Таки ж класика вічна. Скажімо, той же Андерсен. Його казки читаю з дитинства й по сьогодні. До речі, сам цей чудовий данський письменник називав свої твори – казки й історії. І це дійсно чудові, щемливі, інколи веселі, дотепні, інколи сумні історії, хоч зазвичай це світлий сум. І, безумовно, історії повчальні.
«Дюймовочка». «Соловей». «Русалонька». «Свинопас». «Калоші щастя». «Огниво». «Принцеса на горошині». Ціла повість-казка «Снігова королева», де лише любов здатна розтопити крижане серце.
І, гадаю, добре відома вам чудова казка «Новий одяг короля». Сюжет, очевидно, пам`ятаєте. Два аферисти вирішили нажитися не на комусь, а на самому королю. Заявили, що можуть пошити йому чудовий, досі небачений одяг.
Насправді матеріал на одяг вони кудись розтринькали, шити взагалі не вміли. Але вправно водили порожніми руками з уявними голкою, ниткою, матерією, «шиючи» новий одяг королю.
Нарешті настав день «примірки». Аферисти «вдягли» на голого короля свій «одяг», і монарх почав урочисто дефілювати перед народом.
Але всій цій публіці, від придворних вельмож до простолюдинів, аферисти оголосила наступне. Вони пошили прекрасний одяг, досі небачений. А якщо хтось дійсно його не бачить, той просто повний дурень.
Ясна річ, нікому не хотілося виглядати дурнем. Тому всі довкола почали розхвалювати новий одяг короля: який він красивий, як пасує його величності.
І раптом з натовпу озвався хлопчик і гучно сказав: «А король же – голий». Виявляється, хлопчик не знав про оте застереження – як треба реагувати на «новий одяг короля». І ненароком відкрив очі на просту і очевидну істину: король – голий.
Ця дотепна казка, як і, повторюсь, загалом класика, абсолютно актуальна, сьогоденна. Бо стільки «голих королів» бачимо повсюдно! У політиці, бізнесі, культурі. Але хочу сказати про літературу.
Річ у тім, що в ній, особливо в поезії, розплодилося стільки «голо королівського»! Річ навіть не у вселенському стриптизі у красному письменстві. Це ще понад 100 років тому герой п`єси Бернарда Шоу, наївно-патетично обурюючись деякими проявами «суспільної моралі», вигукнув: «То що – тепер давайте ходити голими?!»
Мова не тільки чи й не стільки про «голих королів», як про реакцію на них натовпу. Про що дотепно висловився один французький письменник: «думання натовпом».
Цьому натовпу, тобто нам з вами, самі автори, видавці, так звані критики і літературознавці, через засоби масової інформації, насамперед інтернет, часто шляхом різних «рейтингів», «премій і конкурсів» підкидають дивні речі. Зокрема, вірші, для розуміння яких треба не то переклад, не то коментар.
І справа не лише в модних нині «білих» тобто не римованих віршах. Це пройдений етап. І не лише у віршах без, власне, віршованого розміру, тобто ритму. Інколи поданих як «верлібр».
Ну, не «по-модньому» стало декому писати, а декому читати щось традиційне. «Зоре моя вечірняя…» «Десь, колись, в якійсь країні пробував поет нещасний». «Двори стоять у хуртовинні айстр». «Коли потяг у даль загуркоче».
«Потяг» такої поезії на смаки і думку «просунутих» авторів і читачів давно прогуркотів.
На кону – вірші, які можна читати вздовж, впоперек, ззаду наперед, тобто з кінця на початок, через рядок чи два- три. Годі там говорити про такий архаїзм, як розділові знаки. Мовляв, он у геніального Маркеса є оповідання на кілька сторінок з єдиним розділовим знаком, який, власне, нічого і не розділяє: це крапка наприкінці оповідання. В новомодніх віршах можна обійтися ще меншою кількістю розділових знаків, тобто нулем їх.
Але якщо ви, наївний читач, із зіпсованими класикою смаками, посмієте сказати, що нічого не розумієте в цій поезії, то нарветеся на зверхню відповідь снобів від літератури: мовляв, не розумієте, бо це вам недоступне, це вище вашого примітивного розуміння.
Я зараз не обстоюю думку, що поезія повинна бути проста й простецька, як бухгалтерський звіт чи доповідь на профспілкових зборах. Я за метафори!
Хоч сам же написав колись у повісті «Вересень» ось це.
«У вiршах молодої поетеси нуртує дух нашого неспокiйного вiку, тремке вiдчуття сьогодення, метафоричнiсть мислення...» I от пiди, змiряй якимось аршином оту «метафоричнiсть» чи «тремке вiдчуття». А багато хто з простакiв вважає: раз це написав бувалий лiтературний вовк, значить, так i є».
Це говорить один з героїв повісті про свою колишню любов, поетесу.
Метафори – річ тонка. Знаю одну талановиту чернігівську поетесу, котра зроду не напише «За вікном росте береза». Це ж не підручник з ботаніки, скаже вона. І напише, що «вростає в небо гіллям ця береза».
Словом, я за «метафоричність мислення». За нешаблонність, несподіваність. І все ж, інколи ловиш себе на думці, що з тобою граються у «новий одяг» поезії, якого власне, нема.
І знову згадуєш вічну класику. Скажімо, геніального Гоголя, його незрівнянного Пасічника Рудого Панька, котрий, на велемудрі словеса одного зі співрозмовників каже : «Слухаєш-слухаєш, та й роздуми нападуть…»
Петро Антоненко, м.Чернігів
