Лілія Василівна Бондаревич-Черненко народилася в Білорусі, на Ошмянщині (Гродненська область). Закінчила філологічний факультет Гродненського університету імені Янки Купали.
Понад тридцять років мешкає в Прилуках, на Чернігівщині. Працювала завідувачкою районного відділу культури, кореспондентом газет «Молодь України», «Біла хата», «Чернігівські відомості», «Прилуччина», «В двух словах», «Відомості Чернігівщини»… На місцевому прилуцькому телебаченні «Ефір-ТV» три роки вела авторську програму «Провінційні діалоги». Працює в жанрах поезії, прози та есеїстики. Пише білоруською, українською і російською мовами.
В її творчому доробку – документально-художня книга (своєрідне соціологічне дослідження про гріх і провину малолітніх злочинців) «Зона грає блюз». Видала в Україні книги: «Красавік кохання» , «Торішній дощ», «Жінка, яка дещо знає», «Відьма з майбутнього», «На берегах любові», «Від берегів Десни до Сожу», «Ми всі – подорожні», «Матушка Віра», «Густинські етюди», «Медитації», «Ігуменя», «Тепла церква Стрітеня Господня», «Прощена неділя». Половина з них – двомовні, тобто – написані білоруською та перекладені українською Сергієм і Тетяною Дзюбами.
Лілія Василівна Бондаревич-Черненко
Лауреат міжнародних премій ім. Миколи Гоголя, Григорія Сковороди, Пантелеймона Куліша, Михайла Коцюбинського, Василя Стуса (Україна), св. Кирила Туровського (Білорусь); лауреат всеукраїнського конкурсу газети «Книжник-ревю» за кращу рецензію. Неодноразовий переможець обласного конкурсу «Краща книга року». Нагороджена міжнародною медаллю Івана Мазепи.
Член Національної спілки письменників України та Міжнародної літературно-мистецької Академії України.
НА СПАСІННЯ ДУШІ
* * *
Так ждано-неждано почався Потоп.
У долі – ні шансів достойних, ні спроб!
Ми з глини ковчег собі вутлий зліпили,
й мандруємо далями злими й сліпими…
Довкола немає нікого й нічого –
ні берега, ні оберегу, ні Бога…
А ми молитов же ніколи й не знали:
«поганами» звалися наші загали!
Не відавши віщого Слова і Діла,
ми ніц не прощали і ніц не любили.
Ми батька зреклися, й забули вже неньку.
Тож Ангели наші сивіли тихенько…
Од наших основ не лишилось і сліду.
Все добре забулося, мов Атлантида…
Здається, згасає і сонце у висі…
Здається, нікому не вдасться спастися…
Все тоне в пітьмі – птиці, діти, країни…
На дні чорноти – наших храмів руїни…
А там, де набридлої зливи нема
чи ж справді закінчиться зло і пітьма?!
Бо ми ж і в дорогу взяли із собою
лиш те, що лишилося нам після бою –
ненависть до ворога, біль, страх за друга…
Нам сумнів – то слабкість, а совість – наруга.
Тож бурі-біди по зневірі й далось.
Чи в нашім ковчегу врятується хтось?..
* * *
Вчитись – для того й натхнення не жаль.
Я осягаю Вселенську Основу –
ніжне, як шовк, і тверде, наче сталь,
тепле, як хліб, вічне батьківське Слово.
Мові життя ціле вчиться людина.
Слово – це суть. Слово – безкрай і невідь.
Знову улову чекаю, мов дива,
в море правічне закинувши невід.
Поки легка в мене й чесна рука…
Слова якого ж я тим заслужила –
може такого – як іскра тремка?
Може, важкого – як Божа стежина?
БОЄЦЬ НАМАЛЮВАВ ІКОНУ
Над сходом вже давно – не райдуги:
дими лягли на терикони…
На кришці ящика снарядного
боєць намалював ікону.
Фарби святив… топив печаль в них…
Скільки ж їх в ці зловісні дні,
дітей людських, синів одчайних –
на смертній і лихій війні?!
Зневажують і біль, і втому…
Вдивляються в погари нив…
Вернутись мріють знов додому
й під «градів» смерчем вогняним…
Боєць той не просив нічого,
бо знав, що Істина проста:
рятує віра в перемогу
і віра в Господа-Христа…
* * *
Я знаю, кожний звук не зайвий,
ними ущерть преповна ніч.
Ми все почуємо тут заново,
лиш тиші віщої опріч.
Плач матері над гробом сина…
І плач трави, де – братський рів,
де чорнота – немов трясина
на перехресті всіх вітрів…
Зорю, що міниться в криниці…
І од плачів тремкий вокзал…
Й можливо, навіть нам насниться
те, що учора Бог сказав…
НА СПАСІННЯ ДУШІ
Запалю я свічу.
«Господи, одведи, –
шепочу, мов кричу, –
од війни і біди!
Хтось в могилі уже…
Хтось в окопі іще…
Й ці загинуть невже?!
Біль, розпука і щем…
Знову хилиться хрест…
Осіни нас хрестом!
Ти ж для миру воскрес
і зійшов на Престол!
Розкаяння прийми.
Вже й живу, мов горю…
Нам пошли в ці дими
Віфлеємську Зорю!
* * *
ХХI століття дивне:
наче й Богу дає відкоша.
Нещаслива у ньому людина –
в клітці тіла скавчить душа.
Досхочу напились ми люті,
для добра зачинивши брами.
Повернулися на розпуття.
Захлинаємося вітрами.
Поміж нас самозванців – тьми.
Лиш один був Ісус воскрес
(розп’яли його також ми).
Чи не дарма цей Син Небес
(невідомо уже й коли)
ніс нам Істину в млі епох?
Відвертаються ангели…
Тихо плаче за нами Бог…
* * *
Тут, на зламі зими і віку,
де гіркі і сльоза, і злива,
хоч руїнам немає ліку
звідать прихистку неможливо.
Тут, на зламі біди і страху,
так муляє старе ярмо!
Ми, ступивши на судну плаху,
ще дивуємось: «Живемо?!»
По законах судьби та етики,
вже б і смертним клубитись снам…
Проте, ледь засинаємо, все-таки
посміхаються янголи нам…
* * *
Більше мене не люби.
Більше не муч дарма.
Серце болить: «Якби…»
Тільки ж надій нема.
Втрачено сенс і лад.
Все тепер, як востаннє…
Журно сміється «кат»
(добрий) мого кохання.
Яблуня п’є дощі…
Рідні стихають кроки…
Йди! Не убий душі
навіть і ненароком.
Линь! У багряну вись!
В далечі кольорові!
Все це мине колись.
Згасне. Мов крапля крові.
НОЄВ КОВЧЕГ
«Хто з мечем прийде…» – говорилось наче.
А нахабні явились гості!
Черемха молоком із кров’ю плаче
над загиблими на погості!
Шрамом на серці – затвердлий крик:
«Боже, кому це треба?!»
Я читала людям Патерик.
Я молилась під чорним небом.
Вичахло срібло ночі –
згасло в злій круговерті…
Ти порятуй нас, Отче,
або навчи не боятись смерті!
Дай нам, Боже, в цій скруті сили:
важко жити виною-війною.
… Я б у вутлий ковчег удосвіта сіла
й попливла на край світу з Ноєм.
* * *
Коли храмову сутність душа осягне –
коли стихнуть набридлі думки і кроки,
помолюсь я за тих, хто любить мене,
і за тих, хто не любить нітрохи.
Хто загасить мій ранок, вогонь, зорю?
Хто надію стоптати може?
Я у храмі зі світом себе мирю.
Дар прощати – це мій дар Божий.
З білоруської переклав Олег Гончаренко
