Молюся! господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани!
Т. Шевченко
Думаю, що є чималий пласт українців, що вважають повчання Шевченка неактуальними, застарілими (добре якби було так насправді!). Майже всі відчувають, що на Шевченкові «щось налипло». Найліпший спосіб розгадати Геній Кобзаря й увільнити його від усіляких канонів – узяти й просто прочитати твори.
Отож уже вдруге ми зорганізовуємо Шевченківські читання в Семенівці. І все це зовсім не на владному рівні, переконаний, так і повинно бути: не буває державного патріотизму… Давши покликання в Усемережжі (принципово без «персональних» запрошень), указавши час та місце зустрічі, збираємо людей і просто читаємо ті чи ті Кобзареві твори. Нехай нас малесенька щопта, але неймовірно приємно, що людям небайдуже; вони, ці люди, згадують Геніїв своєї Нації не лишень у ювілей; що Шевченка перечитують і школярі, і вчителі, і пересічні дорослі…
Що ж до актуальності творів Тараса Григоровича, то сто років тому геніальний Дмитро Донцов писав, що «ніколи не був він [Шевченко] такий актуальний, як у наш час». Чи ж сьогодні не так? Залишається навести лише декілька цитат-перлів із творчості (умисне без особистих коментарів), які звучали на нашому заході:
- «Та не однаково мені,// Як Україну злії люде // Присплять, лукаві, і в огні // Її, окраденую, збудять… // Ох, не однаково мені»
- «А ми дивились та мовчали // Та мовчки чухали чуби. Німії, подлії раби!».
- «Переписав оце свою „Слепую“ та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Лихо, брате отамане, єй-богу, лихо. <…> Мене тут і земляки, і не земляки зовуть дурним, воно правда, але що я маю робить, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом»
- «Якби ви вчились так, як треба, То й мудрість би була своя»
- «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово»
І врешті-решт пророчі слова Дм. Донцова про Шевченка: «Бундючному чужому протиставив величне й потужне своє.
Вказав охлялим землякам шлях великих націй.
Як метеор, пролетів він над нашою Елладою, не лишаючи наступника, бо генії не мають їх. Бо був фанатиком в добу безвір'я, патетиком – в добу буйного інтелектуалізму, аскетом – в добу матеріялізму.Пригадав забуту правду, що не розніжений ліричний гуманізм є мірилом наших чеснот, а сила духу, вища за дочасне щастя і „благоденствіє“.
Що не безсилим квилінням, лише „вогнем кривавим, пламенним мечем нарізана на людських душах“ повинна бути наша Правда.
Хотів, щоб вогонь його слова перемінився в справжній вогонь, в якім спопеліла б не лише срамотня дійсність, а й наша розщеплена душа, наше „згниле серце“, яке не важиться піднятися на зло. [...]
Був голосом вопіющого в пустині, був пророком, світочем, що світив і горів, голосом труби архангельської, що будила мертвих з могил...».
ЧИТАЙМО! ДУМАЙМО!
Ілля Левченко
Фото Петра Бузунка, м.Семенівка, Чернігівщина
