Прилучанка з чоловічою професією і ніжним серцем

Коли жінка вступає в свою квітучу зрілість, вона все частіше оглядається назад, перегортає прожиті роки, як сторінки оксамитового родинного альбому…Ось вона в дитинстві, ось мама й тато, бабуся. Чоловік, діти, онуки. Є ще твоя професія, твої захоплення – книги і квіти. Ось все твоє життя… Вчорашнє, сьогоднішнє… Люди, які були поруч із перших років життя – твої головні люди…

Згадуючи все те, що вже промайнуло, що пережите, раптом розумієш, що ти багато чого досягла, багато чому навчилася в житті, що в ньому були і радощі, і печалі. Але ж ти не зрадила своїм принципам, у тебе все той же характер, ти живеш за настановами, які дали тобі батьки. І розумієш, що ти – частинка великого роду, яка несе в собі свою давню таємницю, і ти повинна передати її своїм онукам.

Перші уроки життя

Тетяна Плющенко народилася і виросла в Прилуках, на Кустівцях. Так у нас звуть один із історичних мальовничих куточків міста, який виник колись у давнину на окраїні міста і якийсь час був віддаленим від центру.

У багатодітній родині росли, як грибочки після дощу, двоє братів і семеро сестер. Родина була дружною, у кожного з дітей були свої обов’язки: прали білизну, мили підлогу, допомагали доглядати кролів, працювали на городі…

Батьки – Віктор Матвійович і Надія Максимівна – дали перші уроки життя, навчили поважати людей і працю, не боятися труднощів. Всіх дітей вони підняли на ноги, вивчили.

Зі всього кутку до них у двір збігалися діти, бо мама була відмінною кулінаркою: випікала млинці, пиріжки, тістечка – і всіх ними пригощала.

Допомагати мамі доглядати діток приїздила її матуся зі Срібного – Марія Титівна Якименко. Пані Тетяна згадує, які прекрасні українські народні пісні вона співала, який чудовий, сильний голос мала бабуся – з іншого кінця вулиці чули її спів. І мама гарно співала, і на гітарі грала…

У школі Таня любила історію і українську мову, багато читала, старанно навчалася, писала вірші і друкувалася в дитячих газетах того часу.

Після закінчення школи вступала до педагогічного вишу, але недобрала бали, і у 1972 році в свої 17 пішла працювати на Прилуцький меблевий комбінат. Почала працювати різноробочою, потім бригадиром, майстром, начальником цеху, і дійшла до посади заступника директора виробництва.

Праця на такому непростому серйозному виробництві (на ньому трудилося до 1 200 чоловік, які виробляли різноманітні добротні меблі), в такому великому колективі, дала їй неоціненний досвід, необхідні знання та вміння з такої складної спеціальності.

«Всі дерева – як люди, вони живі…»

У 2003 році їй запропонували очолити пилораму, яких тоді на Прилуччині було небагато. З тих і до теперішніх часів вона й працює там як фізична особа-підприємець, як її господиня. Робота ця складна, клопітка, напружена, майже увесь час просто неба. Напевно, чоловікові ця робота пасувала би більше, але Тетяна не звикла відступати, вона цілеспрямована і терпляча. Справжня левиця – не тільки за гороскопом, а і за своїм бойовим сміливим, мужнім характером.

Пані Тетяна закінчила свого часу Житомирський технікум механічної обробки деревини, а набутий під час роботи на меблевому комбінаті досвід допоміг їй ствердитися в новій справі. За ці часи пиломатеріали, з якими вона працювала, були використані для відновлення багатьох будівель та установ, будівництва нових громадських приміщень та приватних будинків.

Тетяну Плющенко цінують як спеціаліста і порядну людину. Вона знає все про пиломатеріали, про їх види, про дошку обрізну та необрізну, про брус, рейку і планку – тобто про продукцію, що отримується при розпилюванні колод на пилорамі. Про типи перерізів пиломатеріалів, про їх вологість…

Сосні, наприклад, потрібно рости 70 років, щоб вона «поспіла» і була готова приносити користь людям. Якщо зрубати її раніше, то деревина буде крихкою, і просто струхне – діла з неї не буде.

Вона любить пахощі розпиленої деревини: це пахощі лісу, смоли-живиці, пахощі життя і вічності.

Тетяна сама їздить по ліс, і коли бачить, як спилюють сосну і вона падає додолу, серце її обривається. Шкода сосну, бо вона помирає, як і людина. Її життя в лісі, посеред своїх сестер і братів, у своїй рідній сім’ї, закінчується. І в дерева починається нове життя. Але ж воно не знає, яким буде те життя…

Не знаю, про що мріють сосни на пилорамі Тетяни Вікторівни, але деяким особливо щастить: вони виконують дуже важливу благородну місію – їм судилося допомагати нашим бійцям, які захищають Україну. Вона товаришує з військовослужбовцями, з територіальною обороною, готує для них необхідні матеріали для будівництва укріплень, бліндажів, окопів. За свій внесок в оборону країни і безкорисливу допомогу ЗСУ вона нагороджена грамотою Волонтера. 

Про жовто-блакитне серце

Тетяна важко сприйняла війну, повномасштабне вторгнення на рідну землю, яке руйнує країну, знищує її, ламає долі і світовий порядок. Весь свій біль, всю свою лють вона викладає у вірші, які пише з дитинства. Їх у неї – повні зошити. Свої антивоєнні, патріотичні вірші, що написані її жовто-блакитним серцем, яке по-справжньому любить Батьківщину, вона читає друзям, волонтерам і військовим – своїм товаришам, інколи – під час мітингів на майдані, біля будинку культури. В них – віра в Україну, повага до мужності наших ЗСУ і всього українського народу. Ось фінальні строфи одного з її віршів:

В нас військові й волонтери,

Рядові і офіцери –

Всі з одної мов родини,

Патріоти України.

Вмотивовані і браві,

Всі – майстри в військовій справі,

Всі – захисники народу

І воюють за свободу.

Сміло роблять свою справу,

Захищаючи державу,

Нашу матір-Україну,

Богом дану і єдину.

Вся надія в нас на них,

На героїв дорогих.

Хай їм Бог допомагає

І життя їм зберігає…

Вона читає вірші онукам – Ірині та Олександру. Їм приємно спілкуватися з бабусею, бо в її голові повно цікавих історій про минуле України, про козаків, про їх славні битви…

Коли Саші було чотири роки, вона повезла його на Майдан, на Алею Героїв Небесної Сотні – онук захотів покласти квіти першому загиблому під час Революції Гідності Сергію Нігояну… Сергій читав на Майдані вірші Тараса Шевченка: «Борітеся – поборете. Вам Бог помагає» І вона точно знає, що саме так і буде.

«Тече вода, тече бистра вода, і минають літа…»

Вона стала вдовою у 38. З того часу так і жила, бо Микола був її першим, єдиним і останнім коханням у цьому житті.

З лагідною усмішкою згадує їх життя, говорить, що знайомі були ще з дитячого садочка… Згадує, як вона його в армію проводжала, як чекала, як вони побралися, як потім чекала його вже з Чорнобиля… Вони любили подорожувати з маленькими дітьми, багато де побували: в Одесі, Абхазії, Прибалтиці… Згадує, що він був високим – аж під два метри… І красивим…

Розповідаючи про його хворобу і операцію, вона плакала… Коли трапилась найстрашніша біда, вона посивіла в один день.

Залишилася з двома маленькими доньками – Яною і Наталею… Виростила, освіту їм дала: обидві – педагоги. У них вже свої родини, діти: Янина донька Ірочка навчається в юридичній Академії на суддівсько-прокурорському відділі, Наташин Саша – ще десятикласник.

З теплотою розповідає про своїх донечок, унучат, про сестер…

Померли вже давно мама з татом, померли і троє дітей з їх багатодітної родини – обоє братів і сестра Люда – під час ковіду, всі інші благополучно дожили до зрілого віку.

Сестри Тетяна, Надія, Галина, Люба, Віра… І вона. Майже у всіх педагогічна освіта, лише Люба – медичний працівник. Галина, як почалася війна, переїхала з Запоріжжя до своїх, у Прилуки.

Вони всі мешкають у Прилуках, окрім Віри – вона чернігівка. Віра – майстер з парашутного спорту. Тетяна й сама здійснила в юності декілька стрибків із парашутом – при міському ДТСААФі був гурток. Зізнається, що перший раз було не страшно, а всі інші – дуже…

Тепер сестри намагаються триматися разом, всі шестеро… І якомога частіше зустрічаються, щоб відігрітися від недобрих буднів, згадати дитинство, поговорити про дітей та онуків…

Тетяна радіє цім зустрічам, цінує родину і дім. У її дворі завжди багато квітів – з ранньої весни до пізньої осені. Вона любить тихе полювання: одного разу знайшла в лісі білий гриб вагою аж три кілограми!

Життя не завжди було прихильним до цієї начебто звичайної, та насправді незвичайної кустівської дівчини. Але вона не пасувала перед ним, не ховалося від труднощів, не лукавила з долею, сміялася і плакала. Не зачерствіла її душа: вона допомагає в біді своїм і чужим, всю себе присвячує родині, донькам і онучатам…

Здивовано оглядається назад ця щира, комунікабельна жінка, така елегантна у своїй зрілій красі – якось так швидко летить життя, стільки вже пройдено, зроблено, але ж і планів ще багато!..

Тетяна буває різною – сильною і розгубленою. Вона вміє розпилювати деревину і писати ліричні вірші своєму чоловікові, якого бачить лише у снах. Вміє стрибати з парашутом і милуватися соняхами у полі, яке нагадує їй прапор рідної держави…

Життя іде далі, і вона живе.

Лілія Черненко

Головне фото: Сестри Плющенко