Я і мої подруги Ліда та Люба ходили клас у 6–7-ий. Нам уже хотілося ходити в клуб, клеїтися до старших дівчат, навчитися танцювати. Старші хлопці грали на гармошці, а дівчата танцювали польку, краков’як...
Ми ж із подругами тільки вчилися, тому нас не дуже хотіли бачити в клубі. Проте ми підростали й поступово навчилися танцювати. Найбільше зі мною полюбляла танцювати Ліда, хоча її доводилось практично витягувати під музику, бо була вона якась незграбна.
А от із Любою мені більше подобалось танцювати: вона хоч і була повненькою, але крутилась, як метелик. Нас хлопці тоді ще не проводжали — вважали за малих дівчат. А на своїх однокласників ми взагалі не звертали уваги. Зате любили підглядати, яку дівчину який парубок проводжає.
У нашу сторону додому йшла доросліша за нас дівчина Галя-Ганя (так її звали в селі). За кілька кроків слідом за нею ішов Василь. У нашій присутності вони соромилися іти поряд. А ми, підсміюючись, тихенько за ними підглядали.
Василь і Ганя сідали на лавку під розлогою вербою , так що їх практично не було видно. Але ми ж то знали, що вони там сидять! Коли закохана пара нас виявила, то Василь пригрозив налупити кропивою.
І ось нарешті ми з подругами закінчили дев’ять класів. А в селі в цей час заговорили, що Ганя чекає дитину. Проте батько Василя сказав, що в його хаті не буде доньки активіста, який колись розкуркулював його, Чумака Данила. Ганя плаче — батьки виганяють її з дому. Василь теж у відчаї — він не може забрати кохану до себе, бо батьки категорично проти...
На обійсті Данила Чумака була велика клуня, де зберігалося різне сільське начиння. І от Василь уночі забирає Ганю (вона зібрала подушки, ковдру та деякий одяг). Так вони й стали жити в тій клуні. Батько вередує, а мати мовчить. Василь сказав своїм батькам: якщо вони не приймуть Ганю, значить, немає у них і сина.
Похолоднішало, наближалась осінь. Гані вже скоро й народжувати. Одного разу, коли батька не було вдома, мати забрала їх у хату, виділила їм кімнату. Батько ж довгий час навіть не здогадувався, аж поки в будинку не почувся дитячий крик (жінки в селі часто народжували вдома). Він став на порозі з сокирою в руках і кричав: «Уб’ю всіх!» Але мати стала перед ним і тихо сказала: «Убий спочатку мене, але невістку й онука я не дам скривдити».
Ця історія закінчилася добре. Сім’я помирилась, і зробив це онук, який був дуже схожий на діда.
А в нас із подругами дороги розійшлися, у кожної — своя доля, і ми ніколи не зустрічаємось. Але коли я приїжджала в село, то завжди намагалася щось дізнатися про долю тієї сім’ї. У них було все гаразд, а після чорнобильської аварії вони виїхали в Мінську область. На жаль, моїх батьків уже немає на цьому світі, тож буваю в селі тепер тільки на поминальні дні. Якось мій брат по роботі їздив у той білоруський радгосп і там випадково зустрів Данила Чумака. І про свою невістку Данило тоді так сказав: «Дай, Боже, кожному таку».
Алла НОВІКОВА, м. Чернігів
