У вузлику, зібраному на смерть, лежали і листи... від доньки. Галька витягла їх і поклала небіжчиці під подушку. Нехай забере їх у могилу, і... свій страшний сором...
З невигаданого. Страшний сором
Уляна ще замолоду стала вірити у сни. Чомусь так складалося. Бувало, хтось із дівчат у ланці розкаже якийсь сон, вона подумає... і розказує, що б то значило. Рідко помилялася. А свої сни завжди для себе розгадувала. А ще – літала у снах! Бувало, так, навстоячки, підніметься понад хатами і – летить! Аж дух захоплює! Один сон снився їй з якоюсь певною періодичністю. Білі коні у сірих яблуках запряжені у сани, а у санях – вони з Олексієм удвох тримають віжки. Коні роблять такий швидкісний розгін, що прямо злітають у небо! Їм з чоловіком аж дух забиває! Кидають віжки і пригинаються у санях... летять... Цей сон снився їй не раз, доки ще Олексій був живим. А коли його не стало, вона ще не раз «літала» на конях, а він стояв поряд, тільки віжки у руки не брав... Усміхався... Їй так подобався той нічний «політ», хоч і знала, що коней у сні бачити – то хвороба, а, може, й смерть... Отак «політає» вночі на конях, а тоді дивись – як не тиск високий, то у серці шпигає...
Тієї ночі вони знову стояли вдвох у санях. Та ніхто не керував більше «польотом». Віжок і зовсім не було. А коні піднімалися все вище і вище, аж під хмари! На хмарці сиділо янголятко з крильцями і усміхалося до них. «Любочка! Моя Любочка!» – викрикнула у сні Уляна так голосно, що сама себе розбудила...
«Пора мені... Пора мені... збиратися», – тихенько говорила сама собі. Без жалю, без розпачу...
У хаті завжди любила порядок, то тільки підлогу вимила і витрусила домоткані доріжки. Витягла вузлик – той, що давно берегла «на смерть», все розіклала, навіть записки понаписувала, що і куди. Бо без неї цього ніхто не зробить. Будуть чужі люди все шукать... А то зайде Галька, хто ж іще! Вона одна тепер до неї ходить, вона і подруга, і як сестра їй. Мало вже її подружок на цьому світі залишилося, та і не дійде ніхто до неї, бо ноги болять. А Галька ще метка. Прибіжить...
Уляна взяла шкільний зошит, ручку і сіла писать листа.
«Прости мене, Галю. Ти у мене найрідніша. Ми, як ті сестри, прожили із тобою... Не винеси на люди, прошу тебе, мій страшний сором. Воно мені уже, ніби, й не болітиме, як люди будуть балакать, та все ж прошу... Я багато років брехала людям і тобі, моя сестро, що маю турботливу доньку, а не їздить до мене вона, бо хворіє... А насправді я не знаю, де вона. Думаю, що жива, тільки залишила мене давним-давно. І, щоб не соромно було людям в очі дивитися, я всім брехала, і тобі теж... Не чекай на мою доньку, не старайся шукать її... Похорони мене біля Олексія, де я місце залишила. Хату і все, що у хаті, тобі залишаю. Може, щось твоїм дітям згодиться. Не вийшло у мене дочку виховать... Страшний сором за це маю. І хай він піде зі мною у могилу... Прошу тебе, сестронько...»
Улянка добряче натопила піч і грубу, закрила заслінку у димарі і лягла спать...
Галька ще звечора запримітила, що у подруги чомусь не світить, та чи могла подумати!
– Чи не лишала якої записки померла? – запитував поліцейський, який приїхав зафіксувати смерть одинокої жінки.
– Та нічого не було... Нічого... Важко було їй від одинокості і все... – казала Галька, переминаючи у кишені зім’ятий передсмертний лист подруги.
* * *
Її Любочка росла красунею і розумничкою. Єдиною, любимою. Олексій, одружений агроном колгоспний, закохався у просту колгоспницю. По законах того часу його мали б звільнити з роботи, виключити з партії, та якось так вийшло, що його тільки пожурили і... ніби забули. У них із дружиною дітей не було, а тут городниця дитя позашлюбне народила від агронома! Казали, що у самого голови колгоспу «рильце в пушку», то і допоміг швиденько розлучитися та одружитися з Улянкою. «Нічого тут «безотцовщину» розводить», – стукав кулаком об стіл. Його колишня виїхала у місто і, казали, знайшла там собі міського, а вони жили душа в душу, доньку ростили, тільки... не довго і не щасливо.
Такі ж коні, схожі на ті, що снилися, тільки справжні, і принесли біду. Олексій пізно увечері їхав від комбайнів із поля велосипедом. У нічній темряві на нього налетіли коні і переїхали. Їздовий був п’яний і не помітив того. Якби ж то вчасно хтось його знайшов! Улянка чекала до світанку, очей не зімкнувши. Знайшли його вранці... вже мертвого. А можна було б врятувати, якби хто побачив. Така, мабуть, доля...
Траплялися Улянці й ухажори... Та вона на них ніяк не зважала. Жила тільки донькою. А та тільки на радість мамі. Вчилася дуже добре. І в художній самодіяльності не тільки в селі, аж в районі виступала. Бо і співає, і танцює! Кажуть усі, що талант! Ще й везуча! З першого разу вступила аж у сам Київський інститут культури!
Улянка не нарадується донькою. Все старається поїхать до дитини, продуктів відвезти, побачитися. Перший рік Любочка тому раділа, та й сама додому за найменшої негоди їхала. Та з часом стала відвикать. Ще й матері грубить. Дратівлива така. Все їй не так. Приїхала Уляна і раз, і два – немає доньки в гуртожитку. Кажуть, що якогось іноземного жениха знайшла собі. З інституту її скоро вигнали. Казали колишні однокурсники, що той іноземець присадив Любу на наркоту. Тоді ще в селах такої біди і не знали. Який то сором матері! Страшний сором! Десь через рік після того, як не бачилися, написала Любочка матері листа. Мовляв, забудь і не шукай мене. У мене своє життя!
Було, розриває Улянка колгоспні буряки, кожен рядок кілометрів у два тягнеться, а їй якби і ще довший, щоб не розгинатися, щоб очей людських не бачити. Тільки сльози капотять аж у ті буряки...
Ось одного разу перед Покровою, як буряки вже чистили, Улянка насмілилася сказати дівчатам із ланки, що її Любочка... заміж вийшла. За тиждень перед цим з’їздила у Київ, а після зізналася: «На весіллі у доньки була! Не казала, щоб не зурочили! Чоловіка Любочка знайшла серйозного. Начальник великий. Робота у нього така, що по світу їздить багато. Не бачитиму я дома своєї дитини. Не бачитиму! А могорич вам, дівчата, поставлю!»
І поставила! Як і заведено було у ланці, жінки за все виставлялися. Старалися. А Улянка так аж занадто. Понавозила із Києва якихось консервів рибних, ковбас, яких її подруги ніколи і не пробували. Казала, що зять-начальник передав. Звісно, що після могоричу новину все село обговорювало. Час від часу Улянка їздила ніби в гості у столицю. А насправді приїхавши, блукала вулицями з надією серед тисяч перехожих побачити доньку...
Старіючи, Уляна стала рідше їздити «в гості», донька стала «писать» матері листи. А ось по листи їздила Улянка аж у райцентр, щоб, бува, де не згубилися...
– Ось присядь, Галю, я тобі почитаю, що мені Любочка пише, – хвалиться, було, своїй подрузі. Вона б і рада до мене приїхать, так хворіє ж, бідна... Жаль, діток Бог не дає. А чоловік жаліє її. Щедрий він, ось і мені шле посилочки. Через тиждень поїду в район чергову отримаю!
І такі, було, Гальці смаколики дістане з холодильника, що та тільки дивується, та як сяде під магазином розказувать, чим її Улянка пригостила...
– І я ковбаску їла! Варену! До нас таку не привозять! У роті тане! А йогурт – ви знаєте, що це таке? А мене Улянка пригощала! І банани у неї не вибувають! – розказує, було, жінкам, а ті аж роти роззявляють.
Щороку односельці заздрісно читали у районній газеті вітання Уляні з днем народження від доньки. Де і слова такі для матері знаходила! Молодець!
Згодом у селі вже нікого і не цікавило, є в Улянки донька чи її немає. Жінка тихенько постаріла одинокою, так нікому і не сказавши правду...
* * *
Галька десятки разів перечитувала прощальний лист подруги... «Боже ж мій! – мовчки картала себе. – А я їла ті гостинці, та ні разу й не подумала, що то Уляна за свою пенсійку купляє їх, щоб мене пригостить, а я щоб повірила і людям розказала... А сказала б правду хоч мені! Полегшало б на душі... Мо й не зробила б такого...
– Без дочки заховаємо! – повернулася до людей, що заходили до хати. – Вона ж хвора, сама і з того, мабуть, десятого поверху не зійде вниз... Чоловік десь за кордоном по роботі. Ми вже якось із нею розберемося... та й затужила так гірко, як за рідною.
У вузлику, зібраному на смерть, лежали і листи... від доньки. Галька витягла їх і поклала небіжчиці під подушку. Нехай забере їх у могилу, і... свій страшний сором.
Олександра Гостра
