Великим розсадником блогерних брехунів стала українська соцмережа, що розростається на людській дурості до безмежжя.
Яскравий її приклад продемонстрував «блогер» на прізвище Ярослав Бойченко, виставивши себе в соцмережі великим знавцем історії «рідного» краю, а насправді написав безглузду маячню:
«Ми ще пам’ятаємо часи, як невельмишановний Яковишин прибув за направленням ЦК КПРС на чернігівщину для впровадження політики партії по створенню сільськогосподарських гігантів-радгоспів. Для цього йому виділили найплодородніші землі чернігівщини в Бобровицькому районі. Ми пам’ятаємо, як всі бюджетні кошти області йшли на новостворений гігант Майнівський радгосп «Дружба», а решта навколишніх колгоспів залишена без фондів занепадала. Всі господарства навколишніх сіл були особисто Яковишиним зруйновані, а їхнє майно забране до майнівського «гіганта на глиняних ногах», відбувся справжній комуністичний рекет руками цього пана…»
Про «Майнівський гігант» в 2012 році я видав книгу нарисів історії рідного краю «Тернистий шлях благородної справи», опрацювавши сотні архівних документів, вислухавши спогади не одного десятка очевидців розвитку найстарішого навчального закладу Чернігівщини. Тож не можу спокійно читати про перекручену важливу сторінку історії рідної Бобровиччини.
Почну з елементарного: Майнівського радгоспу «Дружба» ніколи не існувало, як і «направлення ЦК КПРС Яковишину». Починалася історія створення радгоспу-технікуму в 1960 році: колгосп «Червона зірка» в Бобровиці реорганізували в радгосп і укрупнили з Бобровицьким радгоспом по заготівлі та відгодівлі худоби.
Потім відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 13.11.62 р. радгосп «Бобровицький» укрупнили з племрадгоспом «Дружба».
У 1964 році племрадгосп «Дружба» об’єднали з Майнівським технікумом, перейменувавши навчальний заклад в Майнівський радгосп-технікум. Директором призначили директора племрадгоспу Георгія Пилиповича Ладигіна, а його заступником з навчальної роботи – Григорія Юхимовича Ретту, директора технікуму.
Тоді ж із Києва почали надходити вказівки про пошук місця для спорудження нової бази радгоспу-технікуму. Затягувалося це питання через часті зміни начальників головного управління навчальних закладів Міністерства сільського господарства УРСР. Протягом чотирьох років шукали місце. Остаточну крапку поставив новий начальник главку Ф.О. Пархоменко – будувати на околиці Бобровиці. Але виникла нова проблема: будівництво вимагало великих коштів, а в ЦК КПУ не погоджувалися затверджувати відразу велику суму. Вихід запропонував Федір Пархоменко: поетапне фінансування з Києва – поетапне будівництво в Бобровиці, що розпочалося в 1969 році й було назване ударною комсомольською будовою.
Тобто, можна лише здогадуватися, у наскільки адекватній голові Бойченка «пам’ятається» ота написана ним маячня про якесь направлення московського ЦК КПРС, про виділення «найплодородніших земель Чернігівщини», про розвал колгоспів заради створення якогось «гіганта»… Об’єднання ж племрадгоспу й технікуму відбулося на тих землях, на яких працювали радгосп і технікум, разом вийшло не набагато більше, ніж мали окремі колгоспи. А про те, що їхні землі «найплодородючіші» на всій Чернігівщині, ще в 1905 році керуючий Костянтин Гамелей написав після ретельно проведених аналізів: «Ґрунти Майнівського маєтку не можна назвати високородючими. Вони бідні на гумус, фосфор, вапно. Доведеться вносити багато добрив, в тому числі і мінеральних».
Після об’єднання в 1964 році про це почали забувати, тож і «найродючіша» земля «віддячила» 16-центнерною урожайністю зернових, як у поганому колгоспі.
Серйозно звернув на це увагу Леонід Яковишин, коли приїхав у Майнівку в червні 1970 року. Київський главк направив молодого (30 років) начальника Костопільського районного управління сільського господарства Рівненської області активізувати в Бобровиці будівництво нової бази і підняти «на ноги» економіку навчально-виробничого закладу.
Ця проблема загострилися через тривалу відсутність на роботі директора Ладигіна (часто хворів), а його заступник Ретта займався навчальним процесом у технікумі. Спорудження нової бази гальмувалося через поетапне фінансування будівництва і нестабільне фондове забезпечення будівельними матеріалами. Молодому директору доводилося все те «вибивати» в Києві та і по всій Україні. А блогер пише: «Всі господарства навколишніх сіл були особисто Яковишиним зруйновані, а їхнє майно забране до майнівського «гіганта на глиняних ногах».
Але архівні документи свідчать, що основні виробничі фонди сільськогосподарського призначення радгоспу-технікуму оцінювалися в один мільйон 708 тисяч карбованців – на ті роки величезна сума. Мали також 39 тракторів і 29 автомашин – район у районі. Яковишин лише грамотно включив усе це в роботу, сформувавши біля себе молоду високофахову команду.
На той час нова «права рука» директора Валентина Чернякова й досі працює на цій посаді. Ветеранами господарства вважаються керівники головних галузей. Такий фаховий підбір команди й особиста стратегія розвитку виробництва допомогли вже в 1974 році досягти небувалої рентабельності виробництва – 100,5 відсотка. У 1975 році продано продукції на 1 мільйон 266 тисяч крб більше, ніж у 1970-му. В 1976 році капіталовкладення склали 2 мільйони 350 тисяч без урахування фінансування з Києва будівництва нової бази.
Які ж господарства особисто зруйновані Яковишиним заради Майнівки – Бойченко не пише? Для нього і новий технікум якийсь не такий розбудував Яковишин, мовляв, студенти працювали в полі «за харчі».
З рукописних спогадів керуючого Майнівською школою Костянтина Гамалія (1894—1920) відомо, що він особисто став приділяти більше уваги практичним заняттям. «У зимовий період учні виконували практичну роботу після обід в основному на фермі. З лютого працювали в саду і парниках – робочий день тривав 4 години. На час проведення польових робіт встановлювався робочий семестр. Учні відпрацьовували в день по 10, а в жнива і по 12 годин з перервами на сніданок, обід і відпочинок.
Викладачі вважали, що практика розвиває в учнів уміння виконувати ту чи іншу роботу, а також гартує фізичну силу. Існували при училищі добре обладнані майстерні, де учні навчалися столярному і ковальсько-слюсарному ремеслу. В училищі облаштовували великі учнівські ділянки, де учні проходили увесь цикл вирощування культур.
З теоретичною і такою практичною підготовкою випускники дореволюційної Майнівки успішно працювали в поміщицьких економіях, продовжували навчання у вищих закладах, йшли в науку, серед них є кандидати й доктори наук, доценти й професори, династії викладачів. Велика увага набуттю практичного досвіду приділялася в післяреволюційні й післявоєнні часи, коли умови для студентів були значно гірші, ніж на новій базі, побудованій за часів Яковишина, новосілля якої справили в 1978 році.
Педагогічний колектив і студентська «рабсила» одержали нову навчальну базу, рівну якій треба було пошукати в СРСР: у новому корпусі 40 просторих аудиторій і понад 50 учбових кабінетів та лабораторій, бібліотека на 50 тисяч томів та з читальною залою на 200 місць, актова зала на 500 місць, сучасна спортивна зала, працювали 30 предметних гуртків. На стаціонарі навчалося 600 учнів, на заочному відділенні – 650 майбутніх фахівців. Учні вперше були забезпечені гуртожитком з побутовими зручностями.
Повністю була вирішена житлова проблема для викладачів у щойно збудованому 70-квартирному і 16-квартирних будинках. Працювала нова дешева їдальня. У тому році урожайність зернових сягнула майже до 42 центнерів. Була проведена масштабна реорганізація виробничої бази: побудовані нові приміщення, машинно-тракторний парк оснастили сучасною на той час технікою й інвентарем для неї.
У газеті «Жовтнева зоря» від 4 грудня 1988 року Леонід Яковишин заявив: «Щоб широко вести спорудження житла, внутрігосподарських доріг, щоб організовувати людям належний побут і культурний відпочинок, необхідно мати власні кошти». І назвав нові виробничі об’єкти, на яких заробляють мільйони карбованців додаткових надходжень у касу господарства. Тоді ж він назвав головний шлях розвитку соціально відповідальної аграрної економіки – «Від людського фактора», по якому й досі працює очолюване ним господарство з передовою ринковою економікою, запозиченою у найкращих фахівців фірм США, з якими й досі успішно співпрацює команда Леоніда Яковишина. А переважна більшість колишніх колгоспів, справді, розвалилася, але аж ніяк не тоді, коли в район прийшов Яковишин. Скажімо, в 1991 році працювало 28 колгоспів і радгоспів.
У газеті «Жовтнева зоря» від 16 жовтня опубліковане зведення про надій молока за 9 місяців. На першому місці Бобровицький радгосп-технікум – 3790 кілограмів на корову, на останньому – колгосп ім. Орджонікідзе (Козацьке) – 1709 кілограмів. Написала газета й про те, що за 8 місяців вироблено м’яса на 975 тонн менше, ніж у минулому році. І великої рогатої худоби поменшало аж на 1074 голови. В результаті безгосподарності загинуло 1236 голів. В районці, перейменованій на «Наше життя», від 29 січня 1994 року, опубліковані надої молока за 12 місяців 1993 року. Колгоспів і радгоспів 29, різні тільки результати: у радгоспі-технікумі надоїли на копрову 5362 кілограми, а в колгоспі імені Шевченка – 1241 кілограм, в середньому по району – 2652.
Наслідки такого господарювання опублікував райвідділ статистики в газеті від 20 липня 1994 році: «Продовжує скорочувати виробництво продукції завод сухого знежиреного молока. Сухого молока – на 370 тонн менше, масла – на 237, цільномолочної продукції поменшало на 63 тонни. Зафіксований спад продукції хлібокомбінату і заводу продтоварів».
У тому ж, 1994 році, сесія Бобровицької ради народних депутатів заслухала інформацію представника Київського інституту землеустрою М.А. Шквіра про проекти роздержавлення і приватизації земель колективних сільськогосподарських підприємств, розроблені інститутом і схвалені зборами уповноважених членів реформованих колгоспів та сесіями сільських рад, сесія районної ради затвердила розроблені проекти роздержавлення і приватизації земель колективних сільських господарств. Тобто, навіть після 30 років після створення «гіганта» Майнівського радгоспу-технікуму, перейменованого на Бобровицький, у районі не були розвалені колгоспи, але в руйнацію і занепад сіл активно включилася незалежна влада. Чого добилися від роздержавлення й приватизації колгоспних земель? Може, їхня економіка стала бурхливо розвиватися? Навіть після того, як держава неодноразово надавала колгоспам, а потім списувала багатомільйонні борги?
Найбільшими «мільйонерами» були колгоспи з Бірок, Нової Басані, Свидовця, Горбачів, не набагато відставали й інші. Проте, скажімо, за перші два місяці 1998 року в районі поменшало великої рогатої худоби на 7128 голів, в тому числі корів – на 1786 голів, свиней поменшало на 2676 голів, птиці залишилося 714, мінус – 3606. Чий тут рекет? І хто став на шляху розвитку свинарства в «Землі і волі», де довели були поголів’я до 40 тисяч?
До речі, саме в кінці 90-х припинилася й державна підтримка сільського господарства. Тоді ж, керуючись декретом Кабміну України від 31.12.96 р., наказом по Міністерству сільського господарства і продовольства України від 03.02.97 р. ліквідовано Бобровицький радгосп-технікум з створенням на його базі Бобровицького державного сільськогосподарського технікуму та сільськогосподарського підприємства. Як від цього виграв технікум – бачите зараз. Повсюдне ж докорінне реформування на селі почалося в 1999 році. Що з цього вийшло – теж бачите зараз. От тільки блохер Бойченко досі марить виною Яковишина, про якого відомо інше.
У газеті «Наше життя» від 28 березня 2002 року читаю: «За 2001 рік господарство під керівництвом Леоніда Яковишина одержало більше чотирьох мільйонів гривень чистого прибутку, заплатило в бюджет більше податків, ніж усі інші господарства району разом узяті. Тут найвища в області зарплата. Господарство взяло під своє крило чотири села, де господарства вже розвалилися або були на грані розвалу».
Цікаво, чому ніхто вслід за Яковишиним не кинувся рятувати інші розвалені колгоспи на початку двохтисячних? Тож ще дев’ять «реформованих» колгоспів попросилися під крило господарства Яковишина. Рештою значно пізніше зацікавилися великі столичні агрохолдинги. Скільки вони разом створили робочих місць, на скільки більше, ніж «Земля і воля», платять податків, скільки метрів відремонтували доріг (їхні зерновози-вагоновози) їздять по дорогах?.. Але такі запитання не цікавлять блохера, у нього своє продажне завдання. Та найбільш прикрим є те, що цинічною брехнею перекручує історію рідного краю. А спадкоємці-то колись докопаються до правди. Що подумають вони про наше покоління, яке або бере участь, або стоїть на узбіччі, коли історія пишеться паскудною брехнею?
Григорій Войток
З коментарів у соцмережі:
Таня Науменко
І завжди стоїть питання про чужі гроші, хто вам не давав заробити? Ця людина за свій робочий вік відбудувала таке с/г підприємство, вона надає роботу та житло своїм працівникам, а що ви зробили в першу чергу для людей? Давайте краще кожен буде відповідати за свої вчинки та дії, ніж просто писати дурниці в коментарях.
Григорій Лига
Я випускник Майнівського радгоспу-технікуму, вдячний керівникам за науку, а ще Леоніду Григоровичу за те, що підтримав мої Осовець і Щаснівку, не дав остаточно розвалитися, надає роботу односельцям з щомісячною зарплатою навіть у тяжкий воєнний час, забезпечив домашні господарства пшеницею і кукурудзою. Одержали працівники і пайовики безплатно кукурудзяну крупу, а перед новим роком – по 8 кілограмів парного м’яса ціною 60 гривень за кілограм – більше чотирьох тисяч людей це одержали. Тепер працівникам відпускають по 10 кілограмів свіжого м’яса ціною 50 гривень за кілограм. Багато разів я звертався до виконавчого директора Валентини Чернякової за допомогою для наших сіл, і завжди одержували допомогу. Водночас прикро на душі тоді, коли «патріотичні» трутні обливають брудом тих, хто багато робить для держави, для конкретної людини, а самі, ці трутні, здатні лише на паскудство. Ні, вони не належать до української нації, вони її вороги.
На фото: головні корпуси Майнівки
