Репортаж чернігівського журналіста з польського Перемишля

Сьогодні розповідь про історію цього краю. Але, по-перше, вона тісно пов`язана з українською, по-друге, ця історії переплітається з нашим тривожним сьогоденням.

Музей цей розташований у самому центрі міста, неподалік правого берега річки Сян. Музей розповідає і про місто, і про повіт. Це нова будівля, споруджена кільканадцять років тому. Але музей існував і раніше, в одній з церковних будівель. Після того, як Папа Римський Іван-Павло Другий, видатний поляк, передав той будинок українській греко-католицькій церкві, Музей вселився в нову споруду.

Заклад має багату експозицію. Розповідати є про що, адже Перемишль – одне з найдревніших міст Польщі, йому близько тисячі років. І знаходиться він на одному з європейських перехресть, де перетиналися шляхи і долі різних народів. Скажімо, одна з експозицій Музею присвячена гуцулам. Адже ця етнічна група українців мешкає по обидва боки українсько-польського кордону: у нас в Карпатах і Прикарпатті, тут – у Підкарпатті. Як, власне, і Галичина є доволі великим регіоном: Східна в Україні, Західна в Польщі. А в залі церковного живопису представлені і українські ікони.

Значна частина експозиції присвячена воєнній історії. А вона тут насичена, протягом всіх століть. Не кажучи вже про давні війни і битви, лише у бурхливому ХХ столітті місто і ці землі опинилися в гущі битв обох світових воєн.

Нагадаю, що після поділу Польщі наприкінці 18 століття трьома імперіями, Австро-Угорською, Російською і Німецькою, ці землі Підкарпаття потрапили до складу Австро-Угорщини, як і Східна Галичина, зокрема Львів. Але не так далеко, північніше, землі загарбала Росія, включно зі столицею Польщі Варшавою. І коли влітку 1914 року вибухнула Перша Світова війна, то ці землі одразу ж стали місцем жорстоких битв росіян і австрійців. Зокрема, довкола Перемишля, де був потужний пояс австрійської оборони, так звана «Твердь Пшемисла». До речі, нині це теж один з популярних історичних об`єктів, ці залишки дотів, підземних переходів, укріплень на околиці міста. Але тоді, звісно, було не до туризму. На цих землях точилися криваві бої, вони не раз переходили з рук в руки.

Принагідно, зазначу, що я побув на головному кладовищі міста. Їхали ми туди з сумного приводу. У травні помер видатний діяч української громади, відомий польський історик, заступник директора Південно-Східного Інституту Наукового Олександр Колянчук. Мій багатолітній старший товариш, читач і автор газети, редактором якої я є «Світ інфо» (розповідь про нього тут: Відійшов у вічність український діяч у Польщі Олександр Колянчук).

Ми поїхали на ще свіжу могилу з сином покійного Ярославом і моїм другом Станіславом Стемпнєм, директором зазначеного інституту. Кладовище розташоване на околиці міста, на узгір`ї, звідки, крім іншого, відкривається красивий краєвид і на Україну. Поряд з цим українським кладовищем, чи вже – українською частиною загального цвинтаря, розташовані ще три: австрійське, німецьке, російське. Це всі старі кладовища, починаючи з отого 1914 року, насамперед, військові. Тут похоронені військові, які тоді, понад 100 років тому, воювали між собою, вбивали одне одного, а зараз впокоїлися поруч, на схилах Підкарпаття. Кладовища не занедбані, особливо доглянуте австрійське.

Запеклі бої кипіли тут і під час Другої світової війни. Знову варто нагадати історію. В серпні 1939 року комуністичний Радянський Союз і нацистська Німеччина уклали військово-політичну угоду, сумно відомий Пакт Молотова-Ріббентропа, за прізвищами міністрів закордонних справ. Це був альянс двох тоталітарних режимів, спрямований на подальшу агресію і поділ територій. Польщу за цим пактом поділили між собою. І коли 1 вересня 1939 року Друга світова війна й почалась нападом Німеччини на Польщу, 17 вересня в спину цій державі вдарив СРСР, теж вступивши у війну. На кінець вересня Польща була повністю окупована, більша частина – Німеччиною, східні регіони – Радянським Союзом. І згідно згаданого Пакту, межа, новітній кордон., пройшла і через Перемишль. Якраз , по середині міста, по річці Сян. Східна частина Перемишля, Старе місто, відійшла до СРСР, Засяння – до Німеччини.

Ідилія тривала менше двох років. Уже 22 червня 1941 року почалася радянсько-німецька війна, як частина Світової. Німці швидко наступали, радянська армія котилася аж до Москви і на Волгу. І майже на три роки Перемишль і ці землі опинилися під німецькою окупацією.

Експозиція про зруйнований у Другу світову Перемишль має промовисту назву «Розстріляне місто».

Жорстока хвиля боїв прокотилася по місту двічі: у 1941-му і у 1944-му році, коли німці вже відступали. Перемишль вдруге за століття зазнав тяжких руйнувань і, звичайно, жертв серед населення. До речі, перед війною чверть населення міста становили українці. Більшість, звісно, складали поляки, чимало було євреїв, представників інших націй.

В експозиції – вражаючі знімки руйнації Другої світової. Але знову до сьогодення: вони так нагадують українські реалії минулого і цього року.

На одному зі стендів бачу фото воєнних часів, коли тут хазяйнували нацисти. Це щит, плакат, який вони встановили на одній з вулиць Перемишля. Напис німецькою, українською і польською мовами: «Німеччина перемагає на всіх фронтах». Правда ж, нагадує нинішні реляції кремлівських пропагандистів?

На одній зі стін – велика картина. Дуже нагадує знамените полотно Пабло Пікассо «Герніка», присвячене зруйнованому фашистами іспанському місту Герніка, під час громадянської війни в Іспанії у 30-ті роки. Виявляється, подібність картин не випадкова. Автор картини – іспанський художник польського походження Роберто Маркез. Він був так схвильований нинішньою війною в Україні, російською агресією, що на якийсь час переїхав зі США, де мешкає, на історичну батьківщину, в Польщу, причому, на польсько-українське прикордоння, в містечко Медика. Це на околиці Перемишля, на самому кордоні, біля пішого і автомобільного переходу через кордон.

Роберто написав цю велику картину як заклик негайно зупинити війну в Україні, в алегоричній формі зобразив цю трагедію, людські страждання.

…Директор музею Ян Ярош люб`язно показав мені заклад, розповів про його цікаві проєкти, програми, зокрема, виставки, які постійно, змінюючись, експонуються тут.

– Я за фахом історик, закінчив у Жешові Вищу педагогічну школу. Директором 7 років. До цього працював у міській раді, займався питаннями культури. Музей наш не міського підпорядкування, а воєводського, сфери історичної спадщини. Ще до Другої світової війни, коли 25 відсотків населення міста становили українці, тут була українська греко-католицька єпархія. Але по війні комуністична влада все це ліквідувала. І лише після комуністичного режиму, демократичних перемін 1989 року все почало відновлюватися. Повернули вірянам храм, будинок єпископа, а для музеїв підшукували або будували нові приміщення. Ми зараз маємо три локації. Тут основний музей, а неподалік, на Плацу Ринок, відділ «Підземний Перемишль». А у старовинній Вежі Зегаровій (Годинниковій) музей дзвонів і люльок. Це давній тутешній промисел.

– Звичайно, ми активно співпрацюємо з подібними закладами, насамперед сусідньої Львівської області. До нас приїжджають українські митці. ми організовуємо тут їхні виставки. Також у нас велика колекція ікон, в тому числі українських. Ми проводимо їх дослідження, реставрацію, показуємо, що у нас з українцями спільна історична спадщина. Крім того, зараз провадимо цікавий спільний проєкт українських і польських науковців. Мова про історію оздоровчих закладів краю, і тут, і в Україні. Підготували виставку, де розповідаємо про Трускавець, Яремче й інші відомі місця оздоровлення.

– Музей активно включився до цього, як і загалом Перемишль. З самого початку війни в місті опинилося дуже багато біженців, яким треба було допомагати. І ми надавали таку допомогу. Не лише суто в побутовому плані. Ми організовували заняття для українських дітей, щоб хоч трохи відволікти їх від побаченого. Створили виставку фотографій з України, показати руйнації війни. До нас привозили з інших регіонів гуманітарну допомогу українцям, яку ми передавали в Україну. І така робота продовжується.

…До розповіді директора можна додати, що Перемишль ще раз засвідчує, наскільки близькі українська і польська історія, культура, що нас здавна єднав спільний європейський шлях. На якому і зараз Польща активно підтримує Україну.

Петро Антоненко, Перемишль-Чернігів, спеціально для видання bilahata.net