НА ВІЙНІ. Рідні брати-двійнята з Бахмача Василь та Олексій Галати захищають Україну на північному напрямку. Чоловіків об’єднує не лише кровна спорідненість, а й любов до рідної землі, відвага та мужність. В день повномасштабного вторгнення хлопці пішли до військкомату, щоб стати до лав Збройних Сил України, проте в них була одна умова – головне, щоб разом.
До початку повномасштабного вторгнення хлопці працювали на будівництві під Києвом. Та коли 24 лютого росіяни ганебно вторглися на нашу територію, брати вирішили не відсиджуватися вдома, а піти самостійно у військкомат. До того ж обидва колишні АТОвці, а своє так зване бойове хрещення війною пройшли в одному з найгарячіших місць на Донбасі – Донецькому аеропорту.
– Як ви потрапили у Донецьк?
– Та як більшість, мабуть – по мобілізації. У 2014 році спочатку мобілізували мене, – розповідає Олексій Галат. – Прийшла додому повістка, і я пішов. Після підготовчого табору нас відправили під Донецький аеропорт. І там було весело. Зайшли ми туди в кінці серпня. Ми на своєму танку завозили хлопцям на аеропорт харчі, боєприпаси та вивозили поранених. Доводилося і декілька разів ночувати там. А під час чергового виїзду до аеропорту сепари підбили наш танк. Екіпажу вдалося звідти вилізти, зіскочити з броні і хлопці завели нас в новий термінал, а через деякий час – у старий. Танк свій там лишили. Потім були Піски, де я отримав уламкове порання в голову. Довелося трохи побути в госпіталі, а в 2015 році я повернувся додому. На моє місце пішов брат.
– Коли в нас на Донбасі починалося всі ті заворушки, я працював у Москві на будівництві, – згадує Василь Галат. – До війни багато ж хто їздив туди на заробітки. І коли брата мобілізували, повернувся додому. Вийшло так, що спершу він відвоював, а потім я пішов у 2015. Теж був танкістом.
– Розкажіть про себе, ви постійно разом?
– Ми ж двійнята, нас не можна розлучати, – говорить Василь. – Скільки себе пам’ятаю, ми постійно були разом. Вдома, в школі, навіть працювали разом останні роки. Служити також пішли разом, і були в одній частині. Ми танкісти. Хоча мали законне право піти у військо по черзі – спочатку один, потім інший.
– До речі, до армії частенько сварилися з братом, – говорить Олексій. – Не сильно, але було. А під час строкової служби так посварилися, що десь тиждень взагалі не розмовляли. І після того жодного разу більше не сварилися і не сперечалися. Мирно живемо.
– Ви обидва танкісти. Як вийшло так, що Чернігів захищали в протитанковому взводі?
– Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми з братом працювали під Києвом, – згадує ранок 24 лютого Василь Галат. – Звісно, розмов було багато, що росія піде в наступ, але тоді не вірилося. А те, що піде саме на Чернігівщину, взагалі здавалося неможливим. Та 24-го вранці почули вибухи. З новин ми розуміли, що події розвиваються дуже швидко, бо вже після обіду росіяни підійшли надто близько до Чернігова. Тож ми вирішили не чекати, а їхати в Бахмач. Адже ми обидва маємо бойовий досвід і були резервістами. Ми відразу звернулися до місцевого РТЦК СП, записатися в тероборону. Та там сказали чекати і відправили додому.
– Вже в березні (здається, 7 березня) подзвонили з Чернігівського військкомату, сказали прибути з речами, – продовжує Олексій. – Речі у нас зібрані були, тож взяли рюкзаки і поїхали. Вже там нам видали зброю і відвезли в одне з бомбосховищ у місті. Наступного дня приїхав комбат, набирав десять чоловік тих, хто мав бойовий досвід і хто міг стріляти з РПГ(ручний протитанковий гранатомет). Брат вмів, тож встав перший, а я за ним. Хоча гранатомет до того в руках не тримав, але не хотів бути окремо від брата. Та потім виявилося, що нічого там важкого немає. Навіть, як б сказав, легше управлятися з гранатометом, ніж із танком.
– Ви потрапили на одну з «найгарячіших» позицій під Черніговом?
– Так, 11 березня ми потрапили в Новоселівку, у взвод «Рижого», – розповідає Василь Галат. – Бойове хрещення пройшли відразу. Орки вітали нас гарно, гучно. Десь о 12:00 ми приїхали на позиції, а вже о пів на другу почався прицільний обстріл з танків. А наступний день взагалі запам’ятаємо на все життя. Нас накрила авіація. По нашій позиції російський літак «поклав» чотири авіабомби. Прильоти були дуже близько, метрів за 10-15 метрів від підвалу будинку, де ми були. Скажу чесно, то було страшно, але лише перший раз. Це як в танку – страшно поки не завів двигун, а потім все, страх пропадає і лише робиш те, що маєш робити. На Новоселівку ворожа авіація взагалі не шкодувала бомб. Зайти напряму вони не могли, тому стирали Новоселівку з лиця землі. Краще поїхати по руїнах, коли по тобі не стріляють, ніж вступати у відкритий бій. Вони ж били лише з дальньої зброї, в ближній бій не виходили.
Загалом попервах було важкувато, не було необхідного спорядження. Не було належного забезпечення харчуванням. Броників було лише три, надягали по черзі, як заступали на пост. Потім волонтери з Бахмача нам передали бронежилети, які там і варили з ресор. Дуже допомагали ОК «Північ» – без них було б дуже важко.
– Чи очікували Ви, що на Чернігівщину прийде така війна?
– Я особисто не очікував взагалі, – говорить Олексій Галат. – Особливо на такі масштаби. Адже вони в нас розвернули всі види своїх військ. Адже є суттєва різниця між АТО/ООС та широкомасштабною війною. Зокрема, нині нам протистоїть набагато більша кількість військ, тому тут важче. Бої за Чернігів значно відрізнялися із зіткненнями з путінськими найманцями на Донбасі. Та й там я стріляв з танка, а тут по нас. Але нічого, впорались.
– З одного боку добре, що вони напали, бо всі зрозуміли, за що наші хлопці вісім років стояли в окопах на Донбасі. Адже дуже багато людей просто не розуміли того, що в країні йде війна, – говорить Василь Галат. – Зараз мені хочеться подивитися в очі отим маршрутникам, які, коли ти показуєш посвідчення УБД, відповідали, мовляв, я ж вас не посилав туди. От мені цікаво, де вони зараз і як змінилася їхня думка? Адже для більшості війна почалася лише 24 лютого, а до цього її просто не було. Зараз багато хто переосмислив усе.
– Напевно важко вашим батькам? Двоє синів, і обидва на війні.
– Мами вже немає на цьому світі, – говорить Василь. – А батько, звісно, за нас переживає. Ми намагаємося зв’язуватися з ним хоча б раз на день. На жаль, коли стояли в Новоселівці, то це не завжди вдавалося. А так дзвонимо постійно. У нас же ще один брат є. Він також зараз боронить країну, але на іншому напрямку. Коли ми були під Черніговом, він був на Київщині.
Після нальоту авіації в Новоселівку
– Що Вас найбільше вразило в цій війні?
– Напевне, те, як безжалісно вони знищували околиці Чернігова авіацією, – говорить Василь. – Вони просто стирали Новоселівку, не зважаючи на мирне населення. Били по житловим кварталам Чернігова, де не було військових. Я думаю все через те, що так вони не могли зайти в місто, тож вирішили перетворити все на руїни і потім зайти, але їм це не вдалося. Та й не вдасться ніколи. Бо ж ми знаємо, за що воюємо, а вони ні. Відсотків 90 російських військових – і контрактники, і строковики – не знають, за що воюють. То орда, яка грабує і руйнує все на своєму шляху. Я з 2014 року ненавиджу росіян, а з лютого ненависть з’явилася і до білорусів. Бо вони через свою територію впустили цю орду до нас. То з їхніх аеродромів злітають літаки, які бомблять наші міста і села, з їхньої території летять ракети.
– Після Донецького аеропорту я думав, що мене вже ніщо не здивує. Адже там дійсно було «гаряче», – говорить Олексій Галат. – Та те, що орки роблять зараз, просто шокує. Мені здається, що під час боїв на Чернігівщині через обстріли російськими військовими померло в рази більше мирного населення, аніж військового. Вони воюють проти жінок, дітей, старих, шкіл, дитячих садочків, лікарень… І це вражає.
Марія Пучинець, фото автора
На першому фото: На позиції в Новоселівці
