«Креслення долоні – наче птах: крила б’ються так несамовито – відчайдушність і надія, страх вниз зірватись і умить розбитись…»
Кошовець Павло Володимирович народився 9 травня 1974 року в місті Щорс (нині Сновськ), на Чернігівщині, в сім’ї вчительки музики та інженера-нормувальника. Він – професійний музикант, закінчив Чернігівське музичне училище та Донецьку державну консерваторію. Автор трьох поетичних збірок: «Бурштинові чотки миттєвостей», «Струни, що дзвенять у горлі» і «Штопаючи очі коханням». Лауреат обласного літконкурсу «Золоте перо».
Квітнева мить
погляд мріями туманить,
спокій і тепло – принада,
шепотом хвилин жаданих –
поспіх зараз – наче вада;
тінь акації вразливо
на руці малює струни,
дотик вітерця примхливий,
мов коханої цілунок;
сонце небокрай притисло
помаранчевим відтінком,
а на гілці, мов намисто,
молоді бруньки, як дітки;
сизий голуб ловить промінь,
гріє пір’ячко невпинно,
гомін тисячі симфоній
у повітрі м’яко лине;
аромат цілющий – зрання,
джміль цілує диво-квіти,
і одне лише бажання:
назавжди тут розчинитись.
Троянда
струнка і чарівна, мов леді,
бо справжній еталон краси;
даруємо ми їй сонети,
вона ж нам – ранок із роси.
від неї наче линуть струми –
тонкі, чарівні, ніби маг,
найкращі за усі парфуми, –
у квітки – завжди гарний смак.
неввічливих вона не любить –
у неї теж душа болить!
але обіймеш, приголубиш,
аж зашаріється умить.
і ось у імпозантній вазі
стоїть – тендітна, наче час,
та дні минають, і наразі
прекрасний цвіт прив’яв, пригас.
бо промені крізь скло не втішать,
не зцілять і не вбережуть;
і тиша вже не заколише,
і це повітря – наче ртуть…
бо їй таки не треба в клітку:
на волі – райські почуття;
бо кожна квітка – справжня жінка,
кохання – то її життя.
Відстань
явища, бажання, люди… –
навкруги до всього – відстань!
можна легко це збагнути,
поруч – і брудне, і чисте;
люди та дерева – різні,
як і хмари, зорі, небо…
думаєш, ти – поруч, звісно,
бо в ілюзії – потреба;
між краплинами є відстань –
хоч в очах чи річці тануть,
вітер обіймає листя,
адже щезне на світанку;
і хвилини – наче сестри,
в кожної є власна доля,
як і голоси – в оркестрі,
бо один – лиш пух тополі…
відстань – кілометри, метри,
час в долонях – теж вразливий;
є слова – скарби і нетрі,
тиша – недовіра й диво!
може, ліжко, дах і спільні –
начебто синиця в жмені,
як і час, що ніби глина,
бо бувають дні злиденні;
ось думки – вино ігристе,
легко втратити цнотливість…
будь-яку здолати відстань
при бажані все ж можливо.
Український сад
пакує квітень речі у дорогу –
ходу вже травня чути на порозі,
й дерева чепуритись мають змогу,
і сад – мов подіум, у чарівній облозі.
сестричок-вишень білі оченята –
такі, водночас, пустотливо скромні,
незаймані, принадливі дівчата,
що граються безжурно на осонні.
шановна, літня і велична груша
веде себе завжди, немов матрона, –
її гілля не кожен вітер зрушить,
навколо контролює все невтомно.
і абрикос легенько, самотужки
квітки рожеві прагне колисати;
блакитне небо вкриє капелюшком,
а сонечко – м’яке, неначе м’ята.
чудовий персик – то сама цнотливість,
південний стиль – божественні принади!
а стовбур – і тонкий, і чорнобривий, –
хвалити-веселити не завадить.
прекрасний – рідний цвіт наш яблуневий,
затишний і по-справжньому домашній,
бо яблуня – то наша королева:
така спокійна, горда і поважна.
гостинний сад, найліпший, український,
зворушливо щасливий, наче діти,
жадає одного лише від близьких:
любити.
Доторкнутись
креслення долоні – наче птах:
крила б’ються так несамовито –
відчайдушність і надія, страх
вниз зірватись і умить розбитись…
погляду замріяний узор
серце, наче хміль, іще туманить,
і блакить очей, небес повтор,
ніби шоколад, незримо тане.
в скромних буднях безпорадних слів
десь ламка, крихка сховалась тиша,
клятий голос всі мости спалив,
втім, лише мовчання – найщиріше!
і (о, чудо) – відповіді мить…
випадковість, мабуть, це напевно?
кров у скроні знову б’є, дзвенить,
пальці – вже у пошуках натхнення.
Матуся
у високості птах той день малює,
блакить зі сріблом – з болем в унісон,
скорботний вітерець хвилює тую,
і проситься у душу, наче сон.
яскраві квіти – данина і морок,
думки – як море: випити й нема…
життя, несправедливість, радість, горе… –
простої відповіді, мов зими, – катма.
якби ж вернутись навіть на хвилину,
в минуле кольорове увійти, –
я зміг би стати, мамо, кращим сином,
заповнив би тобою всі світи!
як гірко ж так на твій портрет дивитись,
без жодної надії на тепло…
і тільки вітер все колише квіти,
й моїх очей ламає ніжне скло.
Бажання
турбот і мрій відкритий кошик
утримати й піднести вгору
завжди звичайно допоможе
той, хто цінує, той, хто поруч.
обіймів теплих справжнє коло,
долоні на чолі, як обруч,
і слів чарівних колискову
тобі дарує той, хто поруч.
ідеться легко, урочисто, –
підтримки відчуття, опора;
і сонце сяє, небо – чисте,
бо це малює той, хто поруч.
заповнить посмішкою вкотре
подвір’я ваше й дім просторий,
загоїть жартом сум, непотріб, –
осяє будні той, хто поруч.
несе з собою гарний настрій
сьогодні, завтра, навіть вчора;
прелюдія до світла й щастя –
джерельце тихе, – той, хто поруч.
хто змістом, пам’яттю наповнить
день швидкоплинний, ніч прозору,
дарує погляди, мов грона,
і поцілунки – той, хто поруч.
Ясен
немов вода ллє мерехтливий світ,
митець неначе бавиться із тінню,
шепочуть крони – і легкі, й живі,
а барви контрастують з небом синім.
задумливо, замріяно стоїть,
розкинувши гілля, величний ясен, –
змужнів давно, бо вистачає літ,
йому від долі нікуди ховатись.
притулок дасть у надважку жару,
від холоду чи поглядів укриє, –
не треба навіть простягати рук,
він неодмінно здійснить вашу мрію.
ні – лицемірству, а свободі – стяг,
фальшиві маски ясеню не личать;
життя його – це щирість в почуттях,
як пісні – про журбу, кохання й вічність.
Колискова
гойдає місяченько тихо зорі,
такі близькі, незримі, неозорі…
ласкава нічка – пресолодке чудо,
ти спи, серденько, поруч я побуду.
поправлю ковдру – ніжно знов на ніжках,
неначе з пір’ячка, тобі створили ліжко,
замріяно вуркоче кіт, мов Будда…
спи, моє сонце, поруч я побуду.
не потривожить вітерець фіранку,
щоб сни чудові снилися до ранку;
у далеч мирно відлітає смуток,
спи, ластів’ятко, поруч я побуду.
рукою легко лиш торкнуся скроні,
клубочок цей – мов котик на осонні;
та голос мій – все далі, вже й не чути…
спи, моє щастя, поруч я побуду.
думки розтануть миттю прохолодні,
і смуток зникне в зорянім полоні;
я прожену бабая і простуду,
спи, моя радість, поруч я побуду.
ти пам’ятай, що я – завжди з тобою,
хай стежка рівно стелеться, з любов’ю;
хай навкруги – лише хороші люди!
спи, моя доле, поруч я побуду.
я розум віддаю тобі і серце –
хай будуть незамуленим джерельцем;
душа хай розпросториться, розкута!
спи, дитинча, а поруч я побуду.
Вечір
думати про тебе –
ні, не заважають
тиша, радість, смуток
і життя скрижалі,
ні бурхливий чайник,
флегма телевізор,
ні дворняга грізна,
що скавчить поблизу,
дії і турботи,
гроші, комуналка,
дощ чи сонця промінь,
вітер – стрімко палкий,
росяне віконце
чи похмура стеля,
мовчазний диванчик,
шафа, наче скеля…
втомленість, напруга
і важкі повіки
думи не порушать,
бо ти – ні, не зникнеш;
ти – в моєму серці,
ти – в очах, долонях,
крихкими вустами
обіймаєш скроні;
просто ти сховалась:
може, у кишені, –
в хованку гуляєш –
тільки де лишень я?
все – немов повітря,
все це – як потреба:
тихо і мрійливо
думати про тебе.
Хочу
я хочу, щоб світанок був привітним,
і сонечко всміхалося чудово;
щоб за вікном цвіли прекрасні квіти,
і затишно було, чарівно вдома.
щоб зорі мріяли Чумацьким шляхом ясно,
слова любові в тиші зазвучали;
щоб перехожі променились щастям
і якомога менше сумували.
щоб жив по-божому – порядно, благородно,
не кривдив і не зраджував нікого;
і щоб дівчата (вічно мила мода!)
розкішні коси заплітали знову.
здоров’я – всім: здолати тінь недуги,
ділилися не злом, а теплотою;
надійних друзів, найщиріших в світі,
щоб на землі не стало лютих воєн…
щоб сумніви зникали, мов хмаринки,
як вишитий рушник, стелилась доля;
і поруч ти – найкраща в світі жінка,
і з нами – Божа ласка, казка й воля!
Ніжність
спокій-рівновага на чолі,
як ваги – що може ліпше бути?!
несподіванок і вражень млин
борошном у сні наповнить груди.
як поля безкраї – почуття,
і такі високі, чисті зорі!
а до них, мов журавлі, летять
враз думки – незримо неозорі.
радісний вогонь запалить кров,
і від п’ят до серця – тепла хвиля!
зробиш перший та солодкий крок
у жаданий, дивовижний вирій…
хмарку в небі погляд прожене,
і долонь здіймуться чудо-крила,
розтопивши коло крижане,
подихом ласкаво вільним, милим.
ні пітьми, ні сумнівів нема,
тільки вдячність щедро плеще в руки;
й пам’ять не скидається у снах
болями можливої розлуки…
ніжність – це коли не треба слів,
і вагань жаских упали ґрати;
ніжність – це коли немає сліз,
й хочеться від щастя аж заплакать!
Троянда ружа
голка слів зшиває простір
краплями сльозинки й смутку,
розпачу в руці ніж гострий
свічку серця ріже хутко.
криком чайки рветься обрій,
дзеркало малює тінню,
біль у грудях тисне, вторить,
як м’яка в долоні глина.
ноги – мов бетонні плити,
очі долу лиш прикуті, –
сил забракло просто жити,
бо, неначе вир, – майбутнє.
кальку щастя як забути?
може, допоможе злива?
тільки пам’ять – вічні пути,
прикре слово – «неможливо».
небеса тихенько плачуть:
«прощавай, самотній друже»;
«тебе більше не побачу…» –
на вустах троянди ружі.
Дорога
кардіограма кілометрів –
тату життя б’є серце наскрізь;
душа повітря – стислі нетрі,
обличчя – суміш крику й маски.
дерев, мов естафета, – віти,
бо гострий, не м’який ніж часу;
як масло ріже віку сіті,
йому не можна дати впасти!
адреналін лоскоче струмом,
коктейлем холоду і жару;
і вмить навалюються думи,
немов борги, – жаским ударом.
немає вже сьогодні, завтра –
є лише ніч, і тільки зараз…
ще більша швидкість, в горлі – мантра
того упертюха Ікара.
примхливого прицілу – фари,
та темряви – прудкі статуї…
а шлях наліт знімає хмарний,
та посмішку вуста малюють.
Можливо
можливо, руки мої – мов лахи,
і втримати дощ не подужать;
можливо, очі – неба клаптик,
то й розчиняються в калюжі.
можливо, ніс – не прямокутник,
до геометрії далекий;
можливо, до щоки прикута
нав’язлива та вірна спека.
можливо, посмішка сховалась
в тій лінії, де стислись губи;
можливо, обрис вух невдалий –
то й що? – їх сонце приголубить.
можливо, житнє це волосся –
ламке і стигле, мов дитяче;
можливо, ножиць брови про
весь час з повіками їх бачиш.
можливо, думка – мов пекарня:
вже підгоріло щось із ночі…
можливо, і не дуже гарний,
але тебе кохати хочу.
можливо, мозок – як вбиральня
чи келія одноосібна;
можливо, я не ідеальний,
та дуже ти мені потрібна!
Павло Кошовець, м.Чернігів