Вчені стверджують, що ліс – явище не тільки біологічне, географічне, а й економічне. Та й сам ліс, різноманітні заказники, національні парки є також своєрідними і безпосередніми творцями історії, і на її скрижалях пишуть уже свою, притаманну тільки їм самим. Ось як ландшафтний заказник загальнодержавного значення – так звана «Рихлівська дача». Вона входить до складу Мезинського національного природного парку і розташована на площі 789 гектарів у Понорницькому лісництві філії «Корюківське лісове господарство» ДП «Ліси України».
Своєю красою ця територія може зрівнятися хіба що з найбільш мальовничими куточками Європи. Сюди приїжджали туристи з багатьох куточків України, і навіть з ближнього і далекого зарубіжжя.
Ось що розповідає начальник відділу еколого-освітньої роботи та рекреацій Мезинського національного природного парку Олександр Яковенко:
– Тут представлені рідкісні для зони Полісся види ландшафтів, які формуються на лесових «островах» з дібровами та мішаними лісами. На рівні урочищ ці види ландшафтів охоплюють генетично зв’язані між собою частини ландшафту від вододільних сильно почленованих ярами та балками верхніх частин «островів» з липово-дубовими лісами до нижніх елементів рельєфу зі ставками, схилами ярів та балок.
Відомий заказник і віковими деревами. На його території та в околицях села Рихли – 16 старовинних дубів (зокрема Дуплистий дуб, Дуб бажань, Рогатий дуб), середній вік яких понад 400-500 років. Але найстарішим деревом є «Цар-дуб» віком близько 800 років (ботанічна пам’ятка природи місцевого значення). Це монументальне дерево обводом 650 сантиметрів, діаметр стовбура – 1,8 метра, а висота – 24 метри. Хоч загальний стан цього велетня задовільний, та, на жаль, є пошкодження трутовиками, руйнування кори.
У 2010 році на Всеукраїнському конкурсі «Національне дерево України» 800-річний Монастирський дуб (Цар-дуб) визнаний естетично цінним деревом України та посів третє місце у відповідній номінації. Дуплистий дуб досяг віку близько 500 років, а всередину його може вільно поміститися дванадцятеро людей. Велична краса цих дубів не може не викликати захоплення у кожного, хто їх бачить. На жаль, дерева, як і люди, старіють, хворіють і вмирають.
Ще в заказнику «Рихлівська дача» є ялинова алея (ботанічна пам’ятка природи місцевого значення) протяжністю 120 метрів. Вона веде до монастирських печер, які колись були викопані на схилах ярів і балок. Раніше вона налічувала понад сотню ялин європейських, а тепер їх залишилося 76. Заввишки вони вже понад тридцять метрів.
– У заказнику більше десяти видів рослин, занесених до Червоної книги України, – продовжує розповідь Олександр Яковенко. – Ростуть близько 400 видів судинних рослин. У флорі заказника виявлено шість видів, занесених до Червоної книги України, з них три види регіональної охорони.
Лісова рослинність представлена асоціаціями липово-дубових та кленово-липово-дубових лісів волосистоосокових та яглицевих, групами асоціацій дубових лісів ліщинових та асоціацій грабово-дубового лісу волосистоосокового і яглицевого, які занесені до Зеленої книги України.
Від Цар-дуба схилом вниз веде стежка до мальовничого монастирського ставка, який назвали Солов’їним, бо неповторні трелі солов’їв тут зачаровують кожного.
Ще на початку XX сторіччя в Рихлах височіли чотири кам’яних храми, зведені, до речі, з цегли власного виробництва. Проживало 152 ченці Свято-Миколаївського Пустинно-Рихлівського монастиря.
Нині далеко не всі знають історію цього монастиря. Тому не зайвим буде нагадати, що головною подією його передісторії була поява чудодійної ікони Святителя Миколая. А було це так.
У 1620 році на високому клені неподалік від Свято-Миколаївської церкви з’явилася чудотворна ікона святителя Миколая. На цьому ж місці і створили монастир. У ті часи велися козацькі війни. Від Московії Чернігівщина переходила під владу Польщі, і православному люду потрібна була хоч якась підтримка. І, можливо, саме з Божого благословення для утвердження православ’я на клені з’явилася ікона святителя Миколая. Її виявив селянин-пасічник із села Оболоння, котрий оглядав у лісі дерева із бджолиними гніздами. Він тричі приносив її додому, навіть замикав у скриню, але ікона знову і знову з’являлася на клені. Тоді селянин розповів про свою знахідку. Жителі довколишніх сіл почали приходити до Образу на поклоніння. Багато людей таки зцілювалися від хвороб. Тоді для новоявленої ікони збудували дерев’яну капличку, а пізніше – церкву.
За давнім повір’ям, якось 9 травня священик із села Оболонь не захотів їхати на службу. І йому приснився святитель Миколай, котрий дорікнув священику за його лінощі. Батюшка прокинувся і з криком: «Рихло, рихло! (що у перекладі з польської означає «скоро, скоро!»). Ведіть мене до храму з чудотворною іконою, яка мене зцілить». У церкві всі стали кричати: «Рихло, рихло!». Звідси й назва ікони, церкви і самої Рихлівської дачі.
Ворота храму
Історія свідчить, що після цього за благословенням архієпископа Чернігівського Лазаря Барановича за кошти чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного, згодом гетьмана Лівобережної Гетьманщини (1669—1672 роки) і брата його Василя Пустинька монастир забудували дерев’яними спорудами. Брати передали монастирю поля, озера, п’ять млинів, сінокіс, перевіз на Десні, село Будище та ще багато іншого.
Час і війни не пощадили історичну будівлю
Благодійниками Рихлівського монастиря були Іван Самойлович, Іван Скоропадський, Данило Апостол. Під час пожежі 1745 року згоріли храми, келії. Вціліла лише надбрамна церква на честь Іоанна Предтечі, куди перенесли і чудотворну ікону. Здавалося б, не відродитися вже обителі, але у неї був сильний покровитель – святитель Микола-Чудотворець. І вона відроджувалася протягом віків після будь-яких воєн і нашесть.
На жаль, войовничий атеїзм радянської держави призвів до цілковитого закриття монастиря. Храми зруйнували, майно розграбували, більшість споруд і навіть кріпосну монастирську стіну розібрали. Ліси, які належали монастирю, були знищені під час німецької окупації і в повоєнні часи.
Але у 2006 році обитель знову набула статусу монастиря. З 2019 року він став жіночим. В серпні 2021 року відновлено Миколаївський храм, збудований ще 1585 року, а в ХХ столітті зруйнований. І став монастир поступово відроджуватися. Насельниці висадили нову ялинову алею, створили чудові квітники.
Люди і тепер все ж таки відвідують ці святі місця, незважаючи на воєнний стан, близькість вибухів, ракетні атаки на сусідні Семенівщину, Новгород-Сіверщину, Сумську область, на все те лихо, яке принесли нелюди-росіяни на нашу землю. Серед багатовікових дерев і глибоких мальовничих ярів забуваються життєві турботи і незгоди. Бо ж від спілкування з природою, з історією ніби легше стає на душі.
І знову, вже вкотре, навіть рашистська навала не змогла знищити цю красу, позбавити бажання українців побувати біля животворних джерел вірності своїй Батьківщині, віри в перемогу над агресором і відродженні справжньої, ніким не вигаданої української історичної спадщини.
Микола Тищенко, фото автора
