Вранці чимчикував собі на роботу, але, побачивши біля самої редакції немічного дідуся, який просив милостиню, зупинився й простягнув монету. Він аж заплакав від розчулення і раптом кинувся в обійми, нерозбірливо нашіптуючи слова вдячності й легенько плескаючи мене по плечах, грудях та інших частинах тіла. Я отетерів і схаменувся лише тоді, коли відчув: чиїсь чіпкі пальці намагаються зняти мою весільну обручку. Тож вмить стиснув правицю в кулак і гнівно поглянув на злодія. Втім, уже за кілька хвилин я від душі веселився у своєму кабінеті, приміряючи розкішну лисину та обскубану цапину бороду – дивовижний маскувальний комплект приватного детектива Самарцева.
– Погодьтеся, Віталію, – тішився я, – цього разу вам не вдалося мене провести! А все тому, що ніколи не знімаю обручку, навіть плаваючи в Десні чи копирсаючись у моторі своєї старенької. Звісно, загубити таку річ – погана прикмета. Та я не боюся, адже вона надто щільно нанизана на палець.
– Не тисне? – він здавався розчарованим, неначе ілюзіоніст на арені цирку, котрому чомусь не вдалося дістати кролика з капелюха.
– Ніскілечки, – промовив задоволено. – Отож пам’ятаю про дружину не тільки вночі, а й удень!
– Так, з обручкою я трохи перестарався, – невинно посміхнувся гість і виклав на стіл... мої гаманець, ключі та паспорт. Доки я отямився, він власноруч увімкнув диктофон і почав зосереджено пригадувати ще одну свою недавню загадкову справу.
Гламурна клієнтка
Вона елегантно відчинила двері і гордо впливла до моїх «апартаментів». Я саме розмірковував над досить заплутаним випадком і, аби краще думалося, походжав кімнатою, розгадував кросворд, поливав кактуси та годував вуалехвостиків, легенько постукуючи пальцем по акваріуму.
Власне, ця молода жінка також скидалася на випещену, породисту рибку. Дорога жовтогаряча сукня з глибоким декольте та стильні червоні черевички дивовижно пасували до її розкішного золотавого волосся.
– Віталій Сергійович? Я вам телефонувала!
– А, Маргарита... Леонідівна, – ввічливо посміхнувся. – Що ж, сідайте, будь ласка, і розказуйте, кого вбили...
– То ви вже все знаєте? – акуратно примостилася на стілець.
«Оце витримка!» – захоплено ковзнув поглядом по бездоганно красивих ніжках. Вона помітила, проте не збентежилася – сприйняла як належне.
– Ви знаєте? – перепитала, поправивши зачіску професійним жестом.
– Здогадуюсь... – нарешті зміг відвести очі. – Взагалі, все елементарно! Ви ж – колишня модель? Рухаєтеся, мов Сінді Кроуфорд. Уявляю, скільки потрібно тренуватися, аби отак дефілювати подіумом! Та й на звичайному стільці сидите, ніби цариця на троні, хоч знаєте – фотосесії не буде... Далі. Подзвонивши, Ви наполягали на терміновій зустрічі, яку призначили... за дві години! Приїхали на власному авто, а затори в Чернігові, дякувати Богу, з’являються все-таки рідше, ніж НЛО. Тож часу на дорогу витратили небагато. Чим же пані займалася? Безперечно, своєю зовнішністю. Адже, попри те, що трапилося, маєте вигляд, мов наречена!
Вона навіть не подякувала за комплімент – стримано кивнула у відповідь.
– Отже, поки що мої міркування підтверджуються? Продовжимо. Зателефонували ви вранці, значить, трагедія сталася вночі – то був голос жінки, яка щойно пережила жахливий стрес... Простягніть-но, будь ласка, на хвилинку вашу руку. О, які вишукані, ніжні пальці! Ви любите засмагати, нещодавно побували на морі. А ось ця ледь помітна біла смужка – безперечно, слід від обручки. Хто ваш чоловік? Не сумніваюсь – людина заможна, очевидно, успішний підприємець, інакше така вродлива жінка, модель, навряд чи б вийшла за нього заміж. «З милим рай і в курені» – це не про сучасну, прагматичну молодь. А Ви, звісно, знаєте собі ціну... Сподіваюсь, та дорога червона автівка на подвір’ї – подарунок чоловіка?
– Ви – на диво спостережливі, – безрадісно кивнула. – Ключі від машини Вадим Ігоревич вручив мені напередодні нашого весілля – п’ять років тому.
– Звичайно, він – старший за вас?
– На десять років.
– Досвідченіший, впевнений у собі, цілеспрямований, такий собі господар життя!
– Припиніть, – зблідла вона.
– Чому? Може, тому що про Вадима Ігоревича вже немає сенсу говорити в теперішньому часі?
– Досить! – викрикнула, судомно зціпивши пальці. У великих блакитних очах причаївся страх. Вона буквально втиснулася в стілець.
– Приготувати вам кави? – запропонував якомога спокійніше.
Та гостя вже опанувала себе, стомлено похитала головою:
– Не треба... Вибачте, я таке пережила! У вас можна курити?
– Авжеж, вродливі клієнтки постійно труять мене сигаретним димом...
– То я вже ваша клієнтка? – сумно всміхнулася.
– А хіба ні? Наскільки я розумію, Вадим Ігоревич – мертвий?
Вона здригнулася, наче від удару:
– Так, коли я зайшла до його кімнати, він... не дихав, – опустила свої чудові вії.
– Тобто ви його не вбивали?
– Ні, присягаюся вам! – розгублено закліпала очима. – Звідки ви знаєте, що сталося вбивство?
– Елементарно, Ватсоне, – знизав плечима. – Ви ж найняли приватного детектива...
Звинувачується... манікюр
Доки ми добиралися до її квартири (Маргарита сиділа за кермом власної автівки), я зателефонував майору Воронову. Слідчий був на диво красномовним та переконливим: «Бізнесмен Вадим Кравченко ковтнув снодійне і вклався спати. А о другій ночі дружина подзвонила в поліцію – повідомила про його смерть. Без сумніву, це вбивство. До того ж, зухвале й криваве – злочинець проштрикнув жертві сонну артерію... Маргариту Кравченко допитали, поки що взяли підписку про невиїзд. Як? Вона – твоя клієнтка? Не думаю, що це – гарна ідея... В оселі – жодних слідів сторонньої людини! Ми ретельно перевірили – версія про віроломного нічного гостя відпадає. Зараз цікавимося бізнесовими справами небіжчика: фірма працює стабільно: ні погроз, ні якихось обставин, що віщували б лихо. А ось Маргарита... Інша б океан сліз уже виплакала, а ця – незворушна, мов скіфська баба. І вона ще запевняє, ніби у них із з чоловіком був мало не ідеальний шлюб! Знаєш, на якій руці була обручка покійного? На лівій! Розумієш, що це означає? Нормальний одружений мужчина або не одягає обручку взагалі, або носить її як слід. А золота каблучка на безіменному пальці лівої руки свідчить про те, що він розлучений. Та й спало подружжя у різних кімнатах... Отже, Вадим Кравченко збирався розірвати шлюб! Можливо, навіть одного дня невчасно повернувся з роботи і «застукав» зненацька красуню-дружину з коханцем. Таке з благовірними бізнесменів нерідко трапляється – спробуй висидіти вдома і нічого не робити! Я б просто завив від нудьги. А тут – юний Аполлон і шалена любов, як у бразильських серіалах. Знову ж таки, про шлюбний контракт підприємець завчасно не подбав. Тому могли виникнути неабиякі катавасії. А ця краля, безперечно, звикла до безтурботного, красивого життя – жодного дня після шлюбу не працювала! Втім, тепер вона і палким коханням насолоджуватиметься, і все майно та бізнес покійного чоловіка успадкує. Якщо, звісно, не потрапить за ґрати. Але я дуже постараюся забезпечити їй небо в клітинку. Ненавиджу таких жінок! До речі, ти роздивився її нігті? Це ж – справжні пазурі. Чим не знаряддя вбивства?!».
Вона впевнено вела авто і начебто не прислухалася до моєї телефонної розмови. Та, загальмувавши біля елітної дев’ятиповерхівки, не стрималася:
– Ви ж телефонували в поліцію – своєму знайомому?
– Це не має значення, – спокійно відчинив дверцята машини.
– Вони вважають, що це – я? Знайте, якщо мене запроторять до в’язниці, я не витримаю такої ганьби – накладу на себе руки!
– Облишимо патетику – ближче до справи...
– Вони мені не вірять! Я знаю, все – проти мене... – промовила у розпачі. – Але клянуся вам, я не винна. Це – якась моторошна містика з фільму Хічкока!
– Знаєте, Рито... Можна вас так називати? Я – людина цілком земна і усією тією маячнею не переймаюся. Проте іноді найвагоміший, найочевидніший доказ свідчить про протилежне. Я, наприклад, дивуюся, чому така обачна і розумна жінка, котра нібито холоднокровно відправила свого чоловіченька на той світ, не подбала про власне алібі? На що пані сподівалася, викликаючи поліцію? У спальні лежав закривавлений небіжчик, і шию йому проштрикнули ось таким кігтиком... Як вас одразу не відправили в СІЗО? Вбийте мене, не розумію – для чого взагалі леді вирощують собі пазурі? Хіба вони вам не заважають?!
– Та для вас же, мужчин, стараємося, – поглянула докірливо, відчиняючи броньовані двері власної квартири...
Зайшов і, не поспішаючи, роззирнувся довкола. Тіло Вадима Кравченка забрали до моргу, а в його спальні вже ніщо не нагадувало про події минулої ночі.
– Мммм... – розчаровано втупився в стелю.
– Я прибрала, тільки-но дозволили, – квапливо пояснила вона. – Не гнівайтеся. Стільки крові – це було нестерпно!
На столику лежала відкрита упаковка снодійного. Взяв, покрутив у руках – не вистачало однієї пігулки.
– Нічого особливого – звичайні таблетки. Вчора купила в аптеці.
– Для Вадима Ігоревича?
– Ні, собі. Останнім часом занадто нервуюсь – депресія, от і не висипаюся... Та він попросив: «Риточко, у мене завтра – складний день, необхідно бути в формі. Ти що порадиш?». Ну, я й порекомендувала своє снодійне. Метод перевірений, цілком безпечний, якщо, звісно, жменями не ковтати...
– Перепрошую, але чия це примха – спати у різних кімнатах?
– Моя. Вас це дивує?
– Ну, коли люди кохають одне одного...
– Навіть у першу шлюбну я не стулила очей!
– Вадим Ігоревич був настільки невгамовним?
– Він виявився таким хропуном! Промучилася кілька місяців, а тоді ми домовилися, що глава сім’ї приходитиме до мене увечері і, виконавши подружній обов’язок, повертатиметься до себе. Взагалі, я – жайворонок, а він – сова. Доки чоловік прокидався, я вже була вмита, нафарбована й гарно вдягнена. Та ще й сніданок чекав на плиті. В принципі, його все влаштовувало!
– Гм... А чому він носив обручку на лівій руці?
– Мене теж слідчий про це запитував, – зітхнула. – Повірте, жодного разу такого не бачила! Чесне слово, якби йшлося про розлучення, я б знала. Він нічого від мене не приховував і неодмінно б сказав, що мушу назавжди піти... І дав би при цьому достатньо грошей – мабуть, забезпечив би на все життя. Та всі ці роки він був у мене закоханий! Я відчувала... Ні, звісно, час від часу чоловік мені зраджував. Та це не були серйозні, глибокі почуття. У них, бізнесменів, це – як ритуал: сауна, дівчатка. Аби підтвердити власну спроможність...
– І ви дозволяли так із собою поводитися?
– Він сам собі дозволяв. А я... Знаєте, як це у людей, котрих ви назвали господарями життя? Або ти приймаєш його правила гри, або забирайся геть. Вадим Ігоревич не вмів підлаштовуватися...
– І вам справді подобалося таке життя?
– Авжеж, я надзвичайно тішилася своїм статусом – дружини крутого бізнесмена! Розумієте, мої тато з мамою – звичайні люди. Змалечку звикла до принизливої економії: грошей ледь вистачало, аби звести кінці з кінцями. Тому завжди мріяла будь-що вирватися зі злиднів. І таки одного разу витягнула щасливий квиток! Хіба мене можна за це засуджувати?
– Тобто під вінець ви пішли не від великого кохання?
– Вадим Ігоревич був дуже щедрим та люб’язним. Переді мною відкривалися такі перспективи! Тож ми взяли шлюб, тільки-но я закінчила школу. Правда, він наполіг, аби я облишила свої «походеньки» на подіумі, адже у мене вже є чоловік, здатний належно подбати про любу дружину. Шкода, звичайно, могла б ще трохи покрасуватися... Втім, це все одно тривало б недовго. Я реально оцінюю свої чари – далі Чернігова навряд чи пробилася б. Не секрет, що за найуспішнішими нашими моделями стоять грошові мішки. Мій не захотів...
– Даруйте, а чому у вас немає дітей?
– Одного його приятеля, підприємця (наскільки в бізнесі можуть бути друзі) шантажували, викравши сина. Цей випадок так на Вадима Ігоревича вплинув... Звісно, він планував спадкоємця. Але саме планував – годі було й сподіватися бодай на якусь ініціативу з мого боку, якщо я дійсно хотіла втримати цей шлюб.
– І за увесь час ви так і не завели собі коханця?
– Гадаєте, це – безпечно? Він би не пробачив...
– Невже б убив?
– А що ви думаєте? Мене, можливо, й ні, а ось із «гостем» запросто міг статися якийсь нещасний випадок. Власне, ви ж бачили – там, у залі, висить мисливський карабін. Вадим Ігоревич за першої нагоди вирушав на полювання.
– Відверто кажучи, моя Яруся (дівчина-детектив із нашої агенції) вас би не зрозуміла. Втім, вольному – воля! От тільки з волею у вас тепер виникли проблеми...
– І все-таки не можу повірити, що ось так, нізащо, потраплю до тюрми!
– Дорога моя, половина в’язнів сидить фактично нізащо, а половина тих, кого дійсно треба було б відправити до буцегарні, гуляє на свободі! Мммм... Рито, трохи дивно, що ви дізналися про смерть чоловіка о такій пізній порі. Судіть самі: ви відпочивали окремо – в різних кімнатах. А о другій ночі сновидіння – найсолодші... Чи, може, вас розбудив якийсь шурхіт?
– Ні, я нічого не чула – двері були зачинені. Лежала, гортала книжку...
– Жінка-жайворонок читала о другій ночі?
– Так трапилось. Виспалася вдень... А перед тим, як лягти спати, вийшла в туалет і одразу відчула – щось не те. Зі спальні чоловіка не долинало жодного звуку. А він же вночі, мов бульдозер! І раптом – тиша. Прочинила двері, обережно зазирнула, наблизилася навшпиньках і побачила таке!
– Ясно... А ця кватирка вночі, як і тепер, була відчинена?
– Так, він десь вичитав: якщо постійно спати з відчиненим вікном, можна суттєво подовжити собі життя. Звісно, вікно – це вже занадто. Вадим Ігоревич і так часто застуджувався, шморгав носом. Я вмовила – спочатку залишатимемо на ніч відкриту кватирку, а коли він звикне, загартується, тоді можна й вікно...
– Шкода, що отвір – такий вузький. Навіть дитині у нього не пролізти! А то була б хоч якась зачіпка...
– Ну, так, подібне міг скоїти хіба що крихітка-супермен: до землі – далеко, до даху – теж. Правда, є невеличкий карниз, але дибати по ньому здатний лише справжній лунатик, – печально посміхнулася Маргарита. – Віталію, ви мене порятуєте?
Крихітка-супермен
Клавдія Петрівна розгублено відчинила двері, й шестилітній Валера з цікавістю розглядав гостей.
– Тут така справа... – прокашлявся Андрій, співробітник майора Воронова. – Коротше, ось вони вам усе пояснять...
– Та, власне, і пояснювати нічого, – посміхнувся я і миролюбно погладив хлопчика.
– Не бійся, Валерику, будь ласка, повтори те, що ти розповідав мені вчора, – попросила Ярослава.
– Тьотю, а мені за це нічого не буде? Бабуся не сваритиметься? – позадкував той.
– Ой, лишенько, що цей шибеник накоїв?! – забідкалася Клавдія Петрівна. – Господи, вже й із поліцейським додому прийшли...
– Перепрошуємо, що потурбували вас, але маємо для того вагому підставу, – спокійно пояснив я. – Ось, познайомтесь, шановні, перед вами – винуватець смерті Вадима Кравченка.
– Що? – ошелешено вигукнули водночас Клавдія Петрівна, Маргарита та оперуповноважений Андрій.
– Не хвилюйтеся, звісно, про Валеру не йдеться. Бо істота, яка виглядає у нього з-за спини, і є, так би мовити, злочинцем.
Наче на замовлення, на середину кімнати величаво вийшла велика пухнаста кішка і невинно поглянула на нас своїми загадково прекрасними, проникливими блакитними очима...
– Спершу це спало мені на думку у спальні небіжчика, – продовжив я. – Власне, було дві версії: або з чоловіком звела рахунки власна дружина, або справді треба припустити неймовірне – хтось проникнув до оселі через відчинену кватирку і, скоївши вбивство, спритно виліз назад. Тому я поїхав до моргу і, оглянувши тіло покійного, переконався: таке дійсно могла вчинити тварина. Тим часом мій колега – Льоня – побував у фахівця, котрий останнім часом лікував Вадима Ігоревича.
– Він нездужав? – здивовано поцікавилася Маргарита. – Я про це нічого не знала...
– Чоловік не хотів вас засмучувати. Втім, жодної небезпеки хвороба не становила – потрібно було підлікувати нерви, трохи перепочити, дотримуватися режиму. Тоді лікар і порадив своєму пацієнту на деякий час знімати обручку: мовляв, постійно носити її не варто, а якщо це триває роками, можна заробити цілий букет хвороб. Здорова людина тільки б посміялася з такої застороги. Але Вадим Ігоревич сприйняв пораду медика серйозно. Вас, Рито, він справді кохав, тож і вирішив одягати обручку вдень, а вночі, аби не згубилася (та й просто спросоння міг її забути вдома), нанизував на безіменний палець лівої руки – так, як це роблять розлучені мужчини. Все одно ж ніхто не бачив! Якби він знав, що через таку дрібничку його дружина могла, принаймні, опинитися в СІЗО. Адже, якщо чоловік зважився розірвати шлюб, зрозуміло, в сім’ї – неабиякі негаразди... Отже, ви, Рито, говорили правду. Залишалося тільки знайти справжнього винуватця. Цим і займалася Ярослава – як бачите, успішно.
– Я одразу вирішила, що потрібно шукати кішку, – посміхнулася Яруся. – Тому почала розпитувати сусідів, доки не дізналася, що в родині Клавдії Іванівни мешкає вишукана сіамська білявка. Потім познайомилася з Валерою та його улюбленицею...
– Дядя Вадим кривдив кицю, вона втікала, а він її дражнив, – поскаржився хлопчик. – А потім вдарив ногою. Вона дуже образилася – так нявкала, шипіла на нього! Мальвіна – вона знаєте яка? Всі собаки в дворі її бояться. У нових сусідів є Джульбарс – великий пес. Якось вони не вслідкували, Жуля, так ми його називаємо, погнався за кішечкою. Мальвіна шаснула в підвал і там собачку дуже налякала – Жуля досі труситься, коли її бачить!
– І твоя кішка ходить по карнизу? – недовірливо запитав правоохоронець.
– Ходить. І на дах лазить... – махнув рукою Валера. – А тоді, коли сказали, що дяді Вадима не стало, вона мене збудила, і я їй трохи кігтики помив – ганчірочкою.
– А чому ти їх помив, Валерику? – лагідно озвалася Ярослава.
– Бо вони були червоні...
– В крові?
Хлопчик знічено кивнув:
– Я подумав – бабуся сердитиметься, от і витер... Ви ж не заберете у нас Мальвіну?
Ми з Ярусею поглянули на Андрія.
– Ну, що ж, – розвів руками той. – Все-таки кішку має оглянути ветеринар. Втім, якщо вона здорова, не думаю, що потрібно вдаватися до якихось надзвичайних заходів...
– А як щодо моєї підписки про невиїзд? – поцікавилася Маргарита.
– Слідство ще не завершене. Відверто кажучи, ніколи не доводилося мати справу з чимось подібним. Це – найнеймовірніший злочин у моїй практиці. Тому поки що наберіться терпіння...
– Дякую, Віталію, – просто промовила Рита, навіть не поцілувавши мене. Клієнтка вже цілком опанувала себе і тепер була недосяжною, мов Еверест. Мавр зробив свою справу, Мавр може піти.
– Нічого, – співчутливо чмокнула мене в щоку Ярослава. – Зате тобі в роботі щастить...
На день народження вона подарувала мені чудову сіамську кішку.
Сергій Дзюба, спеціально для видання bilahata.net
