В Україні знову ніч. Але замість тиші — виття сирен, гул двигунів дронів, свист ракет, вибухи, що розривають повітря. Сон з відпочинку перетворюється на ризик, люди лягають спати і не знають, чи прокинуться вранці. 11-й рік триває війна, четвертий — у форматі повномасштабного терору. Останні тижні стали особливо важкими: ворог б’є прицільно й масовано — по житлових будинках, школах, лікарнях. Безкінечні обстріли, нові тактики, десятки ракет і сотні дронів щодоби — такі реалії наразі в Україні.
Останні великі атаки
- 16–17 червня 2025 (ніч) — 440 безпілотників і 32 ракети атакували Київ і інші регіони; у Києві — 28 загиблих, 134 поранених; в Одесі — ще 13 поранених. За ніч зруйновано житлові будинки та пошкоджено близько 27 об’єктів, включно з садочками, лікарнями, критично важливими комунікаціями. Це один із найбільш масових ударів по Києву за останній рік, в столиці оголошено день жалоби.
- 10 червня 2025 — понад 315 дронів і 7 ракет атакували Київ, Одещину та інші області; загинули щонайменше 3 людини, численні поранення і руйнування, включно з дитячим пологовим корпусом в Одесі.
Ці цифри — не лише статистика. Це — долі сотень тисяч українців. Кожен день, кожна година — це хвилювання, втрачений сон, страх, втрати, біль. Проте за цим наша стійкість, наша солідарність і прагнення вижити.
У цьому матеріалі — реальні історії людей, які живуть під обстрілами, поради фахівців, що рятують життя, і слова підтримки для тих, чия душа втомилася боятись. Це не просто черговий текст про безпеку. Це спроба знайти точку опори в час, коли світ щоночі тріщить по швах, коли навколо палає війна.
Між сиреною і світанком: реальні історії тривожних ночей
Найкраще про нічні атаки говорять не цифри й не зведення, а самі люди. Їхні історії — короткі, глибокі, емоційні — як точка болю, яку не сховаєш словами. Хтось знаходить спокій у молитві, хтось — у рутині, хтось — у жартах, щоб не зламатися. Але всі вони — про життя, яке триває попри все.
Ірина (колишня мешканка Чернігова, нині живе в Києві):
До війни ми жили у Чернігові, вели там бізнес. Там народилася і моя молодша донька, якій на момент повномасштабного вторгнення було всього лише 5 місяців. У березні 2022 р. ми виїжджали на деякий час до Львова, бо боялися, що росіяни підірвуть міст і неможливо буде дістати малечі памперсів і дитячого харчування. Але після деокупації Чернігова в рідне місто так і не повернулися, переїхали до Києва, бо думали, що там буде безпечніше. В свої три з половиною роки моя донька знає, що коли лунає сирена — треба йти лягати у ванну кімнату. Вона не боїться, для неї це звична справа. Бо фактично ця дитина живе у війні, вона не знає, як може бути інакше. Ми з чоловіком попри все, також завжди зберігаємо спокій, бо розуміємо, що наш прояв страху в першу чергу може нашкодити доньці і вона почне також боятися і плакати. А нам цього хочеться найменше. Хочеться, щоб дитина зростала емоційно здоровою. Тому мусимо тримати себе в руках. А ще — вірити в Бога і в ЗСУ та донатити.
Олена (Чернігів):
Коли мені кажуть люди, що вони звикли жити у війні — я цього не можу зрозуміти. Бо я не звикла, бо мені страшно. Щоразу, коли лунає сирена, перше, про що я думаю — де зараз моя донька? На жаль в моєму місті ніч без повітряної тривоги — це рідкість. Ми живемо в багатоповерхівці в центрі, безпечних укриттів поблизу немає, в квартирі скрізь вікна, знайти дві стіни, щоб сховатися — не варіант. Останні три тижні я сплю разом зі своєю 14-річною донькою. Хай там що — я просто хочу бути поруч, обійняти її, в разі чого — затулити собою і мені так спокійніше. А ще перед сном я обов’язково молюся, бо розумію, що покладатися можу лише на Господа Бога. Щоранку я дякую Йому, що подарував мені ще один день. А потім читаю новини і розумію, як же мені пощастило прокинутися живою і здоровою, бо для когось ця ніч була останньою.
Галина Петрівна (Київ)
Я вже не пам’ятаю, коли останній раз спокійно спала у своєму ліжку. Київ ніби найбільш захищений, але все рівно сюди найчастіше прилітає, бо це ж столиця. Я живу сама, живу в багатоповерхівці в Дніпровському районі. Перебувати на самоті у квартирі, коли за вікном вибухи — страшно. Тому фактично щовечора я ходжу неподалік у дитячий садок, там на цокольному поверсі обладнане сховище, є ліжка, тож можна навіть прилягти. В мене завжди в коридорі стоїть зібрана валіза з документами, подушкою і пледом, є водичка і печеньки — якщо не сама з'їм, то малечу пригощу, яку батьки приводять також у це сховище. Ми вже там всі познайомилися, знаєте — гуртом легше і спокійніше. А ще — я телефоную доньці, розповідаю і плачу. Вона живе з онучкою в іншій країні і я рада, що вони цього не бачать і не відчувають. А донька слухає мене і теж плаче, бо весь цей жах бачу я. Так ми періодично разом плачемо по телефону. Вірю, що війна скоро скінчиться, ця думка мені гріє серце.
Без паніки, але швидко: як діяти під час повітряної тривоги—- поради рятувальників
Перше й головне — ніколи не ігноруйте сигнал повітряної тривоги, навіть якщо вона вже була цієї ночі або здається «тихою». Саме чіткі дії можуть вберегти життя.
«У нічний час швидко, але без паніки, прокиньтеся, розбудіть рідних. Одягніться, візьміть напоготові зібраний тривожний рюкзак та пройдіть до найближчого укриття», — наголошує речниця ГУ ДСНС України у Чернігівській області Тетяна Сільченко.
Якщо немає можливості спуститися в укриття, фахівці радять завчасно облаштувати безпечне місце в будинку. У квартирі це може бути коридор, ванна або комора — приміщення без вікон і з двома стінами між вами та вулицею.
«У приватному секторі ідеальне місце — погріб або льох. Якщо їх немає — обирайте кімнату з мінімальною кількістю вікон і захистіть їх меблями або мішками з піском», — додає речниця.
У вашому «домашньому укритті» має бути мінімальний комфорт і максимум необхідного:
- килим або каремат,
- теплі речі та ковдри,
- аптечка, документи, вода й їжа,
- ліхтарик, павербанк, зарядні пристрої,
- засоби гігієни, серветки, сміттєві пакети,
- для дітей — книжки чи улюблені іграшки.
Тривожний рюкзак — це не «на потім». Це — ваша страховка життя.
«У ньому мають бути документи, гроші, вода, аптечка, павербанк, трохи їжі, одяг. Якщо з вами діти чи тварини — не забудьте про іграшки, переноску, корм і довідки», — радить Тетяна Сільченко.
Якщо тривога застала вас не вдома, дійте за алгоритмом: шукайте укриття. Це може бути підземний перехід, паркінг, підвал, стіна без вікон або бетонна конструкція. У громадському транспорті попросіть зупинитися і вийдіть у безпечне місце. Коли ж ніде сховатись — лягайте в заглиблення на землі, закрийте голову руками.
Найчастіші помилки — ігнорування тривоги, вихід на балкон, стояння біля вікон, відсутність зібраного рюкзака.
«Аби не наражати себе на зайву небезпеку, завжди майте план дій. Не панікуйте, але й не зволікайте. Знайте, куди йти, і що брати з собою», — підсумовує речниця Тетяна Сільченко.
Психіка під обстрілом: як зберегти себе, коли перебуваєш в стані постійної тривоги
Ми прокидаємося серед ночі від сирен, стіни здригаються від вибухів, а серце — від страху. Але попри це — ми прокидаємося. Ми продовжуємо жити. Та всередині кожного — втома, тривога, розпач, які накопичуються і не завжди мають вихід. Як не дати їм зламати нас? Як залишатися живим не лише тілом, а й душею?
Травмотерапевтка, супервізорка, дійсна членкиня НПА, УСП та «Міжнародної спілки супервізорів» Світлана Ющенко працює системно, як психолог з 2014 року з ветеранами та членами їх сімей, родинами загиблих і зниклих безвісти, людьми після полону. Вона заспокоює: страх — це не слабкість. Це природна, здорова реакція нервової системи на загрозу.
«Страх під час нічних тривог — це не прояв слабкості, а навпаки — сигнал, що наша психіка працює правильно. Це інстинктивний механізм, що мобілізує сили й допомагає діяти швидко», — пояснює фахівчиня.
У стані хронічного стресу ми часто впадаємо в одну з трьох реакцій: «бий», «біжи» або «завмри». І всі вони — нормальні. Проблема виникає лише тоді, коли людина застрягає в цьому стані надовго. У когось це проявляється у вигляді дратівливості, безсоння, знечулення, гніву без причини. Хтось відсторонюється від близьких або уникає будь-яких згадок про війну. Інші — ніби завмирають у собі, з головою занурюючись у байдужість, апатію чи працюють до виснаження.
«Це не каприз. Це стара, тваринна програма виживання, вшита в кожного з нас. Але вона потребує турботи, — каже психолог. — Якщо ці реакції заважають функціонувати — це привід звернутися за допомогою до фахівця. Це не сором, це акт сили», — пояснює Світлана Ющенко.
Окрема увага — дітям. Під час нічних обстрілів вони орієнтуються на стан дорослого. Якщо ми в паніці — панікують і вони. Якщо ми тримаємося — вони відчувають опору.
«Спокій дорослого — це емоційний барометр для дитини. Пояснюйте, що відбувається, чесно, але доступно. Допоможуть ритуали: одна й та сама іграшка в укритті, казка, обійми. І головне — не знецінюйте дитячий страх. Коли вона каже «мені страшно» — не відмахуйтесь, не кажіть: «Не бійся», а скажіть: «Я з тобою. Страх — це нормально».
Як розпізнати, що внутрішнє виснаження перейшло межу? Психолог радить звернути увагу на:
- страх чи тривогу, які не минають у спокійні періоди;
- емоційне вигорання, апатію, втрату інтересу до життя;
- порушення сну, апетиту, постійну втому;
- часті панічні атаки або зловживання алкоголем, медикаментами;
- замкнутість, відчуття безнадії.
Це не вирок. Це сигнал: час звернутися по допомогу.
«Психічне здоров’я — це не розкіш. Це — частина базової турботи про себе. І ваше право — отримати підтримку».
Що може допомогти сьогодні:
- Дозвольте собі відчувати. Пригнічення емоцій забирає більше сил, ніж їх проживання.
- Спіть. Якісний сон навіть кілька ночей поспіль здатен відновити організм.
- Знаходьте радість у простому. Прогулянка, обійми, тиша, кава з другом.
- Будьте з тими, кого любите. Розмови — навіть короткі — зменшують тривогу.
- Шукайте свою опору. Віра, природа, творчість, служіння іншим — усе це може стати вашим внутрішнім тилом.
«І найважливіше — не вимагайте від себе бути ідеальним. Ваш ресурс — цінний. І зараз найголовніше — зберегти його. Жити. Встояти. Дбати. Хоча б трохи. Але щодня», — радить Світлана Ющенко.
Віра як опора: коли тіло тремтить, а душа шукає підтримки
Психологи говорять про страх, як про природну реакцію організму. Рятувальники — про алгоритми виживання. Але коли гуде сирена посеред ночі, а серце не слухається, коли ти тримаєш дитину на руках, а всередині — холод і порожнеча, — всі ці знання можуть раптом здатися безсилими і непотрібними. Саме в такі миті ми звертаємось до чогось більшого, ніж ми самі. До Того, Хто сильніший за війну.
«Четвертий рік війни — це час великих випробувань не лише для тіла, а й для душі. Нічні тривоги, страх, подекуди паніка — усе це залишає глибокий слід у серці», — каже Олександр Рябченко, Голова Асоціації християнської культури.
За його словами, у такі моменти саме віра стає тим внутрішнім якорем, який допомагає не зламатися, дає сенс і сили витримати.
«Молитва — це не прояв страху чи слабкості. Це акт довіри. Ми звертаємося до Бога не тому, що боїмося, а тому що знаємо — ми не самі. Як написано у Псалмі 23: “Навіть коли я ходжу долиною смертної тіні, не боюся зла, бо Ти зі мною”. Ці слова стали підтримкою для багатьох українців», — нагадує він.
Навіть ті, хто не вірив раніше, інтуїтивно шукають духовного захисту — в укриттях, лікарнях, на блокпостах чи в момент, коли дім здригається від вибуху.
«Я знаю, що є багато людей, які не вважають себе віруючими. Але коли серце стискає від страху, вони згадують про Бога. І це нормально. Це — природна потреба людини — шукати опору, коли здається, що світ навколо руйнується», — пояснює Олександр Рябченко.
У розмові він підкреслює, що духовний захист іноді сильніший за фізичний, бо допомагає прийняти те, на що ми не маємо впливу, і знаходити сили там, де, здавалося, нічого вже не залишилось.
Віра — це не втеча від реальності, не закривання очей на біль. Це — внутрішнє світло, яке горить навіть у найтемніші часи. Це те, що дає змогу не озлобитись, не зламатися, не втратити людяність, навіть коли над головою гуркотить небо.
«Незалежно від того, чи ви давно віруючі, чи тільки починаєте шукати — пам’ятайте: кожен із нас має можливість знайти в собі ту внутрішню опору, яка допоможе вистояти. Віру, яка тримає, коли все інше вже не тримається», — наголошує Олександр Рябченко.
У час, коли ми щодня чуємо про збиті ракети, втрати і поранення, важливо не втратити себе. Тіло можна врятувати бронею. А душу — молитвою, надією, вірою. І навіть тиха фраза «Господи, захисти» має величезну силу — бо це не просто слова, це зв’язок із із Творцем. І саме це, як вірять мільйони українців, — те, що досі нас береже.
***
Ми живемо у час, коли ніч не обіцяє спокою, а ранок — не завжди настає без втрат. Але ми — живемо. Кожен новий день наближає нас до перемоги.
Ми вчимося берегти одне одного, діяти швидко, говорити «люблю» частіше. Ми шукаємо укриття для тіла — і опору для душі. Хтось знаходить її в родині, хтось — у молитві, хтось — у допомозі іншим.
Бережіть себе. Дбайте про близьких. Вірте, навіть коли важко.
Бо світло завжди повертається.
Олена Гулявська, спеціально для видання bilahata.net
