«Так ніхто не кохав, через тисячі літ лиш приходить подібне кохання»... Ці рядки відомого класика української літератури Володимира Сосюри якнайкраще передають життя подружжя Міщенків з Борзни на Чернігівщині. Марія та Віктор разом зі шкільної парти, пережили чимало життєвих перепон і людських інтриг, але їх кохання залишилося непохитним.
Їхні стосунки були палкими та ніжними водночас. Марія була для Віктора не просто жінкою, а, коханою, дружиною та другом, як і він для неї. Разом вони прожили майже півстоліття. І лише смерть їх розлучила.
Школа звела закоханих
Марія і Віктор народилися і жили в одному селі – у Красноставі на Борзнянщині. Та дружити вони почали лише у старшій школі з восьмого класу.
«Віктор був красенем, відмінником, за ним всі дівчата бігали, – згадує пані Марія. – А він ні на кого не звертав уваги, завжди зі мною був. Додому зі школи кожного дня мене проводив. У нас було багато спільного, адже він так само любив вчитися, як і я. Коли ми навчалися в дев’ятому класі, Віктор вбив собі в голову, що ми неодмінно маємо сфотографуватися вдвох. Тоді це можна зробити було лише в Борзні. То ми після уроків пішки з Красноставу до Борзни ходили, щоб спільне фото зробити. Я його й досі бережу».
Закінчивши школу, вони продовжували зустрічатися. Хоча розділені були тисячами кілометрів. Марія вступила на навчання до Ніжинського училища, а Вітя пішов в армію.
Сотні листів любові
Не один десяток листів написав Віктор Марії за час, коли служив в армії. Їх усі вона зберігає й досі і перечитує довгими зимовими вечорами. В кожному з цих клаптиків паперу – частинка душі коханого, його почуття, повага і безмежна любов до неї.
«Дорога моя Марійка…» – так він завжди розпочинав свої листи, – зачитує вголос пані Марія і на її очах з’являються сльози. – А ще називав мене Мусею. Він три роки служив в армії і дуже часто мені писав. Віті можна було не йти до армії, бо він був напівсиротою, виховували його бабуся та дідусь. Та все ж таки пішов, бо в ті часи не йти в армію вважалося непрестижно. Я всі його листи зберігаю і дуже часто перечитую їх».
А ще зберігає Марія Григорівна хустинку, яку вона вишила і подарувала своєму коханому Віктору, коли той ішов до війська. Чоловік носив її біля серця, а зараз цю хустинку зберігає Марія Григорівна.
Любити не заборониш
Не було між подружжям ні секретів, ні непорозумінь. Завжди розповідали все одне одному. Марія Григорівна знала, що її красень Віктор подобається багатьом дівчатам в селі, але ніколи не ревнувала його. Знала, що лиш її кохає.
«У мене була подруга, яка таємно кохала Віктора. І ми з нею все життя листувалися, вона зі своїм чоловіком не раз приїздила до нас, але так мені і не зізналася, – посміхається Марія Григорівна. – Та я завжди знала про її почуття. Колись вона написала в листі Віті, коли той служив в армії, «Вітєчка, ти в мене один-єдиний на все життя». Звичайно, Віктор дав мені цього листа прочитати, бо в нас з ним не було таємниць одне від одного. Та я ніколи не говорила їй про це, бо як я можу заборонити кохати…»
Без «Санта-Барбари» не обійшлося
Як закоханим парам у любовних романах, їм довелося пережити людську брехню та підступність.
«Коли Вітя служив, я вчилася в Ніжині, – пригадує пані Марія. – Якось з нами сталася така неприємна історія, коли через заздрість і злість людей ми ледь не втратили одне одного. Я проходила практику в Дрімайлівці, а Вітя тоді служив десь аж під Ленінградом. І йому якимось дивом вдалося домовитися про відпустку. Вітя прислав мені телеграму, щоб я приїхала в Красностав. Цю телеграму я отримала вже пізно ввечері. І всю ніч не спала, переживала, бо ніяк не могла виїхати в такий час, а дуже побачитись хотілося. Не знаю, як я дожила до ранку, та вже в обід я попутками добралася до Красноставу. Прийшла додому, а його родичка була нашою сусідкою. Вона мене як побачила, то прибігла й кричить: «Маню, Вітя вже поїхав!». У мене в той момент серце обірвалося. Як – поїхав!? Чого не дочекався?! Та потім з’ясувалося, що він ще в селі, а поїде лишень завтра вранці. Тоді ця ж таки сусідка побігла до нього і сказала, що я приїхала. Вона розповідала, що він тоді аж побілів ввесь від такої звістки. І вже потім я дізналася, що в селі пішла чутка, що я виходжу заміж за льотчика. В ті часи в Ніжині стільки тих льотчиків було... А тут ще з телеграмою казус вийшов. На пошті працювала дівчина Катерина, яка кохала мого Вітю. І вона навмисне тримала цю телеграму до останнього у себе у відділенні, щоб ми не зустрілися. Вітя тиждень мене прочекав, а я не їхала. Ось і повірив мій Вітечка в ті чутки про льотчика. Ось як в житті виходить... Зараз і подумати страшно, що ж би було, якби ми не стрілися в той день, якби розминулися. Адже він почав зустрічатися з дівчиною з нашого села – вона, до речі, в той останній вечір чекала на нього біля ставка. Та він прийшов до мене і всю ніч ми проговорили. Стрілися – і ніби ніколи не розлучалися. Ранком разом поїхали в Ніжин. Я провела його на вокзал і так роз’їхалися».
Хотіли тихе весілля. Не вийшло
Після армії Віктор вступив до харківського вишу, а Марія по завершенню свого навчання повернулася в рідний Красностав, працювала там директором будинку культури.
«Довго ми жили в розлуці, спілкувалися листами, – згадує пані Марія. – Лише на третьому курсі Віктор приїхав у Красностав з Харкова на канікули і ми пішли розписуватися. Це було 10 лютого. Запам’яталося мені, як ми йшли селом до РАЦСу, то жодна душа не зустрілася по дорозі, ніби й не жив там ніхто. Назад йшли – то вже все село знало і вітало нас. Я й досі не знаю, звідки вони дізналися».
Після весілля молодята знову роз’їхалися. Чоловік приїздив лише на канікули. Навіть на народження дочки Ірини не встиг.
«Коли народилася Іринка, наша старша дочка, то чоловік на практиці був, він побачив її тільки через місяць, – згадує і мимоволі посміхається Марія Григорівна. – Приїхав, відразу до неї підбіг, а вона так розплакалась, так розплакалась... Вітя злякався, відразу побіг до фельдшерки – думав, щось із дитиною сталося».
В тісноті й порозумінні
Поки Віктор навчався, Марія з дитиною жила в материній хаті. Після закінчення інституту і він з ними жив. Хата була маленька, як кажуть в народі, «з перекотом»: одна велика кімната і сіни. І жила там не тільки Марія зі своєю сім’єю, а ще й її брат з дружиною й сином і мати. Але в них завжди була тиша, мир і взаєморозуміння.
«Ми довго жили у мами, всі вкупі. Всякого було, але жодного разу ніхто навіть голос не підвищував, – розповідає пані Марія. – В нашій сім’ї з Віктором також ніколи не було лайки, ми з ними ніколи не сварилися».
Дуже скоро після завершення навчання Віктор знайшов роботу в Борзні. Деякий час щодня їздив з Красноставу туди-сюди, а потім сказав Марії, щоб шукала квартиру.
Хоч маленьке, але своє
«Важко було знайти якесь житло в Борзні, бо з малою дитиною ніхто не хотів брати, – говорить пані Марія. – Та все ж таки нам дали маленьку кімнатку. Хоча в цьому помешканні місця було мало, навіть сіней не було, але ми раділи й тому, бо жили тепер окремо».
Потім у подружжя народилася менша дочка Наталя, і ця щаслива подія сталася саме тоді, коли їм потрібно було виселятися з цієї кімнати. Причому куди виселятися, Міщенкам потрібно було шукати самим.
«Говорили, винайміть собі квартиру, а з часом вам дамо своє житло, – так сказали в міськраді. – Та я знала, що ніхто нічого не дасть, та й знайти квартиру з двома дітьми було дуже важко, тому ми не виселялися. Тоді міським властям нікуди було діватися – знайшли нам більшу квартиру».
На зустрічі однокласників, яку зібрала Марія Григорівна
Вже потім Міщенкам виділили клаптик землі в Борзні і вони почали будувати власний дім. Всі роботи вдвох робили, поступового, бо на будівельні матеріали доводилося відкладати з зарплати, а ще й двох дочок на ноги підіймали.
* * *
Все життя прожили вони вдвох, ніколи надовго не розлучалися, аж поки рік тому Віктор не пішов з життя.
«Я захворіла декілька років тому, – згадує і плаче Марія Григорівна. – У лікарні лежала, то Вітя тоді сказав мені, що я маю одужати, бо він без мене не житиме. А бачте, як вийшло… сам мене покинув. Немає й дня, щоб я його не згадувала, щоб не говорила з ним. Дуже мені тяжко, ніби частинку свого серця втратила. Адже ми прожили щасливе життя…»
Марія ПУЧИНЕЦЬ
