніби як взяла його за руку на випускному, то й не випускала кілька років, та й до шлюбу повела.
***
ЖИТТЯ ЯК Є. Синочок
Маленьким ним милувалися, як картинкою. Крім того, що собою дуже гарний вродився, хлопчик був іще й таким улесливим! Візьме хтось його на руки – а він, як рідний, горнеться. Цукерочку у руки сунули йому навіть незнайомі люди. Марія боялася, щоб не зурочили її дитину. А як до школи ходив, то бувало й таке, що дівчата одна одній дошкуляли – всі хотіли з ним дружити, а потім і зустрічатися. Миколка – і відмінник, і спортсмен. Тільки бідний дуже. Та місцеві модниці не зважали навіть на те, що їхній кумир носив одні джинси, доки йому аж по кісточки стали. З когось іншого може б і насміхалися, а з нього – ні! На випускному всі дівчата хотіли із ним сфотографуватися. Він вибрав Оксану… Ні вродою дівчина не вдалася, ні розумом, ні знаннями. Та батько у неї – начальник місцевого значення. І сукня в Оксана на випускному була найшикарніша… І в інститут вона теж вступила. Отак, ніби як взяла його за руку на випускному, то й не випускала кілька років, та й до шлюбу повела.
Марія перед весіллям продала кабанчика, віддала сину гроші – і все! Узяв Микола ті кілька тисяч і пішов…
* * *
У село Марія приїхала з маленьким хлопчиком на руках. Чи то люди вигадали, чи й справді так було – хтозна. Буцімто хату купив їй батько дитини, аби не мала до нього претензій, бо він одружений. Ніхто із сільських ніколи не бачив її родичів. Жила Марія скромно. Працювала у сільському магазині, тримала невеличке хазяйство. Бувало, що женихи набивалися, так куди там! Нікого не приймала, мовляв, є у мене… чоловік! Сміхота! Бувало, що подружки зачеплять цю тему, мовляв, важко самій… Сердиться.
Коли повела до першого класу Миколку, у перший же день побачила його – Віктора, вчителя фізкультури, який відразу після інституту прийшов працювати у школу. Зустрілися очима ніби випадково. А потім очі самі шукали інші… Якось і незчулися, як стали зустрічатися. Він катав Миколку на велосипеді і вчив його ремонтувати колесо, ходили разом до лісу взимку, а весною вже разом садили город. Марія все якось ніби боялася сину сказати правду, бо помічала, коли обіймала Віктора, чи навіть руку на нього клала при малому, він наїжачувався і замовкав.
– Ти чому, синочку? Він же хороший! Він буде твоїм татом… – шепотіла хлопчику, провівши свого коханого.
– Не хочу, щоб ти його любила! Хочу, щоб ти любила тільки мене! – набурмошувався малий.
Одного раз прокинувшись, Миколка побачив у ліжку матір із Віктором.
– Тепер буде так, козаче! – обійняв його чоловік, який і справді, всією душею був до нього.
– Не буде! Я не хочу, щоб ти з нами жив! – заверещав на все горло. Снідати з ними не схотів і кудись побіг. Аж увечері знайшла його мати, привела додому.
– Він у хаті? – запитав крізь сльози, показуючи на двері.
– У хаті…
– Хай іде від нас. Бо я не піду у хату!
– Синку! Він же тебе і словом не образив! Ми будемо жити сім’єю, як усі… – вмовляла дитину.
– Не хочу як усі! Хочу тільки з тобою! Він не мій батько!
– Він буде твоїм батьком, ось побачиш…
Віктор вийшов з хати із валізою, як і прийшов. Обійняв Марію, пригорнув і поцілував у лоб.
– Ти б подумав, Миколко. Я ж не ворог вам, – мовив, ніби соромлячись. – Подумаєш?
– Ні! – малий покрутив головою і відвернувся.
– Приймеш його жити – я втечу! – сказав матері, коли за Віктором зачинилася хвіртка.
Марія вибрала сина. Віктор поїхав із села, мабуть, далеко, бо ніхто його ніколи тут не бачив. А Марія під новий рік народила іще одного сина – Юрчика. Переживала, що старший не сприйме і його, та Миколка, який був до всього і всіх дуже цікавий, навіть не запитав матір, де вона взяла малого хлопчика і навіщо. Любив його, глядів. А Марія ніби постійно якусь провину перед старшим спокутувала, боялася йому і слово накриво сказати.
– У мене Миколка такий дорослий, – було подругам хвалиться, – така у мене дитина золота, що не він у мене, а я у нього поради питаюся.
Ті аж пхикають, бо добре знають, що саме через «пораду» сина Марія залишилася одиначкою…
Що її Миколка зі школи дружив із Оксаною, тільки раділа. Вона із сім’ї заможної, як одружаться, то допоможуть і на ноги стать, і в люди вибиться її сину – тішила в собі надію.
Як завжди, чекала сина-студента у суботу додому. Пирогів напекла, холодець зварила. Вже давно поїзд прогуркотів, а Миколки немає.
– Мамо! – біжить додому зі стадіону Юрчик, – а наш Миколка пішов з Оксаною до неї додому!
Не вечеряли. Чекали. А він не прийшов. Не прийшов і вранці. Забіг по дорозі назад до поїзда. Не поцілував матір, як завжди.
– Мамо! Ми будемо одружуватися! – поставив перед фактом.
Хотіла посварить, що не прийшов додому, сказать те, про що всю ніч думала, та не могла і слова промовити, бо говорив син:
– Ти ж поможеш мені трохи! Хоч порося продаси!
– Аякже, синку! А коли ж весілля плануєте?
– Ще не знаю. Ми у Києві студентське! Не хочемо у селі!
До наступних вихідних Марія продала порося і Миколка таки забіг до неї по гроші. Взяв мовчки, не рахував. Та й побіг до Оксани.
У селі всі і все знають одне про одного. Село гуло, що її свати до весілля таки сільського готуються. Миколка додому не їхав. Якось воно ніби й не по-людськи – ні сватання, ні домовлин. Вона набралася сміливості та й пішла до майбутніх сватів їх спитати, та мо й помогти що. Сваха зустріла за хвірткою:
– Яка з тебе допомога! – сказала зверхньо. – У нас все професіонали зроблять! Свої люди! А тобі взагалі не положено щось на весіллі робить, бо ти ні жінка, ні вдова! Хлопець через тебе без батька виріс! Байстрюком! Думаєш, нам дуже приємно таких у свою сім’ю пускать?! Його – вже ладно, ради доньки! А ти сюди не сунься! – і закрила хвіртку у неї перед носом.
Марія пленталася додому, ніби п’яна. Ніби ніхто й ніколи її так не ображав. Бач! Як же вона такого сина виховала, коли сама не путня?! Та вона ж усе своїм дітям віддає… Жаліла себе думками і світу не бачила за слізьми.
Сільське весілля було дуже гучним. Три дні наймані музики грали на все село. Гукали на нього не всіх підряд із вулиці, вибірково. Казали, що такого «пиру на весь мир» тут ще не бачили. Та всі обговорення зводилися до одного найбільш сенсаційного – на весіллі немає матері нареченого. Хтось на те усміхався скептично, хтось ойкав і хитав головою, бо як же це так?
Марія того дня і з хати не виходила. Чекала синочка і в переддень весілля. Не вірилося, що не зайде, не запросить. Думала, може рано вранці прибіжить… Ні! Заквітчані автомобілі, голосно сигналячи, пронеслися повз її хату. Вона вкрилася у ліжку з головою, Юрко вдавав, що читає книжку… І так до пізнього вечора. Коли стемніло, Юрко пробрався у весільну компанію і взяв брата за лікоть:
– Миколо! Як ти міг! Мама весь день плаче! – прошепотів йому у вухо.
– Слухай, малий! Ти скажи їй, хай не плаче. У мене ж все добре! Умова у мене така із Ксюхою та її батьками: женюся – і до вас ні ногою! Я слово дав!
– Дав би тобі! – замахнувся Юрко на брата, та той перехопив його руку і затиснув добряче.
– Котись, доки не примітили тебе тут! Ще не вистачало, щоб життя мені зіпсував! Шмаркач! – вивів його аж на вулицю. – Ти зрозумів мене?!
Марія чекала сина на порозі. Не запитувала, де був… Обнялися.
Олександра Гостра, Талалаївка, Чернігівська область
