Нещодавно 80-річний ювілей відсвяткував житель Вороньків Бобровицького району Валентин Хуторний. Авторитетна і шанована в селі людина. Вчитель з великої букви, який 50 років життя присвятив школі і учням.
Дитинство. Служба в армії
Народився Валентин Хуторний 6 лютого 1936 року у селі Степові Хутори Носівського району. Дітей у сім’ї було четверо. Двоє померли у ранньому віці. Залишився Валентин та менша сестра Катерина. Під час другої світової війни родина поселилася у Вороньках. Саме звідси родом був глава сімейства, який помер дуже рано.
1944 року хлопець пішов у перший клас. У школі навчалося до 700 учнів. Не тільки із Вороньків, а ще й із сусідніх сіл. Багато школярів-переростків, котрі два-три роки навчання змушені були пропустити через німецьку окупацію. Після закінчення десятирічки по проханню директора школи випускник допомагав шкільному столяру.
До лав армії Валентина Хуторного призвали у 1955 році. Служив у Калінінграді в артилерійських військах. Був старшим обчислювальником дивізіону. Піклуючись про забезпечення школи педагогічними кадрами, директор Леонід Рябуха писав листи солдату-односельцю та умовляв повертатися до села, де на його підтримку чекала мати. Відслуживши три роки, Валентин повертається у Вороньки. До матері.
Все найкраще – від матусі
Ростила і ставила на ноги дітей Дарія Степанівна одна. Овдовівши в 25 років, заміж більше не ходила. Працювала у колгоспі. За трудодні. Тяжко. За літо від поту розлазилася полотняна сорочка.
І де тільки брала сили на все жінка? Мабуть, допомагала материнська любов. З дитинства доля випробувала Дарію на міцність. Рано залишилася сиротою, без матері. Виховувала її бабуся, а у тієї була сестра монашка. То ж від них дівчина почула багато притч, які вже опісля оповідала своїм дітям. Проста сільська жінка, але від природи дуже мудра. Гарно співала. З почуттям гумору.
Сину і доньці прививала любов до рідної неньки України, до праці, книг. Часто повторювала: — Хороше чути далеко, а погане ще далі. Дуже вболівала, щоб діточки ніколи не осоромили її перед людьми. Росли порядними та жили чесно. Діти добре засвоїли материнські уроки.
Так вийшло, що син і донька обрали один фах. Педагогічний. Дочка Катерина Іванівна навчала учнів української мови і літератури. Спершу у Червонопартизанській школі Носівського району, а потім 33 роки в одній із столичних.
З доужиною
Вчитель із стажем у півстоліття
Педагогічний стаж Валентина Івановича, який у підсумку склав півстоліття (загальний 55), бере свій початок у далекому 1959 році, коли директор школи Леонід Рябуха запросив його працювати лаборантом кабінету хімії і викладачем образотворчого мистецтва. В березні того ж року його направляють на двохмісячні курси. По закінченню їх став викладати крім образотворчого мистецтва ще й трудове навчання (столярну та слюсарну справу). З 1970 по 1975 рік вчитель навчається на заочному відділенні Чернігівського педагогічного інституту (нині університет) за спеціальністю загальнотехнічні дисципліни і креслення.
За розкладом уроки були не кожного дня. Та не тільки у будні, а і у вихідні пропадав Валентин Хуторний на роботі. В свій час мати, жартуючи, говорила сину: — Валік, навіть, якщо і згорить школа, то ти ще впродовж семи днів будеш ходити на попелище.
Для відповідального, працьовитого, безвідмовного вчителя робота завжди знаходилася. Завідував шкільною майстернею, яка була серед кращих в районі. Налічувала 20 робочих місць столярних і 20 слюсарних. То якийсь інструмент йому потрібно відремонтувати, то меблі поламалися та мало ще що. Проблем у школі вистачало. Займався поточним ремонтом будівлі навчального закладу, брав участь у спорудженні нової шкільної їдальні та підсобних приміщень.
Тримали для шкільних потреб свиней, кролів. Із транспорту – коні. Під час літніх канікул для них заготовляли сіно. І тут Валентин Іванович в перших рядах. При потребі виконував зварювальні роботи. Здається, не було такого завдання, з яким би він не справився чи від виконання якого відмовився. Виготовляв топорища для сокир, граблі та сапи. І для школи, і для односельців. Все це робив безкоштовно. Виручав своїх колег, коли потрібно було відремонтувати взуття. Попередньо зробивши креслення, виточував на станку набійки. При цьому на якість ремонту ніхто ніколи не скаржився. Одним словом – майстер.
За успіхи на педагогічній ниві вчитель удостоєний звання «Відмінник народної освіти СРСР» та «Відмінник освіти УРСР». На заслужений відпочинок Валентин Хуторний вийшов у 75 років.
З колегою Анатолієм Бойком
З вдячністю згадують учні
Складно перелічити, скільки школярів пройшли школу майстерності Валентина Івановича. Крім столярної і слюсарної викладав ще й автосправу. Вже дорослі чоловіки при нагоді завжди добрим словом згадували і згадують свого вчителя Валентина Хуторного. — Вдячний Валентину Івановичу за все те, чому навчив мене. Вдома всі роботи по ремонту виконую сам, спеціалістів не запрошую, — говорив на зустрічі випускників Яків Турчин. Медаліст. Працював генеральним конструктором на столичному заводі «Маяк». Поділяє його думку і випускник Володимир Шутий, який дослужився до полковника міліції. У своєму виступі з вдячністю згадував цікаві уроки вчителя трудового навчання, який вчив не лише забивати цвяхи, а ще й служив прикладом доброти та порядності.
Обдарування
Природа щедро наділила Валентина Хуторного обдаруваннями. Мав хист до малювання, якому вчив і школярів. Все художнє оформлення школи покладалося на нього. Був у числі ентузіастів, які стояли у витоків створення Вороньківського краєзнавчого музею. Виготовляв стенди, полички та оформляв експозицію. І не тільки Вороньківського, а ще й Бобровицького.
В молоді роки Валентин Іванович — активний учасник художньої самодіяльності. Співав у шкільному хорі. Крім того, грав у самодіяльному театрі. Ставили п’єси «Ніч перед Різдвом», «За двома зайцями».
«Золоте весілля» святкували у 2010 році
З майбутньою дружиною Валентин Хуторний познайомився у сільському клубі у 1959 році. Надія Кузьмівна за направленням приїхала працювати до Вороньківської школи. За фахом — вчитель фізики і астрономії. Як і у виборі професії, так і в одруженні Валентина Івановича, знову зіграв свою вирішальну роль директор школи Леонід Рябуха.
Представники сільської інтелігенції весело зустріли новий 1960 рік. Леонід Андрійович турбувався, щоб молодий педагог не втік із села, то ж вирішив скоріше його оженити і сказав Валентину: — Пора тобі одружуватися. Так і зробили. Вже 2 січня прямо в школі молодят розписали.
Подружжя Хуторних виростило трьох дітей. Старша Людмила пішла із життя занадто рано… Друга донька Світлана — випускниця Прилуцького педучилища. Мешкає у Броварах. Син Іван закінчив Київський технікум міського електротранспорту (тепер коледж міського господарства), проживає у столиці. Щасливий дідусь має п’ятеро онуків. Росте на втіху прадіду п’ятирічний Назар.
80-річний ювілей Валентин Хуторний зустрічав, на превеликий жаль, вже без дружини. Надії Кузьмівни не стало у серпні 2014 року…За плечима довге життя. Поважний вік дає про себе знати. Підводить здоров’я. Та відчуття захищеності і щастя дає велика родина. Продовжувачі роду Хуторних.
Многії літа Вам, Валентине Івановичу! І низький уклін за Вашу багаторічну працю на педагогічному поприщі, за добрі справи, які впродовж життя робили для людей.
Людмила ХВОЯ, м.Бобровиця, Чернігівщина
