Нотатки про Голодомор. Розповідь 4. Чи голодувала еліта?
По всій території Чернігівщини лютував голод. Люди рятувалися, як могли, вживаючи в їжу будь-що, аби втамувати свербіння в шлунку. А чи всі голодували? Чи були у нас «обрані», яким голодувати не належало? Та були, звісно. І не потрібні три спроби аби вгадати про кого мова. Навіть у наявних спогадах трапляються вельми промовисті факти.
«Голод терпіло все село, крім активістів».
«Не всі зазнали голоду, були й такі, що не голодували – це члени бригад. Вони наживалися на людському горі».
«Бригада, яка «викачувала» хліб під час голоду, складалась з дванадцяти чоловік… Вдень п’ють-гуляють, а вночі йдуть забирати».
«Мати ходила глядіти дітей до бригадира, який відав колгоспною клунею. То матері той бригадир давав трохи хліба».
«Наша сім’я не голодувала. бо батько працював у заготзерно, так міг виписати і собі, і родичам зерна».
«Ми не голодували, бо батько працював у колгоспі, був активістом».
«У всьому селі лише в сусіда – начальника міліції Макаревського пекли пиріжки, іноді й мені за яку-небудь роботу по хазяйству давав одного, може, трохи сумління мучило. Місцеві активісти теж справні ходили, але у них не попросиш».
«Наш батько не пішов у колгосп, то ми бідствували. Але коли до нас прислали голову колгоспу з Києва, то я здружився з його сином і ходив до них гуляти. У них була служниця, то коли я приходив, вона давала мені їсти».
«Мати віддала мене в найми до багатих людей. Пасла корову, порося, курей, допомагала по господарству. За це давали кружку молока…».
«У роки голодомору мене мати віддала у служниці до багатої пані, я доглядала її дітей. Пані мене не ображала, добре ставилася».
Певно, не потрібно нагадувати, що в 1933-му колишніх дворян уже майже не залишилося. А ті, що доживали віку в окремих садибах, давно вже забули, що таке багатство. Тож «пані» могла представляти тільки нову владу.
Доволі показові спогади Катько Марії Федорівни (1921 р.н.) з Бондаріва Бахмацького району:
«Бувало, коли до хати приходило 70-75 чоловік просити милостиню. Я навмисне рахувала, даючи по картоплині кожному і роздаючи за день десь 3 відра картоплі. Люди падали на коліна і цілували ноги й руки в знак подяки».
Честь і хвала Марії Федорівні та її батькам (вона не повідомляє, які посади вони обіймали, лише зазначає, що «в нашій сім’ї вижили всі, ніхто пухлим не був»), які не відмовляли тим, хто страждав від голоду. От тільки чи багато людей могли собі тоді дозволити роздавати по три відра картоплі на день?
Тоді, до речі, люди раділи навіть гнилій картоплині: «На полях, де були бурти картоплі, назбираєш гнилої, облупиш верхню шкурку, яка пригнила, принесеш додому, помиєш, положиш, щоб висохла. Так і переживали зиму... Наварить мати киселю з гнилої картоплі та вересом, яка то була смакота».
А в відрі Марії Федорівни картопля була, вочевидь, зовсім не гнила.
Зрештою Володимир Шкварчук у книзі «Голодомор 1932-33 років на Чернігівщині» детально розкриває механізм постачання активу: «Райуповноважені по хлібозаготівлях, введені в номенклатуру обкому і виведені з підпорядкування секретарям РПК, забезпечувалися квартирами, отримували через ГПУ необхідні товари і харчування за нормами постачання директорів радгоспів і МТС, а їх помічники через закриті розподільники райактиву – за нормами «двадцятки». Забезпечувалися пайками члени їхніх сімей. Райактив отримував консерви, цукор, оселедці, мило, цигарки, кондитерські вироби, макарони, борошно, крупи, соняшникову олію і промтовари по міським цінам в кращому (тобто міському) асортименті з розрахунку 200 рублів на квартал на кожного працівника. Крім того, постановою від 1-го листопада ЦК КП(б)У зобов'язав місцеву владу організувати для райактиву підсобні приміські господарства – невеликі молочні ферми, крільчатники, свинарники і т.д., виходячи з місцевих умов. Це було не благе побажання; передбачалося і фінансування: «Вважати за необхідне на розширення господарств райактиву асигнувати додатково 1.500.000 рублів, з них 500.000 за рахунок «ВУКООПСПІЛКИ», а 1.000.000 – з місцевого бюджету» – це по Україні. Райактиву Чернігівщини дісталося 100.000 рублів».
Так що в 1933-му справді голодували далеко не всі.
21 квітня 1933 р. Чернігівський міськпартком КП(б)У розглядав питання «Про поліпшення постачання райпартактиву». Доповідач констатує, що постачання «керівного складу робітників» незадовільне. Тож необхідно «протягом 3 днів накреслити ряд заходів щодо покращення постачання керівного складу». Згадали і про масовий десант міських комуністів у приміські села, направлений туди місяцем раніше. Для них пропонується відкрити другий (тобто окремий) «відповідний закритий розподільник». І останній пункт: «зобов’язати комісію вжити негайних заходів до поліпшення якості випікання хлібу».
Проходить трохи більше місяця, голод посилюється. Люди в селах починають масово помирати, а 1 червня 1933 р. міськпартком знову розглядає «Питання постачання міськпартактиву». Вирішено доручити «покращити постачання міськпартактиву … через другий розподільник з тим, щоб цей розподільник було призначено виключно для постачання міськпартактиву, що поза 20-ткою».
Мабуть, до партактиву належали і батьки Улька Івана Павловича із Шняківки Ніжинського району: «Ми не голодували… Тримали корову, коня, порося і 20 штук курей… Я голодомору не признаю». Голодомор і справді був не для всіх.
Сергій ГОРОБЕЦЬ. Сергій БУТКО, спеціально для видання bilahata.net
Джерело використаного фото: honchar.org.ua - Коровай «Поминальний».
Розповідь перша: ПРО «МУЖНЬОГО» ЩЕРБИЦЬКОГО, АБО КОЛИ В УКРАЇНІ ЗАГОВОРИЛИ ПРО ГОЛОДОМОР
Розповідь друга: АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНІ РЕФОРМИ ЧАСІВ ГОЛОДОМОРУ
Розповідь третя: Постійна ротація кадрів
