За все своє життя Валя зносила одні-єдині черевики, вірніше, і їх не зносила, залишилися. Тепер уже ніхто і ніколи їх не взує. Усе. Ні на кого не прийдуться її одні-єдині черевики. Ще на весілля чоловік їх купляв. Найкращі, які тільки були тоді під прилавком у завмагші, виманив, виклавши за них цілу сотню без здачі. Тоді йому для Валюшки нічого не шкода було. Тепер би сказали, що це була любов із першого погляду. Він уже мав під тридцять, за плечима інститут, заробітки на кораблях, а вона залишилася без матері якраз перед десятим випускним класом. Бабуся забрала її у село закінчувати школу.
Так і минали їхні роки. Петро вибився у районне начальство і дуже рідко бував дома. Валі ніколи було скучати – завели таке господарство, що за день не перепораєш. Кожний день її починався в сараї і закінчувався там. Добре, що робота недалеко, та і не складна – весь час робила санітаркою у ФАПі. Ото тільки туди і вдягала якийсь новенький халатик чи платтячко, та ще капці нашвидку, щоб зручно. Сімейним бюджетом керував тільки Петро, а вона біля нього – ніби дівчинка маленька, а не дружина. З усім погоджувалася. Бувало, поїдуть до міста дітей до школи одягнути – що подобається чоловікові і дівчаткам, те й вона згодна купити, аби тільки всім добре було.
І так рік за роком минали, доки і перші сивини з’явилися в її прегарній русій косі. Діти одне за одним закінчували школу, і скільки всього треба було їм, що голова ішла обертом! Та ці буденні проблеми для неї завжди були радісними. Бо так хотілося, щоб училися діти в інститутах, щоб скрути ні в чому не знали. Тут вони з чоловіком були заодно. Дві корови завели, телицю, двоє телят, четверо свиней, свиноматка, табуни гусей, індиків, качок, курей не лічено. Петро корми постачав, та допомагав зовсім мало… Він – людина державна, у нього справ багато. Часто, лише торкнувшись подушки, Валя засинала, так і не діждавшись звечора чоловіка. Навіть не бурчала ніколи – все вірила, що у нього «важні діла державні», хоча ніколи не вникала в їх суть.
Як і кожній жінці, хотілося Валентині іноді зробити собі якусь обнову, та що там за свою зарплату прикупиш? Чоловік – бо гроші сімейні були тільки в нього – все обіцяв, що колись поїдуть до міста і щось їй прикуплять. Та коли доходила до того черга, для чогось суттєвого все грошей не вистачало: то щось у дім треба, то дітям, то Петі, адже він у всіх щодня на виду. Валя і не хотіла чогось дорогого чи незвичайного, мріяла тільки про якісь модельні черевики, бо тільки і мала святкового взуття, що оті, весільні. Добре, що не розклеїлися і не стали замалими. І коли таки дуже хотілося новенькі прикупити, втішала себе, що вони їй не дуже і потрібні, бо де вона буває... Один усього раз узяв чоловік її із собою на день міста – може, і тоді б не узяв, так дошкуляли йому на роботі, що свою молоду дружину вдома під замком тримає, що ходить вона у нього постійно у хусточці та у фартусі. Приїхав того дня Петро додому рано, як ніколи, навіть поратися допоміг, а увечері сказав дружині, що їм на свято треба удвох їхати.
– Боженько, та у чім же я поїду, Петю! Там усі у вас як моделі одягаються, а мій одяг хіба для села. Не поїду... – і заплакала.
Петрові чомусь, як ніколи, стало шкода дружину. Подумав, що і справді так мало піклується про неї, а вона ж у нього така лагідна, добра, вірна...
– Поїдемо завтра у місто і скупимося, а на святі будемо удвох, – сказав упевнено.
Уперше в житті завів Петро свою половину до фірмового магазину. Вона як глянула на ціни – хотіла мерщій тікати, але чоловік попросив дати поміряти сукню, яка їй найбільше б пасувала. І коли Валя вийшла із примірочної, очей не міг відвести від дружини. І, чомусь так не по собі йому стало від того, що давно забув милуватися її красою, що занадто завантажив роботою. Без найменшого сумніву виклав гроші за покупку. Валя почервоніла, а в машині розплакалася – чи ж варто було стільки витрачати всього за одну річ, краще б дітям щось купити! Та знала: коли Петро вирішив – то все.
Про нові черевики він, звісно, забувся, і їй уже було незручно про це нагадувати. Витягла все оті ж, весільні. По дорозі у день свята завіз її Петро в перукарню і там її густу косу виклали так гарно, що здавалося, сонцем виблискує на голові важкий вінок. Куди там Юлі зі своєю «причіпною» косою! Коли під руку з чоловіком пройшла вона повз тих, хто намагався іноді насміхатися з Петра, у них на мить і мову відібрало. Чоловіки не приховували своїх заздрощів, а жінки аж мінилися – хто б міг подумати, що Петрова дружина така красуня!
А потім було таке гарне свято, і вони удвох танцювали, не минаючи жодного танцю. На той час забулося і про хазяйство, що мукало і гелготіло дома непоране, і про те, що накрапав дощ на недобратий город...
Вранці Валентині було дуже важко піднятися, подумала, що це після гульні, та на вечір стало ще гірше. Боліло все, особливо ноги й спина, біль не минав і завтра, і післязавтра... Наковталася різних знеболювальних і мовчечки довибирала город. Потім ще погіршало. Петро хоч і не вірив у забобони, та все ж запереживав, думаючи, що його дружину просто «з’їли» злі очі. Повіз до знахарки «порчу» знімати. Ніби вже й покращало, тільки Валя не була вже такою жвавою, як раніше.
– Давай трохи хазяйства збудемо, – просила чоловіка, – мені чомусь дуже важко біля нього.
– Може ж пройде твоя хвороба. Не спіши, – сказав, та на тому і забувся, а вона все тягла, аж допоки повернувшись одного разу з роботи пізно, як завжди, а світло у хаті не горить, хазяйство лементує непоране, а Валя плаче на всю хату – отак їй погано. Він за неї – і в лікарню. Думав, може апендицит прихопив, чи ще щось таке. Та наступного дня його викликав лікар і попросив бути мужнім... Спочатку він був настільки приголомшеним, що не міг зрозуміти, про що йде мова, а потім поставив свій підпис, яким давав дозвіл на операцію.
Про що тільки не передумав за ті години, поки Валю оперували... Обіцяв собі, що нарешті збуде велике хазяйство, залишить одне порося і сам його поратиме, тільки б вона одужала скоріше, і з роботи спішитиме, і всі вихідні буде з нею. Так задумався і так багато сам собі обіцяв, що незчувся, як поряд присів лікар і мовчав теж. Те мовчання здалося йому таким страшним і тривожним, що він аж схопився.
– Говоріть, лікарю!
– Ми зробили все можливе... Ви занадто пізно привезли в лікарню свою дружину. Операція їй не допомогла. Співчуваю вам, будьте мужнім. Життя вашої дружини вираховується днями...
– Що я можу зробити щоб вона жила?
– На жаль, нічого, – сухо відповів лікар і піднявся йти. – Хіба що зробіть їй щось дуже-дуже приємне. Щоб вона зраділа… І будьте з нею...
Петро йшов до Валі в палату і не відчував своїх ніг. Вони були такими важкими, руки тремтіли, сльози не стримувалися.
– Рідна моя, я з тобою. Я буду завжди з тобою, – шепотів їй на вухо. А вона не мала сили навіть говорити й підняти ослаблу руку. Так він просидів ніч, боячись залишити її. Здавалося, коли він буде поряд, не трапиться нічого страшного. А на ранок Валі ніби покращало. Весь день розмовляла, та він далеко не відходив. Він слухав дружину і відкидав думку, що скоро її не буде.
– Пам’ятаєш, яким був наш Костик, як ходить навчився? А як дівчата його в колясці перевернули? А, справді, ж наші доні були найкращими на випускному... Петю, подзвони усім, нехай приїдуть, я помираю...
Петро схопився від тих слів і впав навколішки перед дружиною.
– Не треба, рідненька, не полишай мене. Я ж не проживу без тебе!..
Валя тільки плакала.
– Я дуже хочу жити, але ніщо мене не врятує. Прости, коли що було не так. Я була щасливою з тобою і ні за що не серджуся. Ми прожили разом гарне життя – так жаль, що воно коротке... І є у мене одна-єдина образа: не купив ти мені за все життя нових модельних черевиків, а я так хотіла їх зносити...
– Валюшко, я куплю, які тільки захочеш!
– Навіщо ж вони мені тепер, – сплакнула і восковою рукою провела по його буйній чуприні. – Ти тільки після мене нікого не люби, як мене...
А потім Валя заснула, і Петра лікарі відправили додому відпочити. Сусідка вже кілька днів усе порала, і, побачивши у дворі хазяїна, від одного його виду побоялася навіть щось запитувати. Сон не йшов йому і на думку. Велика нова хата лякала пусткою. Хоч надворі літо, йому здалося дуже холодно, укрився – не допомагало. Петрові стало уперше в житті страшно у власній хаті. Він ніколи не залишався тут один. Тільки Валин халатик лежав на ліжку, він обняв його і розридався, як ніколи не плакав у дорослому житті.
Вранці мали з’їхатися діти, та вони й поїдуть... А як же йому самому? І вже коли розвиднялося, йому згадалися слова лікаря, що він іще може зробити для дружини щось неймовірно хороше і цим продовжити її дні. Не заїжджаючи у лікарню, поїхав у магазин, обходив аж три, вибираючи найкращі черевики. Купив – і мерщій у лікарню. Перескакував через східці і ледве не впав, не помічаючи на собі поглядів знайомих. Прожогом відчинив двері в палату і застиг – ліжко, на якому ще увечері лежала Валя, вже було застеленим. Слідки за ним зайшла медсестра і легенько взяла його за плече. Він здригнувся, і ящик із покупкою розкрився й упав на застелене ліжко.
– Це я дружині черевики... – ніби виправдовувався, – подарую, вона зрадіє... Ви її перевели?
Медсестра сховала черевики в коробку, дала йому в руки і мовчки вийшла з палати. Петро кинувся слідки, пробігся по всьому відділенні, і лише знову залетівши у палату, помітив, що поряд із ліжком стоять дружинині капці, а на бильці ліжка висить її простенький халатик. Захиталися стіни, і він безсило опустився на коліна перед білим ліжком, благеньким халатиком і її приношеними капцями...
Вранішнє сонце відблискувало на нових модельних черевичках, які, нікому не потрібні, валялися на лікарняній підлозі.
Олександра Гостра
