Біла хата.Подвиг в ім`я людей!

Надія Іванівна Курпас народилася й виросла в с. Анисів, що на Чернігівщині. Закінчила з відзнакою Ніжинський педагогічний інститут ім. М.В.Гоголя та була направлена на роботу до Семенівської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1 вчителем української мови та літератури.
Талановита і творча людина, чарівна жінка, любляча дружина та мати! За 39 років педагогічної діяльності досягла неабияких результатів. Надія Іванівна має вищу кваліфікаційну категорію, звання «Старший вчитель», нагороджена знаком «Відмінник освіти України», премією імені Софії Русової, Почесними грамотами, подяками, Дипломами лауреата обласного конкурсу «Учитель року» (тричі), і це далеко не весь перелік нагород та досягнень.

Працюючи з дітьми, Надія Іванівна завжди формувала в них позитивні риси характеру: чесність, справедливість, наполегливість, доброту, культуру думки і поведінки; готувала учнів до свідомого життя. Зараз вона перебуває на заслуженому відпочинку, але як результат невтомної творчої особистості, і донині має вдячність учнів декількох поколінь.

— Вже понад 40 років мешкає Надія Іванівна у місті Семенівці, але спогади з дитинства не полишають серце. У її дитячих спогадах незабутній слід залишив дідусь Франц, який у роки Другої світової війни здійснив героїчний вчинок — урятував село від загибелі. Його доброта і мудрість притягувала людей. З цією скромною інтелігентною людиною, — розповідає Надія Іванівна, - було приємно спілкуватися, Франца Дюкича шанували й поважали односельці.

Отже, Розповідь Надії Іванівни...

Історія, яку я хочу повідати, не вигадка і не фантазія, вона правдива і реальна. Сталася вона в одному з мальовничих куточків Чернігівщини, і подаю я її так, як зберегла її моя дитяча пам'ять.

Його будинок стояв на околиці села й приковував увагу своєю охайністю і комфортом. Він відрізнявся від місцевих хат своїм дійсно європейським дизайном. Разом зі своєю дружиною Палажкою в ньому жив привітний і добродушний господар, який мав рідкісне ім’я – Франц.
Перша світова війна занесла його, мов кленовий листок, із далекої Австрії в Україну, яка стала для нього другою рідною домівкою. Чудово володіючи німецькою та французькою мовами, він також успішно засвоїв і українську, згодом вивчився на агронома і багато років чесно працював у колгоспі, був відповідальною людиною, народне добро зберігав як своє власне. А ще дуже любив дітей, любив особливою, ніжною, трепетною любов’ю.

Коли він проходив вулицею, ми, дітвора, мов бджола на мед, зліталася до нього. Франц (так називали його всі: і старі, і молоді, і діти) здавався нам Богом – кремезний, хоча йому було вже за вісімдесят, з білою бородою, лагідними очима, які випромінювали ласку і тепло. Для кожної дитини цей добродушний дідусь знаходив якісь особливі щирі слова, тому й дивилися ми на нього, мов заворожені. Як чарівник, Франц легким помахом руки виймав зі своєї кишені цукерки ( він завжди носив їх із собою), пригощав нас, ніжно гладячи кожного по голівці. А коли повертався додому, то ми, мов по команді, ішли слідом, бо хотіли завітати до нього в гості й опинитися на його загадковому подвір’ї.

Одного разу Франц Йосипович узяв мене за руку й повів на своє обійстя, яке потопало в квітах, а в саду червоніли й жовтіли духмяні яблука та солодкі груші. У хаті був ідеальний порядок, у ній гармонійно перепліталися українські традиційні вишивані рушники, ткані килимки, пишні високі подушки на ліжку з величезною кількістю книг, картин і гравюр, що в 60-ті роки було рідкісним явищем для села.

А потім я із захопленням і радістю розповідала мамі про те, що сьогодні побувала в гостях у самого Франца.

— А ти знаєш, донечко, що Франц – герой. Якби не він, то не було б нашого села, не квітувала б тут природа, і не колосилося б жито, пшениця, не лунав би дзвінкий дитячий сміх, не було б життя, — сказала раптом матуся.

— Мамочка, я тебе не зрозуміла. Як це не було б життя? – здивовано запитала я.
І тоді ненька посадила мене на коліна, пригорнула міцно до себе і розповіла мені, дитині, історію подвигу дідуся Франца і відкрила мені ще одну сторінку його непростого життя.

… Йшла Друга світова війна. Надворі стояло літо 1942 року. Наше село, як і більшість сіл України, було окуповано фашистами. Воно знаходилося далеко від великих лісів. Єдиним стратегічним об’єктом була залізниця, по якій рухалися поїзди з людьми, кіньми, боєприпасами, перевозилося пальне. Недалеко від села знаходився невеликий гайок. Ніщо не віщувало небезпеки. Люди жили розміреним хліборобським життям. Звичайно, не лунав веселий сміх, не співали пісень, як у мирні дні. Було напружене воєнне становище.

І ось раптом на світанку одного дня тишу села розітнув сильний вибух. Був підірваний поїзд із нафтою, який рухався до Ніжина. Це сталося на містку, біля гаю. Фашисти звинуватили жителів села у зв’язку з партизанами, всюди лунали автоматні черги. Усіх зігнали на майдан, на кожного дивилася смерть холодними очима зброї. Село було оточене з усіх боків, навіть мишка не змогла б проскочити, воно було приречене. Німецький офіцер кричав, даючи вказівки солдатам. Паніка, крики, сльози – усе змішалося воєдино. Люди зрозуміли, що помилування їм не буде.

І раптом із юрби вийшов чоловік і рішуче попрямував до офіцера. Він почав йому щось переконливо доводити. Говорив по-німецьки, що, видно, сподобалося офіцеру, і він слухав його уважно, не перебивав. Усі завмерли в чеканні. Кожна хвилина здавалася вічністю. Притихли навіть діти, тільки схлипували та шукали захисту у своїх матерів.

І сталося чудо. Рішучим помахом руки офіцер дав команду солдатам, щоб вони опустили зброю і розійшлися. А люди із сльозами на очах оточили свого рятівника, кожен висловлював слова подяки, дехто намагався навіть поцілувати йому руку, а він скромно сказав, що нічого незвичайного не здійснив, просто виконав свій людський обов’язок.

— Саме дякуючи Францу Йосиповичу наше село не було стерте з лиця землі, не було стерте з географічної карти, не повторило участі українських Яцево, Корюківки, білоруської Хатині, — завершила свою розповідь мама. І додала :
— Те, що Дюкич Франц Йосипович, дійсно звершив подвиг, тоді всі сприйняли як буденне, і до нагороди його ніхто не представив, але вдячна людська пам'ять зберегла це і, як легенду, передавала з вуст в уста.

…Пройшли роки. Був вересень 2008 року. Чернігівщина святкувала 65-ту річницю з дня її визволення від німецько-фашистських загарбників. Я включила радіо і раптом почула несподівану новину: в моєму рідному селі Анисові з нагоди цього свята відкрито пам’ятний знак на честь людини з незвичайним для українців ім’ям – Франц, як подяка від нащадків за те, що він врятував їх від загибелі і подарував найдорожче – життя.