Вмирав товариш на руках,
Його осколки зрешетили.
І кров гаряча та липка,
Фонтаном била, не спинили.
Кров клекотала, він хрипів,
Ще намагався щось сказати.
Та ті слова, що шепотів,
Було уже не розібрати.
Я бачив біль, але не страх,
Він усміхнутись намагався
І було видно по очах,
Що з нами він уже прощався.
Його любили й він любив,
Любив так віддано і щиро,
Сім’ю, родину, край де жив,
Був сину батьком і кумиром.
Десь з пів години як тому
Встиг подзвонити, привітати.
Дванадцять сповнилось йому
І щастя сину побажати.
За це він тут і воював,
Щоб не прийшла війна додому.
Він клятву дав і обіцяв
Про це дружині і малому.
Лиш повернутися живим,
Як обіцяв, на жаль, не зміг…
Ми тут, на фронті, цим грішим,
Пробачте, рідні, нам цей гріх…
Автор вірша Мирослав Вересюк, м.Вінниця
