…І знову вона летіла в якомусь дивному темному лабіринті, і не було йому ані кінця, ані краю. Їй було нічим дихати — щось важке здавило груди; вона судомно ковтала залишки повітря…
…Анна закричала. Підскочила, дико озирнулася, застогнавши, опустилася на подушки. Від цих рухів зелена змійка на екрані швидко застрибала. Ще швидше застрибало серце Анни, наче залізним молотом гупало у знесиленому мозку. Анна закричала ще гучніше. До палати вбігла медсестра, дала заспокійливе…
…І знову ця церква. Вже вкотре Анна знов повертається сюди. Служба вже розпочалася. Анна боязко вдивляється в обличчя людей. Он баба Марія, тітка Уляна, дядько Василь та…матір. «Мамо» Матусю!» — шепоче Анна. Матір сумно посміхається. Анна знає, що мами вже нема; нема вже більше двадцяти років… А ось її ненароджені діти: Грицько, Івасик, Оленка — усі тут. «Вони усі мертві…мертві…», — здогадується Анна. Ця думка гарячою стрілою пронизує затуманений мозок…
…У палаті темно. Сухі потріскані губи шепочуть: «Івасику…Синочку…». Сашко нахиляється до матері, з болем дивиться у її змучене хворобою обличчя: «Мамо, та що ви? Може, лікаря покликати…?» Анна стискає руку сина. Раптовий спалах болю пронизує серце, і Анна вже нічого не чує і не бачить…
…Вона мовчки продирається крізь натовп. Підходить до ікони, валиться навколішки. На сумному обличчі Богородиці блищать краплинки. «Пробач…», — шепоче Анна. І раптом голос Оленки: « Мамо, не вбивай мене!» Анна знов переживає той біль, бо чоловік не хоче більше дітей, і вона вже вкотре з важким серцем іде до лікарні…
…Анна більше не кричить. Сил уже немає. Зелена змійка на екрані стрибає все повільніше. Анна вже не чує свого серця, вона бачить яскраве біле світло… До палати заходить Оленка у білій сукні, за руку вона тримає Івасика. Слідом іде Грицько. «Пробачте мені…», — шепоче Анна. У куточках очей збираються сльози — плакати Анна ще може…
…Раптовий біль. Серце робить останній стрибок. Зелена змійка на екрані зупиняється. Анні неймовірно легко. Двері знову відчиняються, і Анна бачить Божу Матір. Її обличчя вже не суворе, вона лагідно посміхається до Анни та простягає до неї руку.
«Пробачила…», — зрозуміла Анна та полетіла…
Ольга КОЛЕСНИК, м. Чернігів, спеціально для видання «Біла хата»
Не вбивай мене, мамо, бо я твоя кровинка.
Не вбивай мене, рідна, бо я твоя дитинка.
Я ще в лоні твоєму, але я вже жива.
Не бери, моя люба, ти на душу гріха.
Я виросту гарна тобі помічниця,
І слухатись буду, і добре учиться.
Не вбивай мене, мамо, я тебе слізно прошу,
Не вбивай свою доню, свою рідну, хорошу.Хто догляне тебе, як ти будеш старенька?
Я, моя найдорожча, Богом обрана ненько.
Я буду за тебе до Нього молитись,
А ти ще колись будеш мною гордитись.
Ми мусимо, мамо, всі біди здолати,
На моєму весіллі ще будем гуляти.
Із мене колись буде добра матуся,
Із тебе — турботлива, ніжна бабуся.
Я знаю, що важко тобі нині жити.
Ми мусимо, мамо, це все пережити.
Ми будем веселі, здорові та дужі.
Не вбивай мене, мамо, прошу тебе дуже.Іван БІЛИК
