За останні майже сорок років Оксеня жодного разу не ночувала сама у своїй хаті. І хоч осіння ніч була довгою, їй не хотілося, щоб сходило сонце, їй не хотілося ранку, не хотілося, щоб хтось заходив у хату і щось говорив. Їй хотілося вічної тиші і вічного спокою. Але, так не буває на замовлення…
Іван і не знав, що уміє плакати. Коли матір рідну хоронив, то серце від жалю розривалося, а сліз не було. Коли перша дружина померла молодою, то, здавалося, сліпим і глухим стояв над домовиною, а сліз не було. А ось, проїхали із внуком вже кілометрів сто від дому, а він усе плаче. Ні дороги не бачить, ні краєвидів осінніх. Бачить тільки її – свою Оксеню, з якою… розлучився. Бачить свій дім, де востаннє зачинив двері, і там, за ними, свою немічну дружину, яку… покинув.
Вони зійшлися, коли обом було вже за сорок. Іван кілька років вдовував, Оксеня і не виходила заміж. Як кажуть у селі, «прижила з кимось хлопчика». Михайлик був у неї добре вихованим, гарно вчився. Після армії вступив до педагогічного інституту. Іван не раз пропонував їй зійтися, та вона ніби соромилася сина. Коли ж наважилася, він не був проти: «Я, мамо, все одно дома вже не житиму. Дядько Іван – надійний чоловік. Тільки щоб не обіжав!». І його син був не проти.
Так і зажили собі. Іван і Оксеня, аж доки колгосп не розпався, бігали на роботу, тоді дома всякої худоби та городів завели. Обох синів поженили, внуків діждалися. Перед Різдвом по торбах «роз’їжджався» один кабанчик, другий – перед Великоднем. У кожного сина – по двоє дітей. Отож щоліта діду із бабою було не сумно. А як підросли – гаджети їм подавай! Де ж їх у селі взяти старим?! То вже й не охоче їхали у село. А тоді і зовсім перестали. Та що зробиш. Вони не обіжалися, тільки скучали. Сидять, було, так ловкенько удвох на лавочці – курей пасуть. Тільки й хазяйства осталося. Що ж зробиш – літа, не жарт! По 80 розміняли обоє.
Коли поштарка приносила їм пенсію, чомусь саме їй розказували, кожен окремо, своє заповітне бажання – померти першим. Молода жінка ніяк не могла зрозуміти: як можна хотіти померти першим! Одним словом – молодість! Дід з бабою, які дружненько виглядали її на лавочці, здавалися їй такими кумедними.
Біда таки підкралася. І не вийшло так, як гадалося. Упала Оксеня на вулиці. Іван рятував, викликав «швидку», відправив у лікарню. Там сказали, що інсульт. Він сидів, не відходячи. Приїхав і син. Дав грошей на ліки. Але до матері і не нагнувся. Здавалося б, вичухали Оксеню із інсульту, та на ноги вона так і не стала. Найняв Іван машину, як з лікарні виписали, занесли із сусідом у хату. «Нічого, – втішав дружину, – ти тільки живи. Хоч сиди та балакай зі мною. І то добре! Тільки живи. Я справлюся!»
Він і справді справлявся. Допомагав їй пересісти у крісло, вивозив на вулицю. А вона чистила картоплю, лущила квасолю, щось зашивала, латала…і все гомоніла до нього. Та, кляті роки! Весною Іван і сам захирів. Вже і до магазину не доходив, і води по піввідра від колодязя носив. І Оксеню вже не перетягував у крісло. Бувало, що напівголодними і засинали. І борщ, який удвох готували, коли вже Оксеня і в кріслі сиділа, був для них святковою їжею, бо несила зварить.
Може б когось нам у поміч діти найняли? А мо б хоч на зиму хтось із синів забирав нас до себе, а влітку якось би і самі обходилися… Не раз обговорювали це удвох. Коли приїхали її син та невістка, стали і їм говорить таке.
– Матір прийдеться забирать, як похолодає… – зітхнула невістка.
– А мені ж як… куди? – оторопіло випалив Іван. Ми ж тільки удвох.
– Удвох – то було раніше! У тебе свій син є! А ні – на всі чотири сторони, – глипнула невістка так, що Іван аж присів. – У нас не будинок престарілих! Чи вам не однаково, де доживать?!
Старенькі принишкли, як шкодливі діти, які не можуть знайти аргументи, щоб виправдати свою шкоду. У обох тремтіли вуста… Як це їм – окремо?! Вони ж сорок років разом, півжиття! Та їхній «вирок» обговоренню не підлягав.
Осеніло… Іван міг зварити хіба що яєць та картоплі в лушпайках. У хаті холодно. Оксеня майже нічого не їла, бо вона ж лежача, а Іванові дуже важко із нею няньчиться, ледве зводить...
– Дзвони, Ваню, і ти синові. Хай їде по тебе. Я ж бачу, що силонька тебе покидає… – просила чоловіка.
Кожен із них, засинаючи, мріяв не проснутися, щоб не бачити і не знати, що буде далі.
У синів якось не вийшло приїхати разом. Спочатку Оксенині син і невістка, вони ближче живуть, кілька разів приїздили по речі. По сучасним міркам, то що там і брати у діда й баби в місто. Та щось знаходили. Обом старим вже було байдуже, що. Щось складали, шукали...
– А гроші, діду, давай! – з короткими гужами підійшла до старого невістка. – Ви ж не могли собі на смерть не відкладать. Ми матір заберем, їй не довго лишилося…, то шо, за свої гроші ховать будем?
– Господь з вами, діти, де у нас ті гроші! Ми ж скільки годів уже на пенсію живем. Он ліки які дорогі, памперси… Я ж усе купляв матері…
Довелося віддати останні дві тисячі, які і справді беріг на чорний день. Ось і настав він – найчорніший.
По Івана приїхав внук. У хату не заходив. Чекав діда під двором. Дід вмовляв його зайти та переночувати, бо дуже хотів іще хоч ніч, побути… з нею. А завтра всі роз’їхалися б… Та внук був конкретний:
– Не вигадуй діду! Батько сказав – туди і назад. Ми так не домовлялися, що я тут ночуватиму. Де можна спать у цій хаті? Переночує і без тебе баба ніч. Нічого з нею не трапиться!
Внук чекав його під двором, а Оксенині син із невісткою стояли поряд.
– Вийдіть, діти, ми попрощаємося…, – просила їх мати.
– Не буде діла! – відрізала невістка. – Може, ви де гроші поховали та будете шептатися. При нас прощайтеся! Ви ж цілуватися не будете!
Іван нахилився до лежачої дружини і таки поцілувалися. «Прости!», – шепотіли обоє старечих вуст. Хтозна, хто із них помирав першим… Прощатися із покійником було б легше… Він незграбно востаннє пригорнув до себе висохлі плечі дружини. Вона хотіла погладити рукою його чоло, та руки вже не здіймалися. Він пішов, витираючи рукавом сльози. А, сівши у машину, вже і не витирав…
… Оксеня таки зустріла світанок. А ближче до обіду і по неї приїхали. Відімкнули хату, і сусідка, яка залишалася після них одна на кутку, прийшла зібрати її в дорогу. Плачучи, одягала її в «празничний» піджачок, запинала в хустку. Переклали її в ковдру і понесли.
– Та хоч не ногами вперед несіть, дурмани! – гримала, плачучи, на Оксениних дітей.
Про те, що її несуть, як покійника, тільки не в домовині, подумала і Оксеня, коли її вперед ногами виносили з хати. Промовчала і навіть зраділа цій прикметі. Заплющила очі і уявляла, що це її похорон. Мовчки прощалася з усім і всіма, прощаючи і цей жорстокий світ навколо, який створили її діти, і їх самих – мати ж…
Олександра Гостра
