Кажуть – хто не знає минулого, той не має майбутнього. Матеріали на історичні теми та історії родин користуються особливою увагою наших читачів.
Приємно, що люди не тільки з цікавістю вивчають нашу минувшину в газетних статтях, а й спішать поділитися з нами і земляками збереженими спогадами своїх родоводів і життя рідних сіл. Так, нещодавно до редакції занесла зошит, списаний від руки, городнянка Тетяна Єрмоленко. У ньому – частинка історії Городнянщини, Кузнич і роду, який почався від Василя Зайця (1879—1959р.р.). Її записали онуки Василя Тимофійовича Віталій та Володимир. Власне, Віталій Верхуша відомий городнянцям як земляк та поет, про якого ми розповідали читачам ще раніше та розміщували його вірші. До речі, з під пера пана Віталія вийшло вже чотири збірки поезій. Отож до уваги читача – історичний екскурс у минуле, зібраний братами Віталієм та Володимиром на основі спогадів свого роду.
Від кріпацтва до вчительства
Василь Тимофійович Заєць народився у Кузничах на Городнянщині у 1879 році. Його батьком був Тимофій – син кріпачки, кухарки в маєтку місцевих панів Миклашевських. Зростав Тимофій в оточенні таких же кріпаків, які жили в окремому будиночку. Коли хлопчик підріс, його поставили на псарню, доглядати панських мисливських собак. Доводилось і супроводжувати старого пана і його сина на полювання, а також бути у них на різних побігеньках. В селі Тимофія так і прозвали: «панський собакар».
Після відміни кріпосного права Тиміш отримав від пана дві десятини землі. Одружився. Тесть допоміг збудувати молодятам хату. Народилось у них з дружиною шестеро дітей, з яких Василь був найменшим. Ні школи, ні церкви на той час у Кузничах не було. Дітей окремих селян вчили грамоті церковний дяк і донька місцевого поміщика Зінаїда Миколаївна Миклашевська. Вона помітила у Василя здібності до навчання й порадила батькам вчити сина далі. Тоді Тимофій почав просити громаду дозволу відпустити юнака на навчання в Городню. Так у віці вже 19 років Василь став учнем повітового реального училища, де вчились набагато молодші за нього діти заможних городнянців.
Через два роки, успішно закінчивши училище, Василь отримав пільгу щодо військової служби і поїхав учитися далі – у Глухів. Після закінчення річних педагогічних курсів у 1904 році отримав право бути викладачем у двокласних сільських школах. Працювати довелось в Антоновичах Чернігівського повіту. Там він знайшов і свою долю – карооку Олександру, доньку місцевого теслі Петра Моренця. Петро був не рядовим селянином – його батько Лаврін прослужив у царському війську 25 років і потому отримав від царського уряду при звільненні кілька срібних монет і дворянське звання.
Після того, як молодята побралися, у 1906 році Василя направили вчителювати на Городнянщину, в новозбудовану дворічну школу у Мощенці. Закону Божому дітей тут навчав місцевий священик, з яким Василь не знайшов спільної мови і між ними почались суперечки. Тому в 1910 році Василь з Олександрою переїхали у Дібрівне. На той час у них вже було дві доньки – Ольга і Анфія, яку всі кликали Фанею.
Життя на зламі епох. Чужі рідні діти
Наче б то складувалось непогано, та у 1914 році почалась Перша світова. Вже в кінці того ж року в Дібрівному з’явились перші біженці з Волинської губернії, які шукали прихистку. Одна з біжениць раптово померла, а її дитину – немовля самотньому батьку допомагали глядіти всі жінки села по черзі. Коли прийшла черга вчительської родини няньчитись з маленькою, Олександра пожаліла бідолашну сирітку і упросила Василя залишити дівчинку в їхній родині. Так у Олі й Фані з’явилась сестричка, яку назвали Наталочкою.
А ще через рік в родині інших біженців народилась дитина і місцевий священик умовив Василя стати хрещеним батьком для немовляти. Дівчинку нарекли Любою.
У 1917-ому році у зв’язку з революційними подіями життя ускладнилось. В той же час у рідних Кузничах у школі з’явилось місце вчителя у школі, яку збудували у 1902 році. Тому Василь забрав родину – дружину і трьох доньок і повернувся на батьківщину.
Будинок для сім’ї почали зводити на садибі батька Тимофія. За нелегкими селянськими та шкільними турботами і будівництвом минали будні. З виплатою зарплати було складно. Родині Василя допомагали батько Тимофій та старший брат Данило. У 1921 році почалось нове лихо – епідемія іспанського грипу («іспанки»). У Кузничах померло кілька молодих людей.У 1924 році в Городні відкрилось педагогічне училище, в яке пішла вчитися старша донька Василя Оля. У цей же час від тифу у Дібрівному померла мати Василевої хрещениці Люби. Батько дівчинки привів доньку в Кузничі до хрещеного Василя і попросив допомогти, бо сам не справлявся з чотирма дітьми. Так у сім’ї Василя та Олександри з’явилась четверта донька. Окрім того, родина часто приймала у себе і її старшу сестричку Мілю.
Вчительська династія
Закінчивши педагогічне училище, старша дочка Оля вийшла заміж за свого однокурсника Григорія Лисенка і разом з ним поїхала вчителювати в Корюківський район. Освіта почала активно розвиватись – у школах відкривались лікнепи, відбувається українізація навчання. Щоліта проводились округові курси вчителів, активним учасником яких був і Василь Заєць.
Тим часом підростали менші доньки, а в Кузничах була тільки початкова чотирикласна школа. Тоді Василь Тимофійович забрав двох менших доньок і поїхав вчителювати в Олександрівку Корюківського району – щоб дівчата мали змогу вчитися далі і разом з тим були під постійним батьківським наглядом. А Фаня залишилась вдома з матір’ю, працювала техробітницею у школі в Кузничах. Дівчина теж мріяла про подальше навчання.Йшов 1930 рік. Починалась колективізація. Багато молоді виїжджало у міста, щоб влаштуватись на роботу. Кілька молодих людей поїхало аж у Дніпропетровську область. Серед них – і наречений Фані Михайло Верхуша. Він працював обліковцем на заводі і одночасно навчався на робітничому факультеті. Закінчивши його, отримав можливість вивчитись далі на вчителя 1-4 класів заочно. Фаня стала його дружиною і вони разом поїхали в Горошківку, де на Михайла чекала вчительська робота.
Тим часом у 1935 році закінчили семирічку і менші сестри – Наташа і Люба. Наташа вивчилась на білетного касира і почала працювати у Хоробичах. А Люба вчилася у Сновську в профтехучилищі.
Василь же Тимофійович, втративши місце вчителя в Кузничах, повернувшись, почав вчителювати у Хотівлі. До роботи два роки добирався пішки – аж поки у школі в Кузничах знову не звільнилось місце. Тут він працював до 1939 року, до свого виходу на пенсію.
Повернутись з попелу до життя
Наталія вийшла заміж за військового і у 1939 році виїхала з чоловіком у Брест. А 22 червня з двомісячним немовлям на руках ледь потрапила в потяг і дивом врятувалась, адже Брест уже був під обстрілами. Її чоловік залишався боронити рубежі і пішов далі дорогами війни. Зустрілись вони тільки у 1945 році.
Чоловік Фані, вчитель Михайло Верхуша, у 1941 році теж пішов на фронт. Він загинув у 1944-му десь на Житомирщині.
Всі роки війни Фаня з трьома своїми дітьми і Наталія з дитиною жили з батьками Василем та Олександрою у Кузничах. Ольга і Люба перебували в евакуації до закінчення війни, а їхні чоловіки воювали. Обидва, на щастя, повернулись з фронту живими.
Відступаючи з Кузнич, німці не встигли спалити село, хоча вели підготовку до цього – по вулицях були розкидані солома та порох. Згорів тільки один двір. На відміну від сусідньої Солонівки, де було знищено вогнем пів села.
Після війни Ольга з доньками жила в Середній Азії. Життя там не було медом – голод, важка праця, недуги. Оля померла від хвороби у 1953 році.
Коли після звільнення Городнянщини у Кузничах почав відроджуватись колгосп, Василь Тимофійович пішов працювати обліковцем. У гарячі дні косовиці та жнив він виходив у поле з косою і допомагав вдовам і пенсіонерам збирати врожай. Він досконало вмів робити будь-яку селянську роботу, ремонтував будинки, меблі, взуття. У 1946—1957 роках організував разом з дідами Масибутами видобуток торфу на місцевому болоті. Привчаючи онуків до праці, разом з ними зробив кленові лижі, санчата. З сусідом змайстрували ручні жорна. Жартуючи, казав: «Дай, боже. Все вміти, та не дай, Боже, все робити».
Василь Заєць брав активну участь у перепису населення Кузнич 1948 року. Згідно цього перепису, під час війни 1941—1945 років загинуло 89 жителів села. Трьох селян розстріляли фашисти за порушення комендантської години, кілька десятків дівчат і юнаків примусово вивезли на роботу в Німеччину. У переписі зазначено, що на 1 січня 1948 року у Кузничах проживала тисяча людей. З 1951 року школа в селі стала семирічною, в ній навчались у дві зміни, бо не вистачало класів у приміщенні.
Василь Тимофійович все життя збирав художню літературу, різні методички, журнали. Зберігав їх, вчив онуків цінувати книжки. Завжди передплачував видання «Радянська Україна» і місцеву газету.
А ще – вів спостереження за природою, вмів по сонцю точно визначати час. Старий вчитель, не будучи агрономом, знав періодичність коливання рівня грунтових вод. У 1953 чи 1954 році було сонячне затемнення, яке добре спостерігалось на Городнянщині. І колишній вчитель терпляче пояснював селянам чому одразу після обіду настав вечір, а потім через деякий час знову з’явилось сонце.
Спадок учителя і пам'ять роду
Василь Тимофійович прожив цікаве і корисне життя. Його вчительський стаж становить 35 років. А сам він став засновником династії вчителів. Педагогами стали його донька, два зяті, двоє онуків і дружина одного з них – Валентина Андріївна Верхуша.
Спогадами про свого діда Василя поділилися його онуки. А ще вони додали, що згадують з вдячністю всіх своїх наставників-педагогів: директора Кузницької школи М.В.Приліпка, вчителів П.П.Іващенко, М.Г.Єрмоленко, О.П.Верхушу, Л.Т.Вершняк, Н.П.Лях, М.М.Терехову, Л.М.Авраменко та інших.
Онука Василя Тимофійовича Тетяна, яка принесла зошит у редакцію, каже, що сама вона прадіда Василя не пам’ятає – він відійшов у засвіти задовго до її народження. Але вона зі старшим братом Михайлом і нині їздять у Кузничі в батьківську садибу, яку збудував у 1916 році її прадід.
– Ходимо й на рідні могилки на кладовищі, – каже жінка. – Рід же у дідуся Василя був великий – всі чотири його доньки, і рідні, й прийомні, мали сім‘ї. Моя рідна бабуся Анфія – Фаня і дідусь Михайло теж мали чотирьох дітей. Я знаю, де на кладовищі поховані і прадід з бабусею, і моя бабуся. Дідусь, на жаль, загинув на війні. Та не тільки на кладовище їздимо – ми ж іще й присадибну ділянку обробляємо на нашому обійсті. До 2020 року ще і тато нами там порався. Зараз вже за станом здоров’я не може там бувати. Кузничі – це частинка нашої душі. Ми там зростали на бабусиних Фаніних спогадах і переказах, слухали ті спомини й коли вся родина збиралась у батьківському домі. І все всотували в своє єство. То наша минувшина, пам'ять роду нашого, голос крові якого живе в кожному з нас – нащадків.
Новини Городнянщини
